Облога Будапешту під час Другої світової війни: уривок із книги Крістін Арноті «Мені 15 років, і я не хочу померти…»

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «НК-Богдан» вийшла книга Крістін Арноті «Мені 15 років, і я не хочу померти…»

Публікуємо уривок для ознайомлення.

Перша частина автобіографічної книжки відомої французької письменниці угорського походження Крістін Арноті «Мені п’ятнадцять років, і я не хочу помирати» присвячена облозі Будапешта під час ІІ Світової війни. В ній авторка розповідає про життя мешканців будинку, розташованого на березі Дунаю, що під час кривавих боїв за місто між совєтськими та німецько-фашистськими військами протягом двох місяців ховались у підвалі свого будинку. Це враження очевидиці: дівчинки-підлітка, чиє дорослішання відбулося під артилерійськими обстрілами та нещадними бомбардуваннями її рідного міста.

Другу частину книжки — «Не таке-то воно легке, життя» — присвячено історії родини головної героїні, що емігрувала від радянського терору спершу у Задунайський край, де у них був дачний будиночок, а відтак в Австрію.

Жахіття, пережиті мешканцями Будапешта й описані в книжці Крістін Арноті, суголосні з тими, які пережили і все ще переживають українці, що стали жертвами масштабної агресії з боку путінської росії.

Пішта пішов по лікаря. Наш «пан доктор» спочатку трохи образився; проте, коли він зрозумів, що спинити кровотечу у пораненої не зуміє, то замовк і забився у найвіддаленіше приміщення підвалу. Прокурору стало ліпше — ліки збили йому температуру, і він знову взявся дошкульно звинувачувати руйнівників своєї квартири у нечуваній зухвалості:

— Над її дверима висить прапор Швейцарії, — кричав він хрипким голосом. — А це означає, що вона є іноземною, захищеною нейтральною державою, територією!

Проте його ніхто не слухав. Дружина банкіра стояла біля ліжка і, стискаючи в складених для молитви руках коштовності, ревно молилася. На світлих пасмах волосся — кіптява, її бідолашне дитя верещало від страху.

Навіть подружжя ресторатора якось нерішуче приєдналося до нас. Боячись помсти за гуляш з конини, яким вони нас нагодували, тремтіли, наче осиковий лист, — але на них ніхто не звертав уваги. Смерть занадто близько торкнулась усіх нас своїм чорним крилом, щоб ми не забули про гуманність; людяність. Ці люди хотіли залишитися з нами, бо їхній цокольний поверх після руйнування поверху над ними перестав бути безпечним. Здається, вибухом їм пошкодило барабанні перетинки, бо вони нічого не чули.

Дружина полковника лежала на ліжку; з неї все ще текла кров. Ця колись енергійна й набридлива жінка кидала на нас недовірливі погляди, немов не могла второпати, чому доля так з нею вчинила.

Нарешті повернувся Пішта з лікарем. З жахом повідомив, що багатоквартирний будинок на вулиці Вітиз перетворився на величезну купу уламків цегли. Його мешканці неминуче загинуть, якщо не очистити від завалів запасний вихід. Мешканці сусідніх будинків вийшли з підвалів задля порятунку нещасних. Від нашого підвалу кілька чоловіків на чолі з Піштою також пішли на допомогу.

Якийсь дивний спокій опанував наші серця... Потяг з боєприпасами злетів у повітря, а ми залишилися живі... Я все ж кусаю пальці, стримуючи крик зі своїх грудей від думки про те, що ми також могли повторити долю тих нещасних, які задихнувся під руїнами сусіднього будинку. Довго відганяю від себе образ людей, зсудомлених задухою. Уявляю собі, що нас засипало руїнами, і з кожним вдихом повітря ми споживаємо краплю життя, що нам залишилося. Галюцинації ніяк не минали, не давали мені спокою. Так хотілося поговорити про це з кимось...

Йду у великий підвал і сідаю біля пана Радная. Той закриває свій томик Гейне і здивовано дивиться на мене:

— Щось сталося? — запитує він. — Може, ви захворіли? Ходімо на мить у двір.

Ми проминаємо ліжко дружини полковника. У неї гарячка, вона стогне; «пан доктор», замислившись, сидить поруч з нею. Виходимо на сходовий майданчик. Як там наші коні? Із жахом бачу, що від голоду один із них вже гризе поруччя; навіть вже проковтнув шматок. Кривава слина стікає з розтрісканих губ аж на груди.

— Навіть кулі не маємо, щоб позбавити страждання цих бідолашних тварин — каже замість лайливого слова пан Раднай.

Біля нас вибухнув ешелон з боєприпасами; у ресторані повно вибухівки; у гармат від безперервної стрілянини, щоби встигнути до приходу совєтів вистріляти всі снаряди, плавиться сталь, — а подбати про нещасних тварин нікому: бідолашних залишили вмирати повільною смертю від голоду та спраги!

Коні з іржанням оточили нас; вони немовби скаржились нам: дивилися на нас широко відкритими, налитими кров’ю очима. Я не 23 могла витримати їхніх поглядів і опустила очі. Один кінь підійшов до мене і легенько штовхав у спину, наче просив пожаліти його, дати йому їсти і пити. Мене охопив гнітючий відчай, я обняла його за шию і заридала.

Пан Раднай взяв мене за руку і повів до входу в підвал. Легенько гладив моє волосся:

— Бідолашна дитино! Бідолашне покоління! Як мені вас шкода!

Я зупинилася на першій сходинці:

— Ні, не можу повернутися в підвал, — кажу йому. — Якщо будинок впаде, то всіх нас завалить.

— Нічого не бійтесь, вже нічого не станеться. Спускайтесь...

— А ви, хіба ви не боїтеся? — питаю його.

— Звісно, що боюсь, — як і всі ми. Боюся вмерти від задушливих газів під завалами; нічого не знаю про долю моєї родини. Гірко, що моє життя залежить від капризу кількох навіжених. Не знаю, коли донесуть, — навмисно чи недоречним висловлюванням — про моє єврейське походження...

— Не бійтесь, — кажу йому. — Ніхто не збирається заподіяти вам шкоду.

Спускаємось мовчки. Пан Раднай сів на своє місце, взяв книжку у палітурці зі шкіри антилопи. Зауважую, що він не читає, а лише пильно дивиться перед собою.