Євген Даниленко. Конкурс одноактних п'єс
Золота вежа
До кіманіти, в яку крізь портьєри не потрапляє ранкове світло, заходить чоловік студентського віку, в пальті і з наплічником. Йому з парасолі скрапує вода. Дощ за вікном рокотить по шибці. На застеленому ліжку спить молода дівчина в домашньому одязі, тримаючи книжку на грудях. Над нею горить нічна лампа. Чоловік кладе на шафку зв’язку ключів, поруч із другою зв’язкою.
Коли він цілує дівчину, та зривається і сідає. Книжка падає на підлогу.
Віктор: Привіт, Віро. Я вдома.
Віра: Ти мене налякав. Привіт, Вікторе. Вибач, що не зустріла.
Він починає цілувати її обличчя, шию та груди. Вона відштовхує його слабкими руками.
Віра: Вікторе, вибач, я майже не спала. Ти знаєш, я відтак зла. Спочатку поснідаю, а потім – все інше.
Віктор: В котрій ти заснула?
Віра: Не знаю, та в п’ятій я ще читала. А нині котра?
Віктор: А нині – десята.
Віра: Твій поїзд мав прибути о восьмій. Чому ти в пальті?
Віктор: Я тільки прийшов. Прогулявся з вокзалу до тебе – не мав на метро грошей.
Віра: Жахливо. Сподіюсь твоя прогулянка бу́ла цікава.
Віктор: О, так! Вона бу́ла. Міські божевільні, дорожні торговці (стояли навіть у дощ), вуличні музиканти, як я колись. Ще хрестовий похід. А ще у вас ліфт не працює. Не знав, що п’ять поверхів – це так важко.
Віра: Про хрестовий похід – це цікаво.
Віктор: Попи і віряни йшли по проспекту, співали і плакали. Падали, бились чолом об асфальт. Деякі били себе та інших. Попи обстригали бороди. Грозили прохожим карою.
Віра: Божевілля. Куди котиться світ.
Віктор: Таке і у мене питання. Ти знаєш, що сталось?
Віра йде до вікна й розкриває портьєри. За вікном видно високу сіру дзвіницю із золотим куполом.
Віра: Їхній собор руйнується. Ось. Дзвіниця, яку я бачу щодня.
Віктор: Здається, стара.
Віра: Так, досить стара. Їй більш ніж дві сотні років. Собор ще давніший.
Віктор: Я розумію, це входить у твóю сферу діяльності. Ваш департамент займається такими проблемами?
Віра: Так, це наша проблема. Ти не хочеш поїсти?
Віктор: Ні. А от твої справи на роботі мене таки цікавлять. Я бачу, тебе це турбує.
Віра: Гадаю, ця справа виходить за межі роботи.
Віктор: Я хотів би почути, адже між нами немає секретів. Можеш мені пояснити? Я спробую допомогти.
Віра: Якщо ти хочеш послухати, маєш знати – у тóбі моя надія. Я розкажу, розраховуючи на твóю підтримку.
Віктор: Домовились, мила.
Віра: В департаменті ми складали список об’єктів ремонту. Я завважала, що перш за все ми маємо зберегти художній музей. Вони мені говорили, що собор у критичному стані. Але я таки лишаюсь на власній позиції.
Віктор: Я так розумію, кошторису – на єдиний об’єкт.
Віра: Ти правильно розумієш.
Віктор: Не бачу проблеми. Картини музею покласти у фонди, реконструювати церкву, а іншим разом – музей.
Віра: Храм занедбали попи, а в тих є свої меценати, які можуть вкластися у реконструкцію.
Віктор: А що ти плануєш робити?
Мовчання.
Віра: Я вже зробила.
Віктор: Поясни.
Віра: Я викрала документи.
Віктор: Ти, сподіваюсь, погано жартуєш.
Віра дістає із шухляди стіс документів, дає Віктору.
Віра: Ось, читай. Там усе принципово формально (до міністерства культури), а в кінці стоять підписи й печаті. Нашого департаменту і міськради.
Віктор: Якщо це не жарт чи не сон, то це дуже дивно.
Віра: Послухай, ти обіцяв…
Віктор: Послухай, навіщо?
Віра: Вони не підпишуть папери й храм розвалиться. Розвалений храм вони вже не відбудують, бо це деператамент зі збереження, а не з відновлення.
Віктор: Такий теж є?
Віра: Ага. І кошторису в них іще менше. Тому храм поховають, а гроші підуть на інше.
Віктор: Чекай, розвалиться, поховають? Ти хочеш знищити храм?
Віра: О, ні! Це обмовка. Я тільки музей зберегти намагаюсь.
Віктор: Мені видається, ти щось не сказала. А ми домовлялись. Ти ніби на храм той так тяжко ображена.
Віра дивиться у вікно на дзвіницю.
Віра: Ти прави́й. Я скажу тобі це, як свому нареченому, якому я винна домовленість.
