Ґестус
Англ.: gestus; нім.: Gestus; ісп.: gestus; франц.: gestus.
1. Жест і ґестус
Ґестус як латиномовний термін на позначення жесту протримався в німецькій
мові до XVIII ст. Лессінг, зокрема, говорить про “індивідуалізовані (тобто характерні) ґестуси” і про “ґестус батьківського попередження”. Ґестус тут означав “характерну манеру” використання тіла й отримував соціальну конотацію “позиція актора супроти іншої людини”. Це концепт, що його Брехт відродить у теорії “ґестусу”.
Мейєрхольд, зі свого боку, розрізняє “позиціїпози” (ракурс) із вказівкою на нормативну фундаментальну позицію дійової особи. Такі біомеханічні вправи спрямовано на пошук нормативних позицій як певних міток у жестовому русі (ракурс).
2. Ґестус у Брехта
Ґестус слід відрізняти від суто індивідуального жесту (чухатися, чхати тощо):
“Позиції, що встановлюються між персонажами, це те, що ми називаємо жестовою
ділянкою. Саме соціальний ґестус визначає позиції тіла, інтонації, гру обличчям:
персонажі обзивають один одного, адресують один одному компліменти, обмінюються досвідом” [Брехт (Brecht “Petit Organon”, 1963: § 61; 80)]. Ґестус складається з простого руху особи супроти іншої особи, а також соціального або корпоративного особливого способу поведінки. Будьяка сценічна дія передбачає певні взаємовідносини протагоністів між собою та всередині соціального світу: це і є “соціальний ґестус”. “Фундаментальний ґестус” є типом фундаментального ставлення з регулюванням соціальної поведінки (підлабузництво, рівноправність, насильство, хитрощі тощо). Місце ґестусу між дією та характером (протиставлення типів театру за Арістотелем): ґестус як дія зображає дійову особу; як характер, він репрезентує сукупність рис, властивих індивідові. Ґестус виявляє себе в пластичній поведінці актора й водночас в його дискурсі: текст і музика можуть справді мати жестову форму, якщо для них характерний ритм відповідно до сенсу висловлюваного тексту (наприклад, зрив ґестусу або його синкопований ритм у стилі зонґу за Брехтом для зображення підірваного, негармонійного світу). Проте акторові бажано вдаватися до жестів, а не до слів (non verbis, sed gestibus).
Доцільно розглядати це питання у світлі теорії поетичної мови, іконічності
тарального дискурсу та театральної жестовості, якщо її розуміти як ієрогліф людських та соціальних тіл [Арто (Artaud, 1964); Ґротовський (Grotowski, 1971)].
Літ.: Brecht, 1967, vol. 19: 385421; Pavis, 1978 b; Knopf, 1980.
