Англ.: fool; нім.: Narr; ісп.: bufón (gracioso); франц.: bouffon.
Буфон представляє більшість драматичних комедій. Як “запаморочення від
абсолютного комізму” [Морон (Mauron, 1964 : 26)], буфон є оргійним принципом нестримної життєлюбності, неугавним словом, реваншем тіла над розумом (Фальстаф), карнавальною насмішкою слабкого над владою всесильних (Арлекін), народною культурою супроти культури освічених верств (іспанські Пікаро).
Буфон, як і блазень, є маргінальною особою. Його статус сторонності відкриває йому можливість безкарно коментувати події, як це ми спостерігаємо у пародійній формі хору в трагедіях. Слова буфон, так само як і слова блазня, є забороненими і водночас призначеними для слухача: “Починаючи від раннього Середньовіччя, буфон – це той, хто розмовляє не так, як інші: іноді його мову сприймають, як беззмістовну та недоречну [...]; інодІ, навпаки, буфона наділяють (на відміну від інших персонажів) дивовижною силою, силою висловлювати приховану правду, силою передбачати майбутнє, силою наївно розглядати усе те, чого мудрість інших людей неспроможна збагнути “ [Фуко (Foucault, 1971 : 12-13)].
Руйнівна сила буфона приваблює і всесильних, і вчених : король має свого буфона, закоханий юнак свого слугу, аристократ в іспанській “комедії” свого “граціозо”, Дон Кіхот свого Санчо Панса, Фауст – Мефістофеля, Владімір – Естрагона. Буфон, хай де би він з’явився, виступає дисонансом: бандит при дворі; волоцюга серед порядних; боягуз у війську; ненажера серед естетів; грубіян серед цнотливих. Він повсюдно чимчикує.
Так само, як грубас Мішелен, буфон вічно живий: нікому не вдалося звинуватити його чи зробити з нього козла відпущення, бо він є винятково життєлюбним принципом пластики, “твариною”, яка не виступить на захист колективу і ніколи не
видасть себе за когось іншого (буфон викриває інших, але завжди будучи у масці; ніде не виступає від власного імені і ніколи не грає ролі серйозних характерів, бо
інакше знищить себе).
Так само як Арлекін, буфон насправді не забуває про свої дитячі “мавп’ячі” літа. Саме про це говорить такий поважний філософ, як Адорно: “Людському родові не вдалося позбутися подоби з тваринами настільки повно, щоб якоїсь миті визнати її і сповнитися почуттям щастя; мова дітей і мова тварин подібні між собою. У схожості клоунів з тваринами вбачаємо подібність людей до мавп: сузір’я “тварина
– дурень (чи інакше буфон) – клоун “становить собою одну з підвалин мистецтва”
(Adorno, 1974 : 163). Порівн.: комізм, комедія дель арте, дійова особа.
Літ.: Gobin 1978; Bakhtine, 1971; Ubersfeld, 1974; Pavis, 1986; див. часопис “Bouffonneries”, зокрема, NoNo 13-14.