Невська дзвіниця стоїть тут на перемогу імператора Олександра у війні з Наполеоном, але храм, що зводився рáзом із містом, був значний для історії іншим. Коли Петро І відправлявся на війну із Мазепою, то зупинився у захопленому місті, аби помолитися у храмі. Попи вважають, що Бог дарував йому перемогу. А нам їхній Бог лишив тільки рабство, що наростало по нашій поразці. І нині там весить звістка про це. Про нашу ганьбу.
Віктор: Це сумно звісно, та в чому винний храм?
Віра: Храм – це символ. Мистецтво ніколи не є самоцінним, воно завжди говорить. Собор – це запис історії міста. Не вважаю за дорбу ідею записати нам нашу поразку.
Віктор мовчав.
Віра: Не вважай мене божевільною звісно…
Віктор: Ти божевільна. Вибач мене, але, Господи, ти божевільна.
Віра: Люби мене божевільною. Чи ні вже?
Віктор: Ну, я любитиму звісно, але…
Віра: Що значить «але»?
Віктор: Віро, це незаконно. Тебе посадять і мені доведеться любити тебе через решітку.
Віра: Про це не хвилюйся. Документи, вважай, попали в бюрократичне пекло. В такій колотнечі, буває, папери зникають без злодіїв, і знаходять їх тільки історики, коли воно має ціну. В департаменті їх шукатимуть, не знайшовши, кого-небудь оштрафують – ото і по всьому.
Віктор: І тобі не шкода ту людину.
Віра: Звісно, що ні.
Віктор: А якщо вона має дітей, хворих батьків…
Віра: Вікторе, це вже занадто.
Віктор: Здається, нам пора закурити.
Віктор дістає цигарки, подає Вірі. Вони закурюють у вікно.
Віктор: Ти, як мистецтвознавиця, не маєш сентименту до твору мистецтва. Хіба цей собор не гарний?
Віра: Бачила я і гарніші. Основа його – це пізнє російське бароко. Старий храм двічі, – спочатку дубові стіни, а потім камінні, – горів (хіба не вважаєш ти це за злу іронію), а новий архітектор узяв за натхнення одиз із московських храмів. Тоді й імператорський майстер Растреллі сотворив іконостас, який не пережив двадцятого віку. Дзвіницю побудували російські учні італіського ремісника́, який учився в Британії. Собор цей – безглузда суміш стилів.
Віктор: Але унікальна.
Віра: І в ній ані граму нашого стилю.
Віктор затушує опалок.
Віктор: Ти ж знаєш про віру мою у Бога?
Віра: Так.
Віктор: Твій вибір не надто моральний стосовно мене.
Віра: Хіба твоя віра у храмах, капличках? Ніколи не бачила тебе у свічка́х, ніколи не пахнув ти ладаном.
Віктор: Але для безлічі інших людей це важливо.
Віра: Ти дбаєш про щастя громади?
Віктор: Тобі це далеке. Бабуся моя казувала історію давню, що комуністи стріляли в розп’яття коло села і воно мироточило. А нині прочани ходять до того хреста на прощу. Бабуся навіть приймала паломників на ночівлю.
Я бачив їх у дитинстві. Втомлені власною бідністю та чисті й щасливі, – такими їх пам’ятаю.
Віра: Я дбаю про власну громаду більш, ніж ти думаєш. Я дбаю про наше обличчя, що нині засмічено пам’ятниками чужинців.
Віктор: Кого ти питала, щоб цих пам’ятників позбутись?
Віра: Тебе. Зараз питаю. Ти мені допоможеш?
Віктор: Як?
Віра: Підримаєш словом. Ти маєш знати, мені неспокійно. І я потребую чийогось доброго наміру, і єдино – можу чекати його від тебе.
Віктор: А що як не дочекаєшся?
Віра: То я тебе кину. Наше кохання нині проходить іспит.
Віктор: Боже мій, Віро, яка ж ти маніпулянтка! Я у ці ігри не граю. Ти маєш вернути папери на місце і бажано так, щоб ніхто не дізнався про кражу.
Віра тушить опалок.
Віра: Пощо ця завзятість?
Віктор: Бо храми не можна скидати. Були вже такі, що скидали на власний розсуд, і ти їх, як, власне і я, зневажаєш.
Віра: А коханим не можна зраджувати. Ти це робиш.
Я викрала документи, щоб знищити храм! Уявляєш? Кумедна історія. Я розпочáла цей шлях і з нього я вже не зíйду. Ніхто не зупинить мене байкáми про паломників. Ніхто, навіть ти, бо ти мене тяжко образив.
Мовчання.
Віктор: Я геть зголоднів.
Віра йде на кухню. Віктор хапає документи й обидві зв’язки ключів й виходить у коридор. З коридору луна гуркіт дверей.
Віра заходить до кімнати, знову виходить у коридор. Знову зайшовши в кімнату, біжить до вікна.
Віра (до себе): Мерзотник.
Віра вилазить на вікно.
Віра: Мерзотник! Вернись! Повернись, інакше зістри́бну до тебе!
Віктор: Стрибай!
Віра стрибає.