Британ Катерина

 — Мамо, мамо! — із сусідньої кімнати долинає розгублений дитячий голос. В хаті вимкнули світло, залишаю недомитий посуд і поспішаю до доньки.
       — Оленко, ну чого ти? Я поруч. Це лише світло погасло. Зараз поглянемо тільки у нас, чи у сусідів також, — заспокоюю доньку, та разом визираємо із вікна.
       Уся вулиця поринула у темряву.
       — Мамуню, а що сталося? — не може зрозуміти мала Оленка. Перше вимкнення світла у її житті.
       — Мабуть, дроти пошкодилися, бачиш, який вітер здійнявся?
       — Мені страшно, — починає хнюпати малеча.— Але ж ми не будемо тепер завжди у пітьмі?
       Лагідно посміхаюся, запалюючи свічку, та вмощуюся на дитяче ліжко. 
       — Ходи сюди.
       Донька залазить під ковдру та стискає мене в обіймах.

       — Одного разу, років сім тому, коли тебе ще не було, зі мною трапилася пригода, — починаю згадувати я далекий 2022 рік. — Тоді ми ще не були знайомі з твоїм татом, і я жила зі своїми батьками. Тією осінню нам почали вимикати світло декілька разів на день через воєнні дії. Спочатку було відчуття заціпеніння, як у тебе зараз. Але потім почали знаходитися цікаві заняття.
       В той час мені не вдавалося спокійно почитати, щось відволікало, або були нагальніші справи. Та ті справи відійшли на другий план, адже потребували світла. За нічого робити, я вперше спробувала — як воно, читати з ліхтариком? І так, майже за три дні прочитала книгу, — усміхнулася я давнім спогадам. — До того ж, кожен вечір мав присмак якихось чарів, таємниці, що одразу розсіюються при яскравому світлі.
       Справжнім випробуванням стало відключення на дві доби. Всередині вирували різноманітні відчуття — страх, тривога, несправедливість, відчай, безпорадність. Тоді здавалося, що його ніколи не полагодять. Але саме в той день я зрозуміла, що внутрішній силі та витримці не має меж. І якось... прийняла обставини. 

       — Яке ж було полегшення та відчуття вдячності, коли все налагодилося. Тому не сумуй, разом ми все подолаємо, а поки можу прочитати тобі казку, як тоді, сім років тому, читала сама. Тільки-но ліхтарик знайду, — підморгнула я доньці.
       В дверях почувся скрежет ключів — повернувся з роботи чоловік.
       — А чому мої дівчатка в цілковитій темряві? — здивувся він.
       — Привіт з минулого, пам'ятаєш, як тоді... — запитала я.
       — Той рік я не забуду ніколи. І саме тому, досі зберігаю у ящику численні діодні гірлянди. 
       Справжнім квестом стало їх розплутати, але розвісивши по кімнатах, у хаті і справді стало по-казковому чарівно.
       — А давайте і далі запалювати ці вогники? — Оленка зачаровано дивилася як вони змінюють колір. — Тепер я розумію, мамусю, про яке відчуття ти казала.
       Так в нашій сім'ї з'явилася ще одна незвичайна традиція. Вечір вогників

Читайте также


Выбор читателей
up