Уривок із книги Джейн Ґудолл «У пошуках надії»
Портал «Експеримент» ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах. У видавництві «Бородатий тамарин» нещодавно вийшла книга «У пошуках надії». Публікуємо уривок для ознайомлення.
Авторка: Джейн Ґудолл
Перекладачка: Тетяна Кідрук
Анотація: Ґудолл – видатна англійська приматологиня, найкраща світова експертка з шимпанзе. У далекому 1960-му, коли їй було двадцять шість, вона полишила Англію, щоби втілити в життя свою заповітну мрію – вивчати тварин в Африці. Без освіти та підготовки, лише з блокнотом, біноклем і любов’ю до дикої природи, Ґудолл дала світові ґрунтовні знання про найближчих родичів людини. Вона першою описала шимпанзе як емоційних істот, здатних підтримувати тривалі стосунки.
«У пошуках надії» – автобіографічна книга, що переносить читача з домівки Ґудолл у Лондоні до тропічних лісів Ґомбе на заході Танзанії й у часи, коли світ дуже мало знав про шимпанзе і ще менше про їхню генетичну спорідненість з людьми. Авторка зі зворушливою щирістю розповідає про незабутній момент, коли маленький шимпанзе вперше ніжно потиснув її руку, про жах від нападу заїрських повстанців на її студентів, про смуток через смерть чоловіка. Після пів століття революційних досліджень Ґудолл переосмислює стосунки між людьми та природою й висловлює віру в те, що попри все, що відбувається з планетою, у нас усе ще є надія.
Уривок із 5 розділу
«Кажуть, аби зібрати хороші наукові дані, треба бути холоднокровно об’єктивним. Ви ретельно записуєте, що бачите, й, основне, не дозволяєте собі відчувати емпатію до піддослідного. На щастя, протягом перших місяців роботи в Ґомбе я не знала цього, бо ґрунтовне розуміння цих кмітливих істот уможливило якраз співпереживання. Коли знаєш, чому щось трапляється, можеш методично перевіряти це пояснення у різні способи. Навіть сьогодні все ще є вчені, які зверхньо скидають брови, якщо заговорити про емпатію у тварин. Проте ставлення до цього змінюється. Тими першими днями я мала таке відчуття, наче пізнавала споріднені створіння – тварин, які слугували своєрідним містком між людьми та рештою тваринного світу.
Час, який я проводила в лісах, супроводжуючи зграю, чи спостерігаючи за шимпанзе, а чи просто залишаючись з ними наодинці, дав змогу не лише зібрати наукові дані, а й подарував спокій, що сягнув самого кореня мого єства. Величезні, прадавні дерева з наростами на стовбурах, маленькі струмочки, які пробивають собі шлях кам’янистими стежками до озера, комахи, птахи, шимпанзе – нічого не змінилося від часу Ісуса.
Один день особливо запам’ятався відчуттям благоговіння. Я лежала на спині – розпласталась на лісовому килимі з мертвого листя й гілок, а тоді, відчувши місця, де гладенькі камінці трохи муляли в спину, пововтузилася туди-сюди, доки не влаштувалась між ними. Наді мною Девід Сивобородий наминав інжир. Коли-не-коли мені в поле зору потрапляла то рука, що тягнулася зірвати фрукт, то повисла між гілок нога, то темна постать, яка вправно рухалась між гілок.
Пам’ятаю, мене вразила гармонія кольору в лісі: відтінки жовтого та зеленого згущувалися аж до коричневого з фіолетовим. Ліани звивались між деревами й чіплялися за скручене між собою гілля. Я побачила місце, де вони обплели стару мертву гілку, вдихнувши в неї життя своїми барвами. Полуденний хор цикад, гучний і пронизливий, хвилями вривався в лісовий простір, а гурточки різних комах то з’являлись, то зникали, наче горласті хористи, що співають нескінченних хороводних пісень без слів.
Серед найскладніших завдань на заняттях з теософії було придушення «метушливих думок» – перший крок до істинного усвідомлення. Колись я практикувала це мистецтво, а потім, під тиском життєвих обставин, втратила набуті вміння. Але того дня я відчула, як древнє таїнство крадькома пронизує мене – шум усередині стих. Це було неначе повернутись до чудового сну.
