Бібліотека

Літературний конкурс Книжкова Пара Плюс

Якщо вам сподобався цей твір, ставте лайк та робіть репости у соцмережах. Допоможіть автору посісти призове місце у конкурсі Книжкова пара Плюс.

У тексті збережена авторська граматика та орфографія (ред.)

Юлія Коротнян,
Центральна міська бібліотека ім. М.Л. Кропивницького,
м. Миколаїв

Сьома ранку здавалася нестерпною. Тільки-но прокинувшись, Лера пішла заварювати собі чай цейлонського походження, який подарували друзі-мандрівники. Кави не любила.

- Дідько мохнатий! – ранкове привітання для кішки, після якого пухнастик ховається під ліжко.

Лера завжди наступала на Мусю, коли та терлася біля ніг в очікуванні сніданку. Чи то через зіпсований зір, чи через поганий настрій, але хвіст пухнастої подруги зазнавав щоразу поразок у ранковій битві за корм.

Кішка Муся – це шкапа дворового походження, якій цього року виповниться дебелий десяток. Спочатку Лера не хотіла брати тваринку, але через вмовляння Олеськи, яка знайшла кошеня на вулиці, таки погодилася: «Лерочко, візьми цю красуню, вона така мила, а батьки мене з дому виженуть. Я буду вашим спонсором вітамінів та корму». І не помилилася. Муся стала не просто домашньою улюбленицею, а справжньою бойовою посестрою: разом рятувалися від нічних кошмарів, зачинялися від настирливих хлопців з нижніх поверхів, ліквідовували затоплення сусідів та готувалися до іспитів з літератури. Із того часу минуло десятиліття. Господи, це ж скільки всього відбулося! І президенти змінювалися, і діти чиїсь народилися і вже до школи пішли, і Олеська тричі за кордоном побувала…

«А де побувала я?» - подумки звернулася до свого внутрішнього голосу Лера.

Дійсно, за ці роки дівчина жодного разу не була за межами не те що країни, а й області. Виросла у звичайній селянській родині, вступила на філфак до місцевого педуніверситету, змінила три роботи не за спеціальністю (говорила ж мама йти на юридичний, там можливостей більше). Але ні, Лера не могла жити за чужими очікуваннями, попри думки та бажання «кращого життя» усіх навколо порадників. Ще задовго до вступу на філологічний вона вирішила, що буде пліч-о-пліч із літературою. Читати і писати багато і всюди – це було за мрію.Ровесники не розуміли тих захоплень, а батьки зовсім втратили надію, що Лерка стане «нормальною».

«Не може навіть бур’ян на городі вирвати» – бентежилася завжди мама.

«Стидно людям в очі дивиться!» – промовляла бабуся Неля щоразу, коли Лера неохоче йшла допомагати у городніх справах, ховаючи книжку під щільною кофтинкою.

Оте «стидно людям в очі дивиться» довго не могло відпустити Леру. Спогади про дім та родину в неї асоціювалися із міфічними «людьми» та бабусиними хвилюваннями, що ж ті «люди» скажуть. Зовсім не нове явище для такого середовища як село. Лера з радістю чкурнула у вир нового життя після закінчення школи. Коло знайомств розросталося, навчання давалося легко, а найголовніше – ніхто не забороняв читати досхочу. Лера досі згадує про свої насичені студентські будні з любов’ю та ностальгійним трепетом. З одногрупницею Олеською спілкується й дотепер, попри заклопотаність тієї. Ну а що – в людини вже є своя родина та маленька книгарня на околиці міста.

Ось тільки Лера своєї родини поки що не мала, і на маленьку книгарню вона не наважувалася. Чого тільки не наслухалася за останні кілька років про те, що «пора, часікі тікают» і «хто тебе таку стару заміж покличе». Ну не могла дівчина уявити себе покірною дружиною. Завжди відповідала таким добродіям, що її суджений ще не народився. Спочатку цього було достатньо, але вже пізніше Лера набралася сміливості відповідати зацікавленим людям грубістю. Часом дивувалися, звідки у такої ерудованої та пролітературованої дівчини взялося нашпиговане зворотами лихослів’я. Можливо, так вплинула робота у відділку поліції, куди вона дивом потрапила без фізичної підготовки, але до життя її там добряче підготували.

