Мова сексу
Автор: Мерілін Саймон, викладач англійської літератури Вінніпезького університету.
Мій перший «сексуальний» досвід був у дитинстві, приблизно у 5-6 класі. І це було з моєю найближчою подругою. Ми грали у «викрадення» в неї вдома. Я не зовсім пам’ятаю сюжет гри; єдине, що пам’ятаю – одна з нас грає чоловіка – героя, а інша – жінку в біді. «Чоловік» рятував «жінку», потім ми цілувались і рухались вгору-вниз одна навпроти одної, вперше відчуваючи трепет сексуального збудження. Я розумію, що подібні дитячі сексуальні ігри не є рідкістю. Багато моїх друзів, як чоловіки, так і жінки, у дитинстві брали участь у подібних іграх з другом тієї ж статі. Про ці ігри ніхто не говорив. У дитинстві ми знали, що в цій забавці є щось таємне, навіть сороміцьке. Дорослим не потрібно було нам про це розповідати. Ми просто знали.
І все ж у наших поцілунках і дотиках крилась якась невинність. Або якщо не невинність, то принаймні якась наївність і недосвідченість. Це була просто частина звичайного життя в дитинстві: уявний простір для рольових ігор, вдавати з себе дорослих і розкриватися через гру. Гра у «викрадення» не залишила після себе незабутніх вражень. За допомогою цієї вправи я з подругою дитинства безпечно пізнавали себе, поринали у вир нових відчуттів і таємних задоволень. Звісно, ми не сприймали це серйозно, як і інші уявні ігри. Якщо це взагалі впливало на мою особистість, то тільки в тому, щоб підкреслити важливість гри, драматизації різних переживань. Не для того, щоб я могла зрозуміти себе, а щоб я мала шаблон, який допоможе мені зрозуміти інших і світ навколо мене. Але бачити це в такому світлі означає моралізувати щось, що насправді не є моральним. Здебільшого я грала у ці секретні ігри зі своєю подругою для того, щоб отримати задоволення. Ні більше, ні менше.
Я часто запитую себе: якби у тому віці існували культурні сили, як і зараз, то після цих зустрічей зі своєю подругою, чи не вважала б я себе лесбійкою або принаймні бісексуалкою. Складно уявити, як би я уникала таких думок. Мова та моральні кодекси дорослих із добрими намірами, безумовно, спонукали б мене принаймні вважати свою ідентичність небінарною. (Також я була пацанкою і до статевозрілого віку зовсім не цікавилася дівочими штучками, як-от зачісуванням волосся чи носінням спідниці.) В ті часи уявлення про мою особисту ідентичність залишилися поза увагою освітніх та оздоровчих закладів, які сьогодні переймаються цими аспектами життя дітей та молоді. Я розвинула розуміння своєї сексуальної ідентичності старомодним способом, через неприємні соціальні взаємодії, самоосоромлення зі сміхом над собою, чималу кількість необдуманих вчинків і випадкові миті задоволення. Ах, юність!
У сучасних уявленнях про секс дуже мало уваги приділяється задоволенню, і дуже багато – етиці ідентичності; якщо це новий розвиток людської сексуальності, то це, безумовно, найменш приваблива з усіх сексуальних революцій. Наша революція стосується категорій. Коли моя молодша дочка навчалася в третьому класі, вона почала відчувати побоювання щодо самоідентифікації. «Як я дізнаюся, чи я бі?, – запитала восьмирічна дочка одного разу за обідом. – А якщо я не зможу це зрозуміти?». Моя старша донька, яка навчається в сьомому класі, наразі є однією з небагатьох дівчат у своєму класі, яка не ідентифікує себе як особа зі спектру статі/орієнтації 2SLGTBQ+ (англ. Two-Spirit, Lesbian, Gay, Bisexual, Transgender, Queer or Questioning and additional sexual orientations and gender identities – двоєдушні, лесбійки, геї, бісексуали, трансгендери, квіри або допитливі та інші сексуальні орієнтації та гендерні ідентичності). Її нейтралітет (а не ворожість чи нетолерантність) до сексуальної політики в сьомому класі призвів до того, що деякі з однокласників назвали її «гомо». Це слово має цікаву етимологію, адже зберегло свій зневажливий підтекст. Але тепер, вочевидь, «гомо» означає «гомофоб», а не «гомосексуаліст». Тенденція до самоідентифікації з іншою сексуальною ідентичністю, ніж «цис-», навіть привела деяких семикласників до визначення нової сексуальної категорії «напівбісексуалів», що означає «бісексуал, якого приваблює лише одна стать». Іншим словом, натурал. (Я впевнена, що це визначення сатиричне, але, боюся, більшість 12-річних підлітків говорять це без іронії.) Наша культура одержима не сексом, а сексуальними визначеннями. Ми повинні будь-якою ціною маркувати та визначати, можна лише припускати, щоб розібратися з речами, правильно їх розставити, методично організувати. Наша одержимість ідентичністю та визначеннями залишає сферу сексу та хтивості здебільшого недоторканою, навіть ігнорованою. Патологічна потреба нашої культури у визначенні статі, здається, корениться не у свободі, а в невпевненості, в страху перед невідомим і невизначеним, і в самій буржуазній схильності до лицемірної суспільної моралі.
