Антон Орел. Конкурс драбблів
Летаргічний сон або другий шанс людини
- Підійди до мене! Подивись!- Янгол обійняв правицею свою підопічну.
Вони опинились посеред сакур, навпроти гори Фуджі.
Деревця якраз зацвіли й виділяють запаморочливий аромат.
Жодна гілочка не колишеться, на небі застигли пухнасті вівця-хмаринки.
Тиша, немов весь світ зупинився. Вечірнє сонечко стало ореолом гори;
Фуджі уподібнилась мудрому сенцею,
що препідносить гостям одвічну мудрість,
а його білосніжний погляд губиться за небокраєм, в обіймах вічності.
- Про що думаєш?- спитав янгол тихо.
- Таким міг би бути наш рай. Але хіба ми не в кінці шляху?
Відповіді не послідувало. Сонце швидко згасло, немов лампа.
Непроглядна темрява оповила її. Почувся віддалений нерозбірлевий шепіт.
Сенс його вона зрозуміє... колись.