Чай схолонув, поки Лера обдумувала, що скаже через годину начальнику, що хоче від них піти. Руки поволі тремтіли, ранкові дієтичні сандвічі, що були в планах, вивітрилися з голови, але покінчити з одноманітною роботою адміністратора фітнес-центру – це вже була життєва необхідність, а не просто забаганка. Щоразу, коли була готова до такого вчинку, щось ішло не так. Сьогодні все має вдатися. Лера працювала на ненависній роботі уже майже два роки і кожного дня обіцяла собі піти й забути про тих підтягнутих краль, яких привозили під двері до їхнього фітнес-центру на величезних, здавалося, двоповерхових автівках. Ось той день настав. Ритуали виконані:чай охолов, на кішку наступила, про сандвічі забула, зібралася, можна йти.

Дорогою до роботи Лера обдумувала, що робити після звільнення і чого в неї не склалося із професією за спеціальністю.

- Мабуть, це щось із дитинства, психологічне. Або ні. Таки це не моє, правду баба казала. Краще б бур’ян вміла рвати, – озвучила думки Лера прямісінько перед входом до центру.

- Валеріє Михайлівно, запізнюєтеся! – повернув у реальність директор,в якого дівчина ледь не врізалася.

Ось вона, нагода!

- Я б хотіла з вами поговорити.

- Говори.

- Не тут. – оглядаючись, мовила Лера.

Директор повів дівчину на розмову, зовсім не маючи підозри про те, що вони сьогодні бачатьсяостанній раз. Лері посіріло і пожовтіло в очах, поки вони йшли в кабінет, але назад вороття немає.

Клац-клац! Ключі відімкнули важкі дерев’яні двері.

- Прошу, Валеріє, розповідайте.

- Справа в тому, що я хочу звільнитися.

Запала тиша, але без напруги. Лише здивування від директора:

- Валеріє, ви дійсно хочете від нас піти?

- Так, я вже все вирішила.

- І куди ви підете?

- Браслети плести або розводитиму кроликів, – перше, що спало на думку.

Лера ще не знала, чим займатися після звільнення, але точно знала, що хоче піти. Хай навіть розводити кроликів. Вона ввечері набере Олеську, а та щось придумає. Та вміє думати. Неодноразово подруга рятувала Лерку від собак, від підозрілих знайомств в соцмережах, від прискіпливих поглядів у громадському транспорті, від самотності. Цього разу теж має допомогти.

- Лерочко, ти? Чому в пізній час телефонуєш, щось сталося? – защебетала найкраща подруга.

- Я звільнилася, Олесю, привітай мене. Але одразу до справи. Мені треба нова робота. Допоможи, будь ласка.

Олеська спочатку промовчала, але все ж відповіла:

- Леро, через твою невпевненість у своїх талантах у мене постійно болить голова. Добре, знаю одне місце, де можеш себе спробувати. Там працює тітка мого чоловіка, Галина Йосипівна. Номер та адресу скину зараз на вайбер. Тільки не кажи їм, що ти наша знайома, там кумівство не вітається.

- Олесько, жартуєш?

- Я – ні, а ось ти зі своїми вибриками та нестабільним пошуком себе вже давно на хвилі гумору. Закінчуй із цим і молися вночі за мою мігрень.

Лера знала, що Олеся ніколи не відмовить подрузі, але сьогодні почувалася незручно. Директор фітнес-залу – Олеськин сусід і хороший знайомий, шукав собі адміністратора і помічницю із чітко поставленою мовою та хорошими манерами, а знайти таку в їхньому місті серед облуплених стін та розбещених студенток було складно, тому довелося звернутися до сусідки-випускниці філфаку та власниці книгарні, яка розумілася на інтелігентних людях уже багато років.

- Няв!

- Дзелень! – одночасно надійшло сповіщення на вайбер і почувся голодний голос Мусі.

