Літературний конкурс Книжкова Пара Плюс
Якщо вам сподобався цей твір, ставте лайк та робіть репости у соцмережах. Допоможіть автору посісти призове місце у конкурсі Книжкова пара Плюс.
У тексті збережена авторська граматика та орфографія (ред.)
Наталія Похиленко, Борис Тюрін
Павлоградська центральна міська бібліотека ім. Г. Світличної
м. Павлоград, Дніпропетровська обл.
«Дорогі бібліотекарі! Вчора мій син, учень шостого класу Іван Паньків, повернувшись з бібліотеки, ВПЕРШЕ В ЖИТТІ ВИМИВ ПОСУД!!! А мені сказав, що в малій читальній залі – в отій, що за залою каталогів, – пообіцяв дівчинці, що обов’язково допомагатиме вдома мамі. Що то за дівчинка – я не зрозуміла, мабуть, дочка когось з ваших працівників. Величезне їй дякую! (З книги читацьких відгуків бібліотеки)
«Шановні співробітники бібліотеки! Вчора моя дочка, Тихонова Марина, зробивши уроки, не сіла, як завжди, грати в комп’ютерні ігри, а надягла подаровані їй на Новий рік роликові ковзани і півгодини каталася по квартирі (бо надворі періщив дощ). І грець з тою тещиною вазою! (закреслено) У мене дитина, здається, почала спортом цікавитися! Каже, в бібліотеці вашій, у малій читальній, з рудою дівчинкою познайомилася і та її переконала, що ролики – це круто!» (З книги читацьких відгуків бібліотеки)
«Ви там подуріли в вашій бібліотеці? На фіга моєму Ваську ваші книжки? Він до вас взагалі за кумпанію зайшов. І вдруге – теж! І навіщо було його в малу читальну залу запрошувати – в оту, яка за кімнатою з вашими дерев’яними скринями?! Розберіться, що відбувається! (З книги читацьких відгуків бібліотеки)
«Дійсно, шановні колеги, треба розібратися! Немає у нас ніякої малої читалки! А зала каталогів має тільки двоє дверей: у коридор і в комірчину для макулатури…» (Запис завідуючої бібліотекою в книзі читацьких відгуків)
***
Перед важкими часу дверима Петренко нерішуче тупцяв уже хвилин п’ять. За власним бажанням його би сюди не затягли нізащо, але вчора батько повернувся з відрядження і мама поскаржилася йому, що їхній нащадок анічогісінько не читає. Що, до речі, було неправдою: спробуй зробити уроки, не читаючи підручників! Та й у журналі «Мій комп’ютер» хлопчина не тільки малюнки розглядав. Однак Петренко-старший все вирішив швидко, і переконати його пом’якшити покарання не вдалося. На домашній комп’ютер встановити пароль, Петренка попередили про санкції за спроби зламу, а повернути машинний час пропонувалося єдиним шляхом – записатися в бібліотеку та прочитати, для початку, не менше п’яти книг. З мамою можна було посперечатися, бабуся взагалі була не в авторитеті, а от з батьком конфліктувати не хотілося, бо наслідки не забаряться… Зітхнувши, Петренко схопився за блискучу мідну ручку і з зусиллям потягнув важкі двері на себе.
Хлопчика зустрів напівтемний хол. У плямі неяскравого світла ледь виднілася масивна дерев’яна стійка, за якою бовваніла чиясь фігура. Праворуч та ліворуч видно було двері, прикрашені матовим склом, крізь яке пробивалося слабеньке світло. Петренкові стало зовсім незатишно, та відступати було вже пізно.
– Драстуйте… – буркнув він кудись у простір.
– Здрастуй, Петренко! – тихий доброзичливий голос пролунав незрозуміло звідки. – На тебе чекають, проходь.
– Куди? – оце ще новина, хто його може чекати, якщо він до сьогодні навіть не знав, де ця бібліотека знаходиться?
– Іди праворуч, у читальну залу. Для тебе все готове…
Все-таки Петренко був більше допитливим, ніж обережним.
