Уривок книги: «Бібліотекарка з Аушвіцу». Антоніо Ітурбе
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
У видавництві «Віват» вийшла книга «Бібліотекарка з Аушвіцу». Антоніо Ітурбе.
Публікуємо уривок для ознайомлення.
«Аушвіц, 1943 рік.
Чотирнадцятирічна єврейка Діта Адлерова опиняється в сімейному блоці табору смерті. Біль, бруд, голод та розпач, але свої шрами в’язні табору змогли перетворити на броню. Діта дізнається про підпільну бібліотеку, створену в’язнями. Діта отримує завдання: приховувати від нацистів 8 видань, які вдалося зберегти для навчання малечі. Якщо члени СС дізнаються про це, на кожного причетного чекає розправа».
Уривок
Ці вбрані в чорне офіцери, які дивляться на смерть із байдужістю гробарів, гадки не мають, що тут, на темному баговинному ґрунті, що поглинає все довкола, Альфред Хірш заснував школу. Вони цього не знають, і не треба, щоб колись довідалися. В Аушвіці людське життя геть нічого не варте, воно вважається таким нікчемним, що віднедавна нікого не розстрілюють — куля цінується більше, ніж людина. Використовують суміжні камери, куди запускають газ «Циклон», що дозволяє суттєво зменшити витрати: одного балону вистачає для знищення сотень осіб. Смерть перетворилася на промислове виробництво, що приносить прибуток тільки тоді, коли здійснюється у великих масштабах.
Класні кімнати — конструкція з розставлених колом табуретів у порожньому дерев’яному бараку. Стін немає, дощок теж не видно. Учителі креслять у повітрі рівнобедрені трикутники, знаки циркумфлексу і навіть показують розташування річок Європи помахами рук. Діти розбилися на групи — близько двадцяти маленьких острівців, кожен із яких підпорядкований одному наставнику. Ці острівці розташовані впритул один до одного, тож учителі змушені проводити заняття пошепки, аби оповідь про десять кар єгипетських не зливалася з мелодійним наспівуванням таблиці множення.
Дехто не вірив, що таке можливо, сприймаючи Хірша як божевільного або як наївного дурника. Як організувати шкільне навчання у жахливому таборі смерті, де заборонено геть усе? Та він лише усміхався. Хірш завжди загадково усміхався, немовби володів таємними знаннями, до яких ніхто, крім нього, не мав доступу.
Не має значення, скільки шкіл закрили нацисти, відповідав він. Щоразу, як дорослий зупиняється на розі й починає щось розказувати, спонукаючи дітей розсістися навколо і слухати його історії, це означає, що з’явилася нова школа.
Несподівано двері барака розчахуються і всередину вривається помічник охоронця на ім’я Якопек. Він мчить до кімнати Хірша — старшини блоку. Його дерев’яні сабо забризкують підлогу багном. Тиха, умиротворена атмосфера блоку №31 лопається, як мильна бульбашка. Зі свого кутка Діта Адлерова, немов загіпнотизована, дивиться на крихітні часточки багна: вони видаються незначними, але заражають усе потворною реальністю — так одна-єдина крапля чорнила псує цілий глечик молока.
— Шість! Шість! Шість!
Це умовний сигнал, що вказує на наближення патруля есесівців до блоку №31. Бараком шириться стривожений шурхіт. В Аушвіці-Біркенау, на цій фабриці вбивства, де цілодобово працюють печі, а паливом служать людські тіла, тридцять перший блок є чимось дивним, нетиповим. Радше аномалією. Досягнення Фреді Хірша, який починав простим тренером у юнацьких секціях, а нині став атлетом, що бере участь у тривалому забігу з перешкодами, борючись проти найбільш нищівного в історії людства котка війни. Йому вдалося переконати німецьке керівництво концтабору, що їм вигідно розмістити дітей в окремому бараку і зайняти їх чимось, бо це полегшить роботу батьків у секторі BIIb, який називають «сімейним табором» через те, що в інших блоках діти зустрічаються так само рідко, як і птахи. В Аушвіці немає птахів: вони гинуть на дротах огорож, вражені електричним струмом.
Адміністрація схвалила створення дитячого барака (можливо, вони від самого початку мали намір зробити це). Щоправда, німці висунули одну умову: цей блок — ігрова зона, де суворо заборонені будь-які навчальні заняття.
Хірш визирає з-за дверей кабінету старшини блоку №31. Немає потреби щось пояснювати ні асистентам, ні вчителям, чиї очі прикуті до нього. Він обмежується ледь помітним кивком. Його грізний погляд вимагає покірності. Він завжди робить те, що належить, і очікує, що інші чинитимуть так само.
Заняття перериваються, змінившись невинними німецькими пісеньками й іграми на відгадування, що створюють видимість, ніби в’язні дотримуються правил. Коли сюди вдеруться світлоокі арійські вовки, вони не побачать нічого підозрілого. Зазвичай патруль, що складається з двох солдатів, переступає поріг і кілька секунд спостерігає за дітьми. Часом есесівці навіть аплодують виконавцям пісні або гладять по голові когось із малюків, після чого квапливо виходять і продовжують обхід.
Та цього разу Якопек доповнює звичний сигнал тривоги уточненням:
— Перевірка! Перевірка!
Перевірка — зовсім інша річ. Усім наказують вишикуватися. Солдати проводять обшуки й інколи розпитують наймолодших діток, сподіваючись скористатися їхньою наївністю і витягти важливу інформацію. Ніхто не проговорився. Жодного разу. Дітлахи розуміють більше, ніж це засвідчує вираз замурзаних личок, мокрих від шмарклів.
Хтось шепоче: «Священник!» Чути бурмотіння, в якому відчувається розпач. «Священник» — прізвисько одного унтерофіцера СС (обершарфюрера), отримане за манеру ходити, сунувши руки в рукави мундиру, наче священник, що прикриває пальці сутаною, хоча всім відомо, що єдина сповідана ним релігія — це жорстокість.
— Ну ж бо! Мерщій! Юдо, співай: «Я бачу, я бачу…»
— А що я «бачу», пане Штайн?
— Байдуже! Будь-що! Співай, синку! Заради Бога!
Двоє наляканих учителів піднімають голови. Вони тримають у руках те, що підлягає найсуворішій забороні в Аушвіці. Їм винесуть смертний вирок, якщо спіймають на гарячому. Ці речі — такі небезпечні, що за володіння ними призначено найстрашнішу кару, — не є гострими, ріжучими або тупими предметами, а також не мають стосунку до жодного виду зброї. Те, чого бояться безжальні лідери Райху, — звичайні книжки, старі, облізлі, без палітурки, з вирваними сторінками. Нацисти женуться за ними, знищують і забороняють з маніакальною одержимістю. Упродовж історії людства всі диктатори, тирани, пригноблювачі — арійці, африканці, азіати, араби, слов’яни — будь-якого кольору шкіри й ідеології — ті, що виступали за народну революцію або захищали привілеї аристократії, ті, що дотримувалися Божих заповідей або підкорялися військовій дисципліні, — мали дещо спільне: вони люто переслідували книжки. Так, книжки дуже небезпечні, адже заохочують думати.