Існує низка загальновідомих принципів, які характеризують поточні цінності, пов’язані з сексом і сексуальністю. Звичайно, основним переконанням є те, що ми більш вільні, мудріші, етичніші щодо людської сексуальності, ніж будь-яка цивілізація до нас. Це і є наша «гордість». І хоча, безсумнівно, правда, що офіційні політичні та інституційні системи стали набагато більш відкритими та сприйнятливими до сексуальної орієнтації, це не означає, що минуле було настільки монолітно репресивним, як ми хотіли б припустити. Потрібно лише прочитати Маркіза де Сада, або Достоєвського, або Крістофера Марло, або Чосера, не кажучи вже про подвиги римської античності, щоб дізнатися, що навіть найнетрадиційніші, «небінарні» сексуальні апетити існували повсюдно протягом багатьох і багатьох століть. Однак, оскільки сучасні уявлення про сексуальну свободу залежать від наявності репресивного минулого, від якого ми звільнилися, наша етика сексуальної свободи породжує почуття зухвалості та зверхності. І навряд чи це етичне ставлення до історичного спадку, якого ми не знаємо і не розуміємо.
Наприклад, мої студенти вражені, коли дізнаються, що зі 154 любовних сонетів, які написав Шекспір, перші 126 присвячені молодому чоловіку. (Останні 28, плюс-мінус, – це сонети про кохання до «темної леді», яку він характеризує як сексуально досвідчену, сексуально активну, зі своїми бажаннями та волею. Жінка, яку обожнюють і поважають, яка заслуговує на захоплення та любов. Та який там репресивний патріархат!) Студенти постійно запитують: «Тож Шекспір був бі?» На що я відповідаю: «Мені здається, Шекспір просто охарактеризував би себе як мужчина, чоловік і батько. Хоча він явно мав потяг до прекрасного юнака з сонетів, не кажучи вже про його численних персонажів, які демонструють сексуальну гнучкість в ідентичності та пристрасті». «Але тоді він бі!», – вони наполягають. На що я відповідаю: «Думаю, Шекспір вважав би нашу потребу в точних ярликах дивною. Чому ми маємо потребу визначати та класифікувати людські бажання? Чому є цей примус прив’язувати точні ярлики на потяг, хтивість і задоволення? Якщо те, що говорить Оскар Вайлд, правда: “Визначати – значить обмежувати”, то чи справді Шекспір та його сучасники є більш пригнобленими, ніж ми, сучасні люди, тому що вони не ідентифікували себе як категорію? Або це ми намагаємося стримати свою сексуальність, перелічуючи кожен можливий прояв хтивості та сексуального пориву? Чи готові ми припустити, що якщо ми прикріплюємо ярлик до людської сексуальності, то краще все розуміємо, ніж Шекспір? Чи маємо ми культурну позицію, щоб сказати, що розуміння Шекспіром людської природи обмежене в порівнянні з уявленнями сучасного 19-річного студента?».