Я лежала, ніби часточка лісу. Поринула в атмосферу магічного нарощення звуку – він посилював моє сприйняття. Мені було чітко видно приховані рухи на деревах: маленька смугаста білка з яскравими очицями й округлими вухами сторожкою спіраллю скрадалася стовбуром дерева, тицяючи носом у щілини кори; великий оксамитово-чорний джміль припав до маленької фіолетової квітки, і кінчик його животика світився насичено-помаранчевим щоразу, як він пролітав крізь плями сонячного світла, які поцяткували ліс. Майже не піддається опису досі незнайоме усвідомлення того, як слова відходять на другий план. Тебе відносить у світ раннього дитинства, де все ще не зіпсоване й багато що приголомшує. Слова можуть посилити досвід, але водночас і чимало відбирають. Ми бачимо комаху й одразу виокремлюємо її певні характеристики для класифікації, що вона – муха. І ось така звична розумова дія просто знищує частинку магії. Поставивши певне тавро на речі з оточення, ми втрачаємо мотивацію навіть уважно їх роздивитися. Слова – це частина нашого раціонального «я», і відмовитись від них на якийсь час означає дати змогу нашому інтуїтивному «я» взяти гору.
Зненацька град із гілок і глухий удар перезрілого інжиру біля голови розвіяли магію. Перелізаючи через віти, Девід спускався донизу. Я повільно сіла, неохоча повертатись до повсякденного життя. Девід ступив на землю, зробив декілька кроків до мене й умостився на листі. Якийсь час він чистив себе, потім відкинувся і ліг, повністю розслабившись і закинувши одну руку за голову, – споглядав зелений купол над головою. Легенький вітерець шурхотів листям, а блискучі зірочки світла між ним блимали й миготіли. Сидячи там і пильнуючи, я думала, який це неймовірний привілей, коли тебе приймає дика, вільна тварина. Це привілей, який я ніколи не сприйматиму за належне.
Те, що сталось далі, й досі лишається яскравим спогадом у моїй пам’яті, як і майже сорок років тому. Девід Сивобородий почвалав геть второваною стежкою, а я поплелася за ним. Він збочив із неї та посунув крізь густі зарості, і я вже була певна, що загублю його, безнадійно заплутавшись у ліанах, коли раптом угледіла Девіда біля води. Він наче сидів, навмисно чекаючи на мене там. Я зазирнула в ці великі, широко посаджені очі – вони, здавалося, віддзеркалювали його особистість, незворушну самовпевненість, природжену гідність. Більшість приматів розцінюють прямий погляд як загрозу, але не шимпанзе. Девід показав, що коли дивитися йому в очі без зарозумілості й вимогливості, це зовсім не дратує його. Іноді, як того дня, він і сам поглядав на мене. Його очі були неначе вікна, крізь які, маючи необхідні навички, можна зазирнути йому в думки. Скільки разів я мріяла бодай на декілька хвилин набути здібності бачити світ очима шимпанзе. Один такий момент вартував би цілого життя досліджень. Ми пов’язані з усім людським і водночас ув’язнені в межах людської перспективи й бачення світу. Нам важко сприймати світ навіть із ракурсу людини з іншої культури чи особи власного виду, але протилежної статі.
Поки ми з Девідом сиділи разом, я помітила на землі червоний стиглий фрукт олійної пальми. Поклавши фрукт на долоню, я подала йому. Девід глянув на мене, а потім потягнувся взяти подарунок. Він не втримав його, але натомість лагідно потис мені руку. Не треба було слів, щоби зрозуміти це заспокійливе послання. Якимось дивом Девід знав, що я сприйму його добре. Донині пам’ятаю легенький натиск тих пальців. Ми розмовляли мовою наших доісторичних предків, набагато древнішою за слова. Та мова зв’язувала два наші світи. Я почувалась глибоко зворушеною. Коли Девід підвівся та почвалав геть, я відпустила його і залишилась біля дзюркотливого струмка, намагаючись утримати цей досвід і зберегти його в серці назавжди»