«А, нехай, – подума він. – Це ж бібліотека, не лікарня. Уколів не робитимуть…»
У кімнаті, куди потрапив Петренко, було лише чотири невеликих стола і чотири стільця. На кожному столі стояла лампа на високій ніжні і лежала книга. Але… обкладинки в усіх книг були абсолютно однакові – коричневі із золотавим візерунком. І назв на обкладинках не було.
З ледь чутним скрипом двері зачинилися, світло в кімнаті пригасло. Петренко навіть злякався трохи.
– Агов, сміливіше! – почув хлопчик вже знайомий голос. – Обирай собі книгу!
– А… яку?
– Яку хочеш!
Петренко пройшов уперед. Настільні лампи з його наближенням ожили, кидаючи кола світла на книжки. Але ж книжки виглядали однаково! Петров навшпиньках підійшов до найближчого столу, обережно торкнувся пальцем обкладинки і одразу ж відсмикнув руку – йому здалося, що книжка ворухнулася. Може, піти? Оце вже ні – бо ще подумають, що він боягуз! Хто подумає – це ще питання, у кімнаті, крім нього та книг, нікого не було, та чиюсь присутність Петренко все одно відчував. І він знову торкнувся книжки.
Обережно відкрив обкладинку, перегорнув чисту сторінку без назви, провів пальцем по короткому рядку… «Томе!» – спалахнули перед очами літери. І неначе хтось повторив слідом: «Томе! І де дівся цей хлопець, хотіла б я знати… Томе!»
Петренко відсмикнув руку – і голос стих. Знову торкнувся літер – і все повторилося. Хлопчик перегорнув кілька сторінок… І раптом книга немов поплила вперед. Мить – і перед ним вже не напівтемрява читальної зали, а яскравий сонячний день, і хлопчина в просторих штанях на лямках білить паркан довгим пензлем. Петренко неначе чув його думки: субота, всі веселяться, а з нього, Тома, хлопці знущатимуться, коли побачать, що він робить! І Петренко несподівано зрозумів: якщо хлопчика дражнитимуть, він, Петренко, першим кинеться на його захист! Але Том не розгубився: він зробив вигляд, що білити паркан суботнього ранку – велика честь, і от вже навколо нього шикується черга приятелів, котрі бажають попрацювати! А Том перебирає неочікувані скарби: дванадцять кульок, порожня котушка, сине скельце від розбитої пляшки… Петренко понишпорив у кишенях, знайшов ключ від старого замка і зробив крок уперед.
– Ти теж хочеш білити паркан, Петренко? – дружньо гукнув до нього Том. – Хлопці пустіть його без черги, добре?
…Білити паркан виявилося дуже весело! Коли робота скінчилася і паркан, покритий побілкою у три шари, сяяв на сонці, Том кудись побіг, а Петренко знову опинився у напівтемряві читальної зали.
– Овва… Що це було?
– Просто книга, - озвався невидимий Бібліотекар. – Тобі сподобалося?
– Ще б пак! І той… Можна туди ще?
***
Руда дівчинка щось кинула собі під ноги... У каміні спалахнуло, кімната наповнилась клубами кольорового солонуватого диму, а коли він розвіявся, в каміні вже було порожньо.
– Аліно, ти наступна! – мовила руда жінка.
Дев’ятикласниця хіміко-біологічного коледжу Аліна Травіна взяла з глиняного горщика жменю легкого порошку, переступила низьку огорожу каміну і стала точно під його трубою. На хвилинку задумалась, чи не промовити вслід за усіма “Коса Алея”, але в останню мить передумала і чітко промовила:
– Ґоґвардс, кабінет зіллєваріння! – і жбурнула порошок під ноги.
Аліна закашлялась від густого диму, а коли він розсіявся, від каміну у великій напівтемній залі відсахнувся високий чорноволосиий чоловік у темній мантії.
– Що ви тут робите, міс? – з обуренням вигукнув він. – Учням Ґоґвардсу заборонено проникати сюди через камін!
