Брехтівський театр

Англ.: brechtian; нім.: brechtisch; ісп.: brechtiano; франц.: brechtien.

Означення “брехтівський” походить від прізвища німецького драматурга Бертольта Брехта (1898–1956), засновника театру, який називали то епічним, то критичним, то діалектичним чи соціалістичним, а також театром ігрової техніки, спрямованої на активізацію глядачів, завдяки, зокрема, демонстративному характерові гри актора.
Цей термін часто-густо застосовується для позначення такого стилю постави,
що наполягає на історичному характерові представленої реальності (історизація) та спонукає глядача задумуватися над виставою, а також не піддаватися трагедійно-
драматичному чи просто ілюзійному характерові п’єси.

”Брехтівський театр” часто відсилає до “політики знаків”: сцена та текст стають місцем практикування всіх театральних діячів, які маркують дійсність системою і естетичних (запущених у матеріал або мистецтво сцени), і водночас політичних (взятих з критичної реальності замість пасивного копіювання реальності) знаків.

Брехтівська “система” – залежно від акцентування її антидраматичного (епічність) і реалістично-діалектичного аспектів (поєднання взаємопротилежних принципів, як-
от ідентифікація та дистанціювання) – не несе у собі нічого філософічно закостенілого з готовими рецептами для постави. Ця система, навпаки, дає змогу вільно ставити п’єси відповідно до вимог тої чи іншої епохи та в ідейному контексті часу. Однак ми бачимо, як у п’ятдесятих і шістдесятих роках ХХ ст. існувало чимало труп та молодих акторів, які тільки те й чинили, що сліпо копіювали брехтівський “стиль” (певний тип матеріалів та кольорів, сценічна скупість, тип дистанційованої гри), не дбали про адаптацію естетичних засобів до історичного аналізу дійсності, а отже, до нового способу ставлення п’єси. Тому слово “брехтівське” у наш час вживають то похвально, то “по-синівськи”, то образливо й іронічно, коли потрібно підкреслити непростий зв’язок (і зі значної відстані теперішності) сучасного театру з цим уже класиком, яким був “нещасний ББ”.

Літ.: Dort, 1960 : Brecht, 1961, 1963, 1967, 1976; Barthes, 1964 : 84-89; Rülicke-Weiler,
1968; Pavis, 1978b; Knopf, 1980; Banu, 1981; F.Toro, 1984.