Хвала, що більшість студентів не мають відповіді на ці запитання. Вони дуже щасливі і навіть із полегшенням починають бачити себе та нашу культуру як частину історичного континууму, який пропонує нові перспективи того, як ми можемо бачити себе. Також більшість із них, і це має радувати нас, готові визнати, що Шекспір, можливо, ще чогось їх навчить. (Ми часто поспішаємо відкинути думку сучасних студентів, вважаючи їх приголомшливо осудливими. Я теж у цьому винна. Але добре нагадати собі, що молоді люди загалом щирі у своєму прагненні до знань та істини. Відсутність різноманітних ідей у школах і в університетських містечках є насамперед виною не студентів, а дорослих, професорів та адміністрації, які виснажуються під тиском обурених голосів і ховають молодих людей від своїх страхів. Інакше кажучи, відповідальність за ослаблення навчальних закладів і розуму молодих людей лежить на дорослих, які повинні знати краще, але які діють боязугливо, турбуючись про інституційну відповідальність, а не про вільне дослідження.) Вивчення літератури минулого дає змогу зрозуміти людський стан. Це те, як ми пізнаємо себе. Але це також змушує нас здаватися дивними для самих себе; це спосіб, через який ми усвідомлюємо, що наше розуміння обмежене. Мабуть, найбільш дивний елемент у сучасній культурі – це гордість, яку ми відчуваємо, не сприймаючи себе частиною континууму історії, яка одного дня буде критикуватися так само, як ми критикуємо зараз минуле. Ми уявляємо себе поза історією, відірваними від нашої культурної спадщини.
Але постає питання: чого ми досягнемо, якщо будемо усюди вішати ярлики? Який сенс у цьому? Чому наше суспільство, на відміну від давніх цивілізацій, перебуває під таким примусом категоризувати кожен аспект сексуальності? Здається, ми наполягаємо на тому, щоб стать, бажання та пристрасть були класифіковані та розібрані по шматочках, ніби на виставці метеликів, що розгорнуті й прикріплені на дошці. Кожен з яких має бути старанно позначений за прозорим листом скла. Тоді ми зможемо розглядати мертві види та милуватися ними з гігієнічної та нейтральної відстані, а не занурювати свою уяву у велику таємницю та темну безодню пінистої слини, крові та сперми, які є природним походженням людської сексуальності. Тож в певному сенсі наша сучасна одержимість визначеннями віддаляє нас від реальності тіл, які поєднуються разом у сексуальному пориві. Ми можемо бути вільними й радикальними, використовуючи нашу свободу від сексуально гнітючої тиранії минулого, при цьому фактично ніколи не зустрічаючись з іншим тілом у безладі сексу. Досягнення сучасної етики полягає в тому, що ми вважаємо секс суттю нашої ідентичності, у всій його плинності, і все це без необхідності стикатися з вульгарністю рідин тіла, які є невіддільною частиною сексу.
Зміна характеру прайд-парадів (англ. Pride parade – «парад гордості») є яскравим прикладом такого переходу від сексу до гігієни. Кілька років тому паради були святкуванням хтивості та пристрасті, у яких був присутній оральний секс, підживлений екстазі та кокаїном. Тепер це сімейні заходи, на яких батьки з приміських районів фотографують своїх дітей із цукровою ватою для соцмереж, а підживлюються знежиреними лате з мигдальним молоком. Круто. Мені здається, важко поєднати чисту вакханічну свободу з корпоративними спонсорами. Ми відвідуємо такі заходи, як прайд-парад, і вітаємо себе з тим, наскільки ми сексуально вільні. І залишаємось на безпечній відстані від членів, піхв і сперми, брудних, липких частин нас самих, які вперто не хочуть бути перекваліфіковані на пристойні. Безумовно, прайд задовольняє багато тих самих моральних прагнень, які сучасні сексуальні «розпусники» засуджують у минулому. Сприйняття попередніх поколінь полягає в тому, що вони були нудними та cуворими, населеними одержимими пристойністю пуританами, які хотіли, щоб секс містився в рамках соціально звичайних, безпечних параметрів. Задоволення було підозрілим. Добрим і чистим було кохатися з моральною правильністю. Я підозрюю, що батьки середнього класу, які з добрими намірами ведуть своїх першокласників на прайд-паради, не зацікавлені в тому, щоб навчати своїх дітей сексуальним задоволенням, вільному сексу та смаку солодкого бруду в сексі чи навіть його піднесеної таємниці, як розпусники у минулих століттях. Батьки радше приводять їх туди, щоб навчати своїх молодих традиційній моралі та правильності сексуальності середнього класу. Можливо, ми не такі вже й дивні.