– А я не учениця, а значить мені можна, – зазначила Аліна, виходячи з каміну.
– Тоді навіщо ви тут?
– Я ненадовго. Професоре Спейпе, у вас у кабінеті знайдеться трава звіробою, подорожника чи деревію? Знайдеться? Чудово! Давайте приготуємо з них відвар для волосся! Слово честі, вашій зачісці він піде на користь. І не треба в мене чарівною паличкою тицяти! Косметологія – це наука, і діє вона краще за магію!
У магію Аліна Травіна не вірила, а ось щодо науки твердо знала, про що говорила. Своє прізвище дівчина виправдовувала на всі сто. Ботаніка була її улюбленим розділом біології. Безліч трав вона знала «в обличчя», на запах та смак, а складеними нею відварами і зборами для шкіри, нігтів та волосся з задоволенням користувались не тільки однокласниці, а й педагоги.
Аліна впевнено відміряла необхідну кількість лікарських трав, кинула їх у керамічний сосуд. Наука наукою, а й магія може бути зручною – якщо треба дуже швидко закип’ятити воду, прискорити час приготування відвару і майже миттєво охолодити його до потрібної температури.
***
Південне сонце палило безжально. Якби не навіс з пальмового листя та приємний вітерець з океану – було б зовсім тяжко. А так – нічого, пара годин пролетіла непомітно, та й справа рухалася вперед. Працювали мовчки, та бородатий чоловік не витримав першим.
– І все-таки, Джейкобе, я не зовсім зрозумів, чому ви звернулися саме до мене? Вам так сподобався мій острів?
Низькорослий і худенький для свого віку Яша Гольдштейн витер піт з чола.
– Я ж вам пояснював, Робіне Робиновичу, острів це так – антураж...
– Ви ж могли звернутися до містера Сміта та його друзів...
– Міг, – кивнув Яша, – тому і не звернувся, що їх ціла компанія. А мені важливо було навчитися самому, як ви...
– Я не за своїм бажанням один лишився...
– Зрозуміло, але ви впоралися самотужки. А мені важливо навчитися працювати одному, без сторонньої допомоги. І кращого вчителя, аніж ви, я у світовій літературі не знайшов.
– Ну, вже... – Робінзон зніяковів, але виглядав вельми задоволеним. – Тоді ходімо, сядемо, і я навчу вас гострити інструменти. Ваша стамеска давно потребує правки, помічаєте?
Ось вже третій день поспіль Бібліотекар допомагав Яші відвідувати острів, на якому жили Робінзон, його собака, кішки та папуга. Хлопчика приваблював не тропічний клімат, теплі води океану і екзотичні фрукти, а можливість навчитися працювати руками. Виготовлення звичайного стільця йшло повним ходом, і юний переможець математичних олімпіад щиро радів, що ще трохи, і однокласники почнуть його поважати не тільки за можливість списати алгебру!
***
Місто засинало. Воно плідно попрацювало за день, і тепер, немовби полегшено зітхало, позбавляючись від безкінечного натовпу пішоходів і скупчення машин. Засинали в парках автобуси, куняли на перехрестях світлофори. Позіхали магазини, безтурботно спали контори. З заздрістю поглядали на них заводи, що вимушені бути трудитися цілодобово... З боку могло здатися, що й бібліотека спить сном праведника. Та так міг вважати тільки необізнаний. У темних залах, куди потрапляли тільки скупі відблиски вуличних ліхтарів, нечутною тінню витав Бібліотекар. Він міг би пишатися днем, що минає, але важливішим для нього був день прийдешній. Бібліотекарю дано було знати, кого він стріне на порозі бібліотеки завтра. Тим важливіше було підібрати новачкам героя для першої зустрічі, досвідченим читачам – запропонувати нове знайомство і постаратися, щоб воно пройшло з задоволенням і користю. Двері в цей таємничий, захопливий і цікавій світ були відкриті для кожного. Головне, щоб знайшлася дорога і провідник...
