Уривок з книжки «Усі мої тривожні дзвіночки» Євгенія Бабенко

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «Віват» вийшла книга «Усі мої тривожні дзвіночки» Євгенія Бабенко.

Публікуємо уривок для ознайомлення.

Про книгу:

Вісімнадцятирічна Христина, як і мріяла, вступила до київського вишу. Нарешті вона опинилася у новому місті, де може розправити крила та подорослішати, зануритися у студентське життя, навчитися по-справжньому дружити й знайти кохання. Перші дорослі виклики, досягнення, розчарування, спроби балансувати між роботою та навчанням. Проте… звичайні для інших речі даються Христині непросто. Є в її житті те, про що вона мовчить, про що нікому не скаже, бо, здається, про це краще мовчати довіку. Чи зможе вона вибратися із клітки, яку вибудував її розум, і відкритися світу?

Перед вами прониклива історія дорослішання дівчини, яка попри травму спромоглася жити далі. І дозволила майже безтурботному, іншому літу статися.

Про автора:

Євгенія Бабенко — сучасна українська письменниця і сценаристка. Навчалася на факультеті журналістики в Національному авіаційному університеті. Вивчає французьку, захоплюється кіно і збирає листівки в стилі вінтажних тревелпостерів. Веде маленький Telegram-канал про муки і радості творчості What a story, Mark!

Уривок:

Я не ріжу себе. Не проколюю себе голкою, як повітряну кульку, випускаючи біль замість повітря. Не тримаю руку над вогнем занадто довго, щоб шкіра набула бордового кольору й напнулася. Я не б’ю себе в плече, щоб не ховати наступного дня сині ключиці. Не голодую до відчуття діри в шлунку, не наїдаюся так, що хочу виблювати разом із їжею свої нутрощі. Я нічого із цього вже не роблю, але все одно почуваюсь х*йово.

Я знаю, коли це почалося. Для більшості дітей літо — безтурботна прекрасна пора, коли можна грати в ігри, кататися на гойдалках у дворі й тикати палкою жуків у дупи. Таким воно було і для мене до конкретного дня, що згубив моє дитинство. Того року я закінчила другий клас, погостювала в бабусі й дідуся на дачі, встигла з’їздити з мамою в Коктебель, навчитися плавати та самостійно підігрівати собі сніданок. Я так само насолоджувалася літом, як і всі дні до того. Крізь напівпрочинене вікно линуло тепле повітря. У квартирі смачно пахло, а я прокинулась у своїй новій м’якій зеленій піжамі, яку за два дні до того випросила на базарі в мами.

Зранку, перш ніж іти на роботу, мама встигла насмажити сирників, щоб я могла смачно поснідати. Вона працює в салоні краси. Стриже людей, фарбує їм волосся, робить їх трохи гарнішими, ніж вони є. Я часто дивувалася тому, як із новою зачіскою змінюється настрій людей. Вони по-іншому дивляться на себе й виходять із салону з рівною спиною, оглядаючись у дзеркало. Мамині ж плечі наприкінці робочого дня навпаки опускалися. Здавалося, що кожна стрижка відбирає в неї життєву енергію, тому її робота ніколи мені не подобалася. Приходячи додому, вона валилася з ніг, тому найчастіше готувала мені тільки сніданки, але вони завжди були смачні. Іншою моєю їжею в ті часи були обіди в школі й готові страви з кафе та фастфудів, які мама ввечері приносила із собою.

Добряче наївшись сирників, я взяла із шухлядки маленьку ложку й половинку кавуна, що стояв у холодильнику. Якби мама була вдома, вона б не дозволила їсти таке холоднюче, але її не було, саме тому я притягнула із собою у вітальню велику миску, увімкнула «Давай одружимось» на СТБ і жадібно черпала м’якоть кавуна ложка за ложкою, почуваючись абсолютно щасливою. Урешті змерзнувши, я віднесла миску на кухню, і тоді помітила записку. 

Мама часто лишала мені кілька слів на кухонному столі, хоча я вже тоді мала мобільний телефон і вона могла б просто надіслати мені повідомлення чи подзвонити. Але, чесно кажучи, ці її невеличкі послання, написані від руки, завжди мені подобалися. «Христинка, їж сирники, зроби собі чай. Холодний кавун не їж, витягни його з холодильника і дай нагрітися. О 14:00 прийде Андрій. Цілую, твоя мама». Іноді в кінці вона домальовувала сонечко чи сердечка, але цього разу там нічого не було.

Що я робила ввечері того дня? Не знаю. Я пам’ятаю в деталях тільки ранок, розмитий шматок після обіду і відразу ж наступний день. Мені не хотілося ні з ким говорити й нікого бачити. Я не могла плакати, хоча в мене в горлі стояв ком, і я відчувала абсолютну, цілковиту порожнечу, але сказати про це у вісім років нікому не могла. Я пішла кататися на велосипеді.

 Машини в нас не було, але був гараж. Там мама тримала консервацію, старий диван, прогнилі шафи, двері, що ведуть у нікуди, та мій міський велосипед. Улітку він перебирався до нас на балкон, бо ніхто не збирався щодня мені по нього ходити.

—Іди й діставай сама, Христина, ти вже доросла.

Я не була дорослою. Насправді я й досі такою не стала.

Пам’ятаю ті свої відчуття. У моєму тілі поселився якийсь невідомий мені біль, якого я й досі не можу  позбутися. Мені хотілося звільнитися від нього, скинути зі свого маленького тіла, як змія скидає стару шкіру. Забути про нього назавжди. Я заїхала на гірку, куди раніше не заїжджала. Набрала швидкості. Теплий вітер дув мені в обличчя. Той самий теплий вітер, мій старий друг, яким я насолоджувалась, який залітав у моє волосся і свистів у вуха. Цього разу я не звертала на нього уваги. Мені було все одно. Я поїхала з гірки вниз. Механічно, почуваючись порожнім мішком із кістками, м’язами й болем, а не маленькою дівчинкою. Я встала із сидіння, не припиняючи крутити педалі. І, стоячи, раптом відпустила кермо.

Це не було схоже на кадр із фільму. Я не піднімала рук, не почувалася пташкою. Я просто більше ні за що не трималася. Їхала так кілька секунд, а потім велосипед повело вправо і я впала. Було боляче, я налетіла ребрами на кермо. Боліли нутрощі, щось пульсувало в потилиці. У голові не було ніяких думок. Я лежала на траві й відчувала спокій.

Ось так і закінчиться моє життя? На цьому все?

Приїхала швидка, і ось я вже на ношах, а наді мною стоїть мама.

—Мам, я помру?

Я торкнулася рукою голови, відчула щось тепле й мокре, поглянула на свої пальці. На них була кров. Здається, потім я знепритомніла, бо нічого більше не пам’ятаю. Мої світлі спогади дитинства переплітаються з темрявою, якої я не можу позбутися. Бо навіть коли хочу згадати щасливі роки, вона ховається в кутку й нагадує про себе.

Того дня я зламала два ребра й отримала струс мозку. Місяць пролежала в ліжку. А після того як одужала, не захотіла з того ліжка вставати. Задоволення мені приносив тільки сон. У мене ніби не вистачало сил на життя; після пробудження я жалкувала про те, що вже не сплю, і намагалася скоріше знову пірнути в небуття, потрапити в якусь іншу, невідому мені реальність, де мене по-справжньому не існує. Я не могла ходити до школи, мені не хотілося гратися. Я докладала величезних зусиль, щоб щось з’їсти.

Мені важко пригадати той час. Усе ніби злилося в один порожній день, в якому було тільки моє ліжко в кімнаті, лікарняні коридори, черги зі шмаркатих дітей та їхніх мам, поодинокий плач у кабінетах лікарів і холодне яскраве світло.

Мама спочатку думала, що все це відбувається зі мною через струс мозку. Минув якийсь час, і в неї з’явилася нова версія — вона була впевнена, що мене цькують у школі, і тому я не хочу туди ходити. Та ніхто мене там не чіпав. Однокласники радше не знали, що зі мною робити, ніж хотіли образити. Через мою пасивність вони швидко припинили мною цікавитися.

Я стала кволою, постійно втомленою. Не могла довго концентрувати увагу, мене пригнічували  розмови, їжа не мала смаку. Час від часу мене відправляли до шкільної медсестри, але зазвичай я просто мовчала. Це була маленька кімнатка, у якій завжди пахло спиртом і хлоркою.

—Христинка, скажи мені, що ти відчуваєш зараз?

—Хочу спати.

—А ще? Тобі сумно?

 —Ні.

—Тобі неприємно бути в школі?

—Та ні.

—Чого б тобі зараз хотілося?

Я знизувала плечима. Мені правда не було сумно, але й не було весело. Мені не хотілося бути в школі, вдома і будь-де, але найбільше — у власному тілі.

Нескінченно довгі болючі роки я нікому нічого не розповідала, але кожна деталь того ранку чітко постає в мене перед очима, коли я хочу щось пригадати. Все інше моя пам’ять щосили намагається заблокувати.

[...]