Соціальні норми навколо сексу важливі, тому що ця тема таємнича і темна, жорстока і красива. Не випадково кожна культура в кожну епоху встановлює ритуали, табу та коди навколо сексу. Він не є «безпечним місцем». Секс – це загроза. І єдиний спосіб займатись ним «правильно» – загубитися в ньому. «La petite mort». Маленька смерть. В екстазі оргазму немає «самоідентичності». Це чисте звільнення. Оргазм відпускає. Це самозабуття. Це суто про тіло – про найнижчі, найвульгарніші його частини. Буржуазна мораль минулого існувала для контролю наших сексуальних потягів саме тому, що вони усвідомлювали небезпеку сексу. Секс – це пристрасть, руйнівна і нестримна. Зараз ми запровадили назву соціального руйнування, ярлик свободи та сприйняття сексуального визволення і поставили ці абстракції в центр традиційної моралі. Наше основне переконання полягає не в тому, що хтивість є дикою і небезпечною і що людську поведінку потрібно належним чином стримувати, а в тому, що якщо ми перейменуємо хтивість на моральність, то зуміємо її стримати й приборкати.
Тим не менш, в цьому випадку, ми, як і попередні культури, які ми засуджуємо, просто намагаємося контролювати секс і одомашнити його, організовуючи свою мову навколо нього. Ми прагнемо уникнути небезпеки, яку становить секс. Щоб зробити його прийнятним. Середній клас найбільше прагне бути моральним, відчувати насолоду не від сексу, а від респектабельності й правоти. Ми хочемо почуватися добре – тобто отримати схвалення. Але щоб відчувати себе добре в сексі, нам потрібно боротися з його темрявою. І тому ми намагаємося пролити світло на темні куточки нашої природи, позначаючи та визначаючи їх. Стримуючи їх. Чим більше ми аналізуємо, тим менше лишається страху. І таким робом ми перетворюємо безодню сексуального бажання на неглибокі і багато в чому безглузді самопозначення.
Але поки ми морочимо собі голови над визначеннями і філософствуємо про свободи, натомість секс, хтивість, бажання, пристрасть і тіла, які об’єднуються, залишаються значною мірою неприрученими. Яке відношення має хіть до категорій? Яке відношення має пристрасть до самовизначення? Відповідь: звісно, ніякого. Секс неможливо приборкати, бо бажання не має параметрів, як і людська уява. Небезпека для нас не пов’язана з сексуальним контролем та утисками. Хоча ми стверджуємо, що саме проти цього боремося.Вона походить від того, що ми лицемірно стверджуємо, ніби секс не повинен бути чимось підкореним і контрольованим. Одна справа впустити дикого звіра до свого дому. Інша річ, уявити, що він ручна тварина, і забути про його існування.
Мої юні сексуальні зустрічі з моєю однокласницею із початкової школи, безумовно, не залишили жодного сліду в моїй особистості. Тим не менш, я все ще, іноді, вдаюся до грайливих пестощів з жінками. Це не тому, що я бі. Це тому, що я декадентка. Я роблю це, тому що іноді я хочу бути поганою. Я роблю це, тому що це приємно. Тому що я бажаю. Я роблю це для гри, для розваги, для еротизму. Я роблю це, тому що всередині мене є яма розпусних інстинктів, і мені це подобається. Чому? Тому що іноді варто порушувати правила, щоб відчувати себе вільними, а не змінювати правила, щоб їх більше не можна було порушувати. Бо де в цьому свобода? Це самоусвідомлення того, що я частково заплямована власним інстинктом задоволення, дозволяє мені зрозуміти свою сексуальність як динамічну, бурхливу, палку річ. Мій періодичний потяг до жінок не є частиною моєї самоідентичності. Це просто стара добра хіть. Моя сексуальність – не міль, прикріплена до дошки. Вона жива, завжди і навіки має спокусу підлітати все ближче і ближче до небезпечного полум’я, яке вабить.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «The Language of Sex» в журналі Quillette 18 серпня 2021 р.
Переклала Владлєна Косогова.