Щойно Леру осяяло, що кішка нічого не їла з відучора. Ох, ця нестабільність. Господиня заклопотана своїми думками та пошуками власного призначення, а Мусіне систематичне голодування уже звична справа у цій квартирі. Цього разу корму має вистачити на цілих три дні. Справу зроблено, далі – повідомлення від Олеськи.

«Центральна бібліотека, вулицяЗоревечірня, 11, спитаєш Галину Йосипівну на вході, вона допоможе тобі зорієнтуватися у книгохрамі».

Бі-блі-о-те-ка?! Олеська хоче влаштувати Леру в бібліотеку? Оце так новина! Як там кажуть класики: «Із корабля на бал»?

«Наважуйся, Леро, ти ж хотіла завжди бути у світі літератури, тільки чогось сумнівалася, але з колишнім життя покінчено, іди!» – сьогодні дівчина засинала під такі думки.

Уночі Лері снилося забуте життя, яким вона марила ще з юності: літературні вечори, богемні вечірки, зустрічі із талановитими поетами та прозаїками, поїздки у різні куточки країни і світу із презентаціями своїх творів. У такі сни вона поверталася лише у миті надії на добрі зміни. І нізащо не хотілося прокидатися, бо там на неї знову чекав чай, що невдовзіохолоне, і стіни, забутої Богом «хрущовки».

Будильник, не змінюючи своїх традицій, розбудив Леру о сьомій монотонною мелодією, яку потрібно вмикати відчайдухам перед останнім словом. Відкривши очі, перше, що побачила Лера, була купа шерсті із хвостом.

За вікном ще було темно, але поволі світало так, як має світати пізньої осені. Рука потягнулася ввімкнути світло, і після легкого клацання вмикача кімната наповнилася теплими кольорами.

«Чудово! Може, почати пити каву?» – Лері на думку спала неочікувана ідея. І рука потягнулася до пакетика із розчинною кавою, яку не чіпали уже років зо два. «Треба згадати цей смак, а раптом сьогодні сподобається?»

Сьогодні був той день, про який мріють люди, що страждають на синдром самозванця. Лері вже кортіло прийти і вдихнути аромати книжкових сховищ або ж узяти до рук щось із новенького видання і відчути запах нещодавно надрукованих сторінок.

Загалом, Лера хотіла працювати у бібліотеці чи у видавництві. Або стати письменницею, яка перед публікою завжди з’являлася б із темно-червоною помадою на губах та втомленим голосом. Обставини обмежували мрійницю знайти те, чого вона прагнула давно, зате мамина «нормальна» була присутня у її житті як невід’ємна частина. І якби не рятівниця Олеська, яка із помахом чарівної палички завжди вирішує Лерчині проблеми, то бідна дівчина повернулася б у село рвати бур’яни і стежити за господарством.

Дорогою до бібліотеки дівчина почала хвилюватися за дві речі: чи буде на місці Галина Йосипівна і чи залишила корм для Мусі. Отримувати на горіхи від Олеськи за голодну кішку ввійшло у звичку.

Будівля бібліотеки, оточена березовим сквером, здавалася світлою та привітною, хоч і сонця надворі було замало. Такі пейзажі завжди захоплювали Лерку, і вона почала уявляти, як після робочого дня сидітиме під берізкою із книжкою в руці і читатиме новомодного прозаїка, який нещодавно до них приїздив на зустріч. Головне зараз – знайти Йосипівну. Ким, цікаво, працює родичка Олеськи?

Двері були відчинені, і дівчина без перепонів ввійшла до бібліотеки. На вході зліва сиділа сивочола вахтерка, що в’язала светр пурпурового кольору. Принаймі так здалося через освітлення кімнати.

- Добрий день! Не підкажете, як знайти Галину Йосипівну? Буду дуже вдячна.

Жінка, що сиділа за в’язанням, із подивом глянула на новоприбулу гостю та все ж відповіла:

- Я за неї буду. Що ви хотіли?

Секунда мовчання, Лера запитала:

- Мені потрібна робота саме у вашому закладі, не підкажете, чи є вакансії у бібліотеці?

- Хтозна, я тут на дверях. Може і є, то хто ж мені каже, – не відриваючись від роботи, мовила вахтерка.

- А як дізнатися?

- Ех, дівчино, мусиш мене, стару бабу, піднімати оце. Ну пішли, проведу.

Коридори, оздоблені виставковими фото і живописом запалили нескінченний потік емоцій у Лери: «Це те місце, в якому я хочу бути!». Щось усередині нагадало їй про ту дитячу мрію, від якої залишилися уламки ностальгійних спогадів. Лері хотілося якнайшвидше отримати всі відповіді на її очікування та попросити пробачення у себемалої. Інколи трапляється, що наші дитячі мрії розбиваються вщент, коли ми дорослішаємо. Не через обставини, не через людей, які навколо, а через усвідомлення себе інакшими. Отак буває. Дехто зі школи мріяв про кар’єру лікаря чи геолога, а коли виріс, зрозумів, що плекав у своїй душі щось чуже, яке насправді оте «своє».

Лері здавалося, що вона не має ніякого відношення до цієї планети в моменти хвилювання. «Прийди в себе, дівчино!» – нагримала Лера на себе подумки.

- От ми і прийшли, – зупинилися Галина Йосипівна біля дверей кольору слонової кістки. – Це відділ кадрів, тут запитаєш про роботу. Звертайся до Лілії Академівни.

Лілія Академівна? Чим захоплювалися її батьки у свій час?» – Леру це вразило.

Нарешті дівчина наважилася зайти.

- Добрий день, я шукаю Лілію Академівну.

Жінка, що сиділа навпроти дверей у широкому шкіряному кріслі, була одягнена у чорну оксамитову сукню, що виблискувала рясними променями, які ще можна зловити пізньої осені.

- Добрий день, Лілія Артемівна – це Я, – не відриваючись від роботи, мовила працівниця.

«Це що, жарт якийсь? Ще через таку безглуздість можу піти додому ні з чим». Лера відчувала, як провалюється крізь землю. Галина Йосипівна тим часом давилася сміхом.

- Не хвилюйся, золотко, я вже звикла до місцевих жартів, а тепер розповідай, що привело тебе до мене. А ще краще – як тебе звати. – жінка продовжувала працювати і водночас вести розмову з новоприбулою.

Лілія Артемівна справила враження трудоголіка, який ніколи не зраджує свого робочого місця.

- Мене звати Валерія, і хочу працювати у бібліотеці. Завжди мріяла, тому…

- Будеш працювати із фондами. Зараз проведу тебе до начальства, їм якраз людина треба. – не давши договорити Лері, лаконічно мовила Лілія Артемівна.

«Фонди? Ох, начебто щось вивчали, але ж скільки інформації попереду!»

Так, інформації було вдосталь, а ще Лерку дивувало, що за всі роки навчання вона не знала цієї бібліотеки. Ба більше, за десять років свого проживання у місті вона не пригадує, що за вказаною адресою стоїть саме бібліотека.

Коридори були стриманими та водночас дивовижними. Леру цікавило все, що прикрашало стіни і гостьові кімнаті. Дівчині спало на думку, що ця бібліотека час від часу перетворюється на галерею, бо палітурка кожної книжки була схожою на витвір мистецтва.

«Дійсно, я вже тут 20 хвилин, а ще не побачилажодної простої книжки» – зауважила про себе Лера.

Тяжкі двері зі старого дерева відчинилися. Лілія Артемівна ввійшла першою. Кабінет директора виглядав в одному стилі – від умебльованих куточків до робочого приладдя. Багряна фарба на стінах додавала загадковості. Посеред кімнати стояв самотній фікус, який був єдиним, хто не вписувався в цей готичний інтер’єр.

- Поліно Віталіївно, це Валерія, вона хоче працювати у нас, я її планую відправити у фонди, що на це скажете? – мовила начальниця відділу кадрів.

Поліна Віталіївна сиділа у шкіряному кріслі, в якому була схожою на маленьку суху дощечку, але попри вік, елегантно курила цигарку в металевому мундштуці й по-крижаному дивилася на вхідні двері крізь прибулих до її кабінету. На столі одразу кидалася в око пляшечка із чорнилом та ошатне сіро-жовте перо.

«Я потрапила у Хоґвартс?» – подумки посміялася Лера.

- Ні, Валеріє, ти потрапила до міської бібліотеки, – спокійним тоном відповіла директорка.

«Я…щойно…сказала…це в голос?» – Лері не могло примаритися, і це її збило з пантелику.

- Чому стоїш? Сідай, дитино, розкажи про себе,– заохочувала Поліна Віталіївна. – У резюме написано, що ти працювала у відділку поліції, кав’ярні та фітнес-центрі. Що привело до бібліотеки, до цього книжкового раю серед посірілих вулиць та безчесної молоді?

«Я ж не надсилала їм резюме» – констатувала в голові Лера.

- Я хочу працювати серед літератури, бо закінчила філологічний... – дівчина неабияк почала хвилюватися. – Мріяла стати письменницею або писати про письменників.

- І ти готова присвятити своє життя цьому місцю? –запитала директорка.

- Якщо місце мене прийме, то я залюбки.

………………………………………………………………………..

Дні минали зі швидкістю високотехнологічних ракет. Лерине життя ставало дедалі насиченим. Знайомство з новим колективом та об’ємом роботи, на щастя, минуло легко і без зусиль. Відтепер Лерин вільний час проходив за книжковими стелажами та в мальовничих стінах бібліотеки. Усе навколо почало набувати інших форм та сенсу. Крім одного. Молоду бібліотекарку почало непокоїти те, що всі колеги начебто читають її думки.

- Я тільки-но подумала про вечір за приємним фільмом, як мені відповідає Поліна Віталіївна, що краще б я придивилася за кішкою, ніж витрачала час на дурнуваті мелодрами. Уявляєш, Олесько, я в той же вечір відвезла Мусю із запаленням до цілодобової ветклініки! А одного разу взагалі планувала раніше піти з роботи, на що мені відповіли: «Не ризикуй сьогодні, краще посидь до кінця». І на той час, коли я хотіла піти, здійнялася страшезна буря із несамовитим дощем. Мені страшно, Олесько.

- Чого ти боїшся, Лерко? Там люди із життєвим досвідом, вони все про всіх знають і немов зчитують інформацію. Не сприймай все так буквально. – намагалася втішити подругу Олеська.

- Знаєш, мабуть, так і є. Але їхні постійні розмови про зустрічі з Коцюбинським на терасі мене лякають.

- Лерко, та годі вже прислухатися до слів старих маразма… –дзвінок раптово обірвався. – Ало! Леро, ало! Ти тут?

Зв'язок із Лерою зник, і Олеська нічого не могла зрозуміти, тому миттю вона вже була біля квартири подруги.

Лерка нічого не бачила, тотальна темрява ставала на заваді до світла, а тіло не слухалося і втратило рефлексів. Лише поволі відчувалися доторки зморщених рук.

- Давно ми шукали манекенів у нову читальну залу. Що ж, їй там місце. А важка ж яка, тягни, Академівно.

- Поліно Віталіївно, а з кішкою що робити?

- Випустимо на волю. Або в дитячий відділ піде на манекен. – тягнучи непритомну Леру, відповіла Поліна Віталіївна.

- Дівчина сама винна. Занадто розумна. – стоячи на «шухері», мовила Галина Йосипівна.

За дверима квартири було спокійно і лише чулося тихе і протяжне «Няв». Олеська намагалася відчинити житло, але їй це не вдавалося. Побачивши сусіда, що підіймався сходами на поверх, Олеська благанно почала:

- Добродію, допоможіть мені відчинити квартиру, тут живе моя подруга і з нею щось трапилося.

Чоловік зупинився навпроти дівчини, поглянув на неї претензійно і мовив:

- Лера? Так вона, цей, поїхала вчора.

- Куди?! – ошелешено дивилася Олеська.

- Цього я вже не знаю.

Чоловік пішов, а Олеська залишилася наодинці зі своїми думками. Рука полізла в карман за смартфоном набрати подругу, але поряд намацала якийсь папірець.

- Записка?

«Шукай мене на Зоревечірній, 11. Люблю, цілую, твоя Лера»…