Роль культурної спадщини у сталому розвитку
Авторка: Естер Замбалє
Для Софії Лабаді минуле є живим. Етнологиня та експертка з дослідження культурної спадщини вивчає, як об’єкти світової спадщини та европейські музеї можуть заохочувати соціяльну справедливість в африканських країнах, боротися з бідністю та активно протидіяти змінам клімату — і при цьому викриває, як колоніяльне мислення іноді заважає сталому розвитку.
Коли Софія Лабаді працює за письмовим столом, з її кабінету зазвичай лунає джаз. «Мені подобається, наскільки креативною та різноманітною є ця музика. Мене завжди захоплювало, як одна й та сама композиція може звучати зовсім по-різному залежно від імпровізації». У середині 1990-х, коли вона отримала ступінь бакалавра з політології та соціяльних наук, вона працювала волонтеркою на відомому Ґренобльському джазовому фестивалі. «Там я допомагала організовувати виставку під назвою “Джаз”, де демонстрували витинанки Анрі Матиса. Цей досвід настільки мене надихнув, що для магістерської програми я шукала спеціяльність, тісно пов’язану з мистецтвом, музеями та культурою, і подала заявку на магістерську програму з культурної спадщини до Університетського коледжу Лондона», — згадує Софія Лабаді. Понад два десятиліття потому вона працює професоркою з питань культурної спадщини в британському Університеті Кента та вважається видатною міждисциплінарною дослідницею у своїй галузі. Нещодавно їй було присуджено премію Раймара Люста за міжнародну наукову та культурну комунікацію, яку вручає Фонд Алєксандра фон Гумбольдта разом із Фондом Фрица Тисена. Ключове питання, яке спрямовує її наукову діяльність: як культурна спадщина може сприяти сталому розвитку, зокрема в таких сферах, як боротьба з бідністю та зміни клімату?
Динамічна спадщина
Тим, хто хоче зрозуміти, за яких умов природна та культурна спадщина може сприяти сталому розвитку, за словами Лабаді, варто критично поглянути на загальноприйняте визначення цього поняття. «Досі природну та культурну спадщину розглядають як незмінну частину минулого. Така позиція може призводити до того, що потенційно інноваційні рішення, які може запропонувати минуле, ігноруються або залишаються непоміченими». Як, наприклад, на території сенегальського об’єкта світової спадщини ЮНЕСКО — Сіне-Салум, де Лабаді проводила польові дослідження для своєї книжки 2022 року «Переосмислення спадщини для сталого розвитку». Розгалужена болотиста місцевість у гирлі річок Салум і Сіне, які впадають в Атлантичний океан, всіяна невеликими островами та мангровими лісами. Місцеві жителі використовували мушлеві пагорби, починаючи від близько 5000 р. до н.е., як ефективні бар’єри від підвищення рівня моря — спочатку через припливи, а пізніше через зміни клімату, — допоки ці пагорби не розібрали на будівельні матеріяли. «Традиційні рішення часто вважають неактуальними, а місцеве населення сприймається як таке, що живе в минулому. При цьому, цікаво, що в США та Нідерландах знову використовують устричні рифи для захисту узбережжя», — говорить Лабаді. Вона виступає за цілісне й динамічне поняття природної та культурної спадщини. Поділ на «матеріяльну» та «нематеріяльну» спадщину є евроцентристським і, на її думку, може гальмувати розвиток: «Ми повинні визнати, що культура й природа тісно переплетені. Неможливо зрозуміти таке місто, як Париж, без Сени. Те саме стосується багатьох об’єктів світової спадщини».
Польове дослідження «Колоніяльні статуї в постколоніяльній Африці». Наразі Лабаді досліджує, як колоніяльні статуї в африканських країнах використовували й інтерпретували після здобуття незалежности. Вона розкриває складну динаміку влади, пам’яті та ідентичности й прагне стимулювати широку дискусію про пам’ятники в постколоніяльних суспільствах.
Прикладом об’єкта світової спадщини, який виходить за межі категорій природної та культурної спадщини, для Лабаді є Робенайленд у Південній Африці. Колишня в’язниця, де довгі роки утримували Нелсона Манделу, нині є музеєм; колишні політичні в’язні проводять екскурсії. Сонячна електростанція забезпечує чисту енергію, а соціяльно-економічні ініціятиви, такі як ремісничий центр, підтримують родини колишніх в’язнів. Лабаді стверджує: «Ті, хто хоче успішно управляти природою та культурною спадщиною в африканських країнах поза колоніяльними структурами, повинні мислити цілісно». Хоча природну та культурну спадщину часто розглядають як засіб для боротьби з бідністю, наприклад, через туризм, усе ще існує неоколоніялістська позиція, що туристи з Глобальної Півночі можуть покласти край бідності, зазначає Лабаді. Місцеве населення часто навчають для роботи на низькооплачуваних посадах, де вони в основному задовольняють потреби іноземців, наприклад, працюючи гідами або обслуговуючим персоналом у ресторанах чи готелях, які здебільшого належать білим людям. Лабаді говорить: «Туризм необхідно переосмислити, щоб він приносив користь місцевим громадам».
Дослідження на практиці
Її теорії та висновки впливають не лише на академічний дискурс, а й на практику управління природною та культурною спадщиною у всьому світі. Лабаді співпрацює з міжнародними організаціями, такими як ЮНЕСКО або Світовий банк, а також з урядами різних країн, наприклад, Південної Кореї. Вона консультує у розробці стратегій у сфері природної та культурної спадщини, бере участь у публікаціях і створенні навчальних програм для курсів про музеї і культурну спадщину. «Цей практичний досвід збагачує мою роботу і постійно підштовхує до нових дослідницьких питань», — визнає Лабаді. «Моє дослідження має приносити користь і долати соціяльні виклики, — додає вона. — Як науковиця, я відчуваю соціяльну відповідальність. Для мене неможливо не займатися реальними проблемами життя». Також Лабаді прагне, щоб більше африканських об’єктів спадщини отримали визнання. «Від початку моїх досліджень понад половина об’єктів світової спадщини досі знаходиться в Европі — ця прикмета колоніяльного минулого повинна терміново бути усунена».
Зв’язок з власною ідентичністю
Спочатку Лабаді не планувала досліджувати колоніялізм чи різноманіття. «Тільки коли я отримала свою першу постійну академічну посаду і пізніше професорське звання, я почала займатися цим темами». У 2019 році Лабаді стала першою жінкою з африканським корінням, яка отримала професорську посаду з питань культурної спадщини у Великій Британії. Лабаді є представницею корінної берберської групи кабілів із Алжиру. «Це був історичний момент для мене не лише через моє походження, а й тому, що я стала першою академічною представницею у своїй родині, яка належала до так званого нижчого класу». Тільки коли вона була впевнена, що її ім’я пов’язують із дослідженнями культурної спадщини, вона почала працювати над темами міграції та справедливости — темами, що пов’язані і з її особистою ідентичністю. «Мені було дуже важливо не потрапити в рамки стереотипів як науковиця з міграційним минулим, яка займається лише культурною спадщиною та міграцією».
Польове дослідження «Музеї, імігранти та соціяльна справедливість». На основі масштабних досліджень провідних музеїв Франції, Данії та Великої Британії Лабаді висуває таку тезу: музеї можуть робити вагомий внесок у підтримку мігрантів, зокрема у сфері мовних і професійних навичок, завдяки власним програмам поза межами виставкових залів.
Для своєї книжки «Музеї, імігранти та соціяльна справедливість» вона досліджувала, як музеї допомагають вирішувати ключові проблеми мігрантів. Лабаді наводить приклад Національної галереї Данії: у шеститижневій програмі учасники мовних курсів готували інтерпретації мистецьких творів на свій вибір і проводили екскурсії данською мовою. Лабаді говорить: «Музеї повинні визнати, що мігранти, які вивчають мову країни перебування, можуть як сприяти інтерпретації колекцій, так і допомагати іншим мігрантам у відвідуванні музеїв». Її дослідження також показало, що на структурному рівні, попри всі зусилля, ще є значний простір для дій. Так, художники з числа не білих людей рідко є центральною частиною постійних експозицій, а радше з’являються у тимчасових виставках. «Европейські музеї є колоніяльними інституціями, а їхня робота просякнута колоніяльними практиками». На думку Лабаді, першим кроком до змін може бути найм мігрантів та представників етнічних меншин на керівні посади, щоб вони могли реально змінювати музейну практику.
Деколонізоване мислення
Але колоніяльні структури зберігаються не тільки в музеях. Лабаді зазначає: «Ми бачимо ці механізми всюди. Наприклад, у франкомовних країнах Африки діти навчаються за підручниками, які створюють у Франції, і в яких вони дуже мало дізнаються про власну історію». Або в школі її доньки: «Там представники етнічних меншин працюють прибиральниками або в їдальні, але не вчителями», — додає Лабаді.
Польове дослідження «Переосмислення спадщини для сталого розвитку». У цьому проєкті Лабаді досліджує, як і чи може культурна спадщина сприяти сталому розвитку. На основі історичного аналізу міжнародних підходів до питання «культури» та критичного дослідження спадщини для проєктів розвитку в Ефіопії, Мозамбіку, Намібії та Сенегалі вона формулює рекомендації для нових напрямів практики управління спадщиною.
У своєму новому проєкті вона розглядає колоніяльні статуї в постколоніяльній Африці та питання про те, чи руйнується історія, коли ці статуї прибирають із публічного простору. «Якщо ми визнаємо, що природна та культурна спадщина є динамічними, то статуї можуть бути демонтовані для того, щоб створити простір для спадщини, яка краще відповідає місцевій історії», — стверджує Лабаді. Її також цікавлять мистецькі підходи, які могли б замінити статуї та спонукати людей замислитися у публічному просторі. Наприклад, інсталяція «PeopL» бельгійсько-руандійської художниці Лаури Нсенґіюмва: крижана репліка кінного пам’ятника королю Леопольду II, відповідальному за колонізацію Вільної держави Конго та наступну експлуатацію її ресурсів. Під час мистецького заходу «Nuit Blanche» художниця дозволила статуї бельгійського колонізатора танути на очах у публіки у внутрішньому дворі однієї з брюсельських шкіл. Лабаді вважає: «Це був дуже доречний спосіб показати, наскільки складним і тривалим є процес зміни колоніяльних структур».
Софія Лабаді є етнологинею та професоркою з дослідження культурної спадщини в Університеті Кента, Велика Британія. Експертка з досліджень культурної спадщини та прав людини отримала у 2023 році Премію Раймара Люста за міжнародну наукову та культурну комунікацію.
Публікація вперше вийшла німецькою мовою під назвою «Die Erbforscherin» в журналі Фонду Алєксандра фон Гумбольдта «Kosmos», випуск 116, 2024 рік.
Переклала Анастасія Навізівська
