Декