Дмитро Ґамі. Конкурс одноактних п'єс
Мій маленький Престоне!..
Усім доброго дня. Ну що ж... хм... Почну, мабуть... Мене звуть Престон Паркер, мені двадцять вісім, я вже два роки як тимчасово безробітний, живу на заощадження покійних дідуся й бабусі, у мене зайва вага, немає пари і, вочевидь, про зміни у власному житті я хіба що мрію, і бла-бла-бла. Втішає тільки що не курю і не алкаш. І якщо перше мене не бентежить, бо ще в школі, було, пробував почати курити, але, так би мовити, не вкурив, у чому прикол, то от друге... Вип'ю раз на місяць, та й то трохи, а друзі кепкують, що я нудний, як стариган якийсь. Ще й сивіти почав передчасно. Бувало, я й сам думав, чи не спитися нахрін, як деякі з них. Може, тоді всіляка хрінь з голови вийде до біса?
А втім, з алкоголем у мене стосунки особливі і давні. Ну, точніше, як стосунки?.. Сам я випивати почав хіба що після закінчення школи... Ай, до біса, тут двома словами не пояснити. Хотів би я почати з білого аркуша, але почну спочатку.
Зауважу головне – я ненавиджу своїх батьків. А ще, тільки не смійтеся, у мене була суперсила.
Мама: «Мій маленький Престоне, ця історія трапилася в ті давні часи, коли в світі існували злі і добрі чаклуни…»
Мій перший свідомий спогад. Мені тоді було, здається, роки два. Чи менше? Не пам’ятаю точно. Матір повела мене, малого, до крамниці, коли з-за рогу нам на зустріч вийшов чолов’яга, наш сусід. От як його звали я вже точно не пам’ятаю. Від несподіванки він злякався й випустив пляшку з рук. Звісно, у пляшці був алкоголь. Він засмутився і навіть вилаявся. І це було так смішно, що я мимоволі усміхнувся. Він тоді так якось розгублено глянув на мене, помовчав трохи й усміхнувся у відповідь. А потім він махнув рукою на ту пляшку й веселий пішов по якимось своїм справам. Роки потому мені розповідали, що він після цього весь день поводився якось дивно, ніби… Ніби був зачарований чи ще що. А ввечері він ліг на диван, закурив і заснув. Недопалок впав на підлогу, і зайнялася пожежа. Він задихнувся, але коли виносили його тіло, очевидці бачили на його обличчі ту саму зачаровану усмішку. Поки ж гасили пожежу, мій батько повернувся з роботи.
Мама (голосно, щоб почув батько): Оно, дивися, синочку, хто тут прийшов! Татко твій. І тверезий на диво! Ну, хоча б сьогодні він точно хату не спалить, як сусід. Але то почекай ще, він завтра нап’ється, поки я буду пахати в нічну зміну!
Отака вона – ця моя суперсила, яка могла подіяти на кого завгодно. Я міг ощасливити кого завгодно. Іноді навіть до смерті. Усіх, окрім своїх батьків.
Хоча давайте я вам поки щось веселе розповім. Була в мами знайома, місис Лавкрафт – самотня, скромна, добра жіночка. Одного разу, коли батько був на роботі, а мамі потрібно було відійти по своїм справам, вона попросила місіс Лавкрафт наглянути за мною. Того дня я був дуже сумний, бо батьки напередодні сильно посварилися. І місис Лавкрафт вирішила мене трошки розважити різними, як це… А, ось – пантомімами. Виходили вони в неї кепсько, але від того мені було навіть смішніше, настільки вони були кепські. Але коли я засміявся, вона засміялася у відповідь, і аж до самого маминого повернення ходила дивна… ніби зачарована. Як я дізнався потім, через кілька днів після цього вона продала все своє скудне майно і за іронією грьобаної долі стала буквально уособленням свого ж прізвища, зайнявшись ремеслом любові, якщо ви розумієте, про що я. (прим. автора love craft – ремесло любові). Багато років потому вона померла підчас оргії з клієнтами, зате, подейкують, невимовно щасливою і при грошах. Бадум-тсссс!
Ехм.. От якого клятого біса я це розповідаю? Я ж не про те з початку хотів, правда ж?.. Коротше, я взагалі не пам’ятаю, коли… Коли він уперше вдарив маму. Не знаю, можливо, усе це почалося ще до мого народження. Усі ці епізоди злиплися в моїй пам’яті в суцільний шмат гівна, де жодна з гівночастинок не відрізнялася від іншої. І ні, до слова, я не хочу, щоб ви думали, ніби мама в цій історії виключно жертва. О, ні! І зараз я розумію, що вона теж винна. Він – шмат лайна, це факт. Але вона могла хоч іноді промовчати, хоча б не кричати, не принижувати його в присутності його друзів, родичів, не виціджувати крізь зуби кожен раз, що він нікчема й алкаш. Бо, бляха, кожен раз все починалося однаково: він пропивав зарплату, а вона…
Мама (крик крізь зуби): Ах ти хрін собачий!!! Знову налигавася?! Паскуда! Я тут вкалую, а ти сливу заливаєш!!! Ти ж мені все життя зіпсував!!! »
Зазвичай він щось намагався їй відповідати на підвищених тонах, згадував, що вони вже давно не спали разом, але ледь не завжди вона випалювала одну єдину по смислу фразу, тільки в різних варіаціях.
Мама: «Та ти не мужик!»
Та ти не мужик…
А потім… Він замахувався, вдавав, що зараз вдарить, вона відштовхувала його, потім це переростало в бійку, і як результат – синці під очима в мами.
Іноді він таки стримувався, приходив до мене, і жалісливим тоном, не в’яжучи лика, запинаючись, казав мені, щоб я не звертав уваги, не слухав, як вони з мамою… Але, курва, як? Як не слухати, коли це чули всі сусіди? Як не звертати уваги, коли ви, бляха, мої рідні батьки??? Він неодмінно казав, що робить все тільки для мене, живе в цьому світі тільки заради мене. Серйозно??? Він бухав, бив мою матір, провокував сварки теж для мене??? Він розповідав мені, що якщо розлучиться з мамою, то мама знайде нового тата, який буде ще гіршим. Несвідомо, та я мріяв про те, щоб вони розлучилися. А ще в мене з дитинства блювотний рефлекс на фразу «підростеш – зрозумієш». Я підріс і ніхріна не зрозумів цього. І ніколи не зрозумію.
Та бувало й гірше. Бувало, після чергової сварки він казав, що збирається вішатися й кудись ішов. І доводилося чекати годину, дві, прокидатися вранці, бачити, що батько досі не прийшов додому, і боятися, що сталося найгірше, навіть якщо це була не перша погроза. А потім він повертався, ніби це всі навколо винні.
Не все в моєму дитинстві було таким. Звісно, ні. Ми любили з батьком гуляти в ботанічному саду неподалік від дому. Жили ми бідно, тому грошей за вхід у нас, звісно, не було. Ми просто перелазили через паркан і бродили там, пильнуючи, щоб ніхто не застукав. Там, у тому саду, досі є насип. Він, звісно, не такий високий, як я вважав, коли був малий. Але я добре пам’ятаю, як я здіймався на нього, а звідти відкривався вид на наш будинок. І я уявляв, що стою на вершині гори й бачу перед собою цілий світ.
Іноді вечорами батько вмикав старенький проєктор і показував мені плівки з історіями про тваринок, чудовиськ, героїв. Іноді підміняв ім’я головного персонажа на моє, і виходило так, що це я подолав дракона чи вчинив якийсь інший подвиг.
І мати теж іноді розповідала мені казки. Вкладала мене в ліжко, лягала поряд, відкривала книжку, і починалося диво.
Мама: «Мій маленький Престоне, ця історія трапилася в ті давні часи, коли в світі існували злі і добрі чаклуни…»
Я щиро люблю ці спогади. Але й вони після всього викликають хіба що відчуття гіркоти, ніби ті події були лише відлунням життя, яке мені не судилося прожити.
Усі історії, казкові вони чи ні, мають свій фінал.
Була зима. Я лежав хворий у ліжку. За кілька днів до того був мій день народження – Мені виповнилося шість. Батько прийшов п’яний. Слово за слово, на кухні почалася бійка, яка перейшла в мою кімнату. Батько був сильніший, і як би мама не пручалася, він повалив її на підлогу і на моїх очах почав її душити. Я не знав, що мені робити, вчепився в ковдру, плакав і жалібно став благати: «Зупинися! Досить! Відпусти її!»
Мама: «Вдар… його… чимось…»
Я скочив з ліжка, аби зробити це, але єдиним предметом, який я чомусь обрав для удару, була подарована мені іграшкова шабля. Шабля, звісно, зламалася, коли я вдарив його по голові, але це спрацювало. І вчасно. Він встав, ніби до того був не при собі, і тільки зараз прийшов до тями. Його руки тремтіли. Він схилив голову й нерівною ходою пішов на кухню. Мати, відкашлюючись, сіла на підлозі, а я, досі нажаханий, застрибнув назад у ліжко. Вона подивилася на мене, і в цей момент час ніби зупинився.
Що я тоді відчував? Важко сказати. Страх, ненависть, переляк – так. Але за нашаруванням цих емоцій ховалось дещо, чого я не розумів, а від того воно здавалося мені таємничою і небезпечною порожнечею. Знаєте, тільки зараз, прокручуючи в пам’яті всі ці спогади, це лайно, до мене дійшло, що то було. Я весь час хотів, аби щасливими були вони. І я хотів цього щиро. Але було дещо, чого я жадав навіть більше. Це я, я, Я, СУКА, ХОТІВ БУТИ ЩАСЛИВИМ!!!
Мама: «Мій маленький Престоне!..»
Тож я подивився на неї у відповідь. Кілька секунд ми отак дивилися одне на одного, а потім… Потім я усміхнувся. Не радісно, як в інших випадках, а скоріше, знервовано, сумно, перелякано. І вона усміхнулася у відповідь, а тоді встала і, ніби зачарована, підійшла до шухляди, дістала звідти великі ножиці й пішла на кухню. І… вбила мого батька.
Скільки було можливостей не допустити цього… Не одружуватися, не народжувати мене, зайвий раз стримати гнів, кинути пити, розлучитися, в решті решт. Може, їм подобалося те токсичне болото, на яке вони перетворили наші життя. Може, вони боялися невідомості, що таїлася за цим таким важким для обох словом «розлучення». Я не знаю. Знаю тільки те, що я їм обом не можу цього пробачити, як би не намагався.
Мама: «Мій маленький Престоне!..»
Вона стала дивна, ніби відсторонена. Почала одягати мене. Робила все так… Точніше, намагалася зробити, так, щоб я не побачив кров. І, попри те, що я був хворий, пішла зі мною в холодну зимову ніч. А по дорозі розповідала якусь казку. Я був такий розгублений, що все навкруг ніби втратило чіткість навіть у світлі вуличних ліхтарів, тож я не слухав її. Лише чув її порожній, рівний, ніби гіпнотичний тон, але не слухав.
Мама: «Мій маленький Престоне!..»
А потім я бачив, як її арештовують.
Її визнали винною, позбавили батьківських прав. Моїми опікунами стали її батьки. Іноді вони приводили мене на побачення із нею у в’язницю, але щоразу все було однаково. Вона бачила мене, опускала очі, мовчала кілька хвилин, а потім винувато вимовивши…
Мама: «Мій маленький Престоне!..»
…ішла з кімнати для побачень. Уже років з п’ятнадцять минуло, відколи я відвідував її востаннє. Чи то вона сама відмовилася від зустрічей зі мною, чи дідусь із бабусею нарешті зрозуміли, що це не дуже хороша ідея. Однак я б і не сказав, що сам горів бажанням продовжувати з нею бодай якісь стосунки.
Тож, от ми й опинилися в цій точці моєї історії, коли мені двадцять вісім, я вже два роки як тимчасово безробітний, живу на скудні збереження покійних дідуся й бабусі, у мене зайва вага, немає пари і, вочевидь, про зміни у власному житті я хіба що мрію. Але головне, що я не алкаш.
Мама: «Мій маленький Престоне, ця історія трапилася в ті давні часи, коли в світі існували злі і добрі чаклуни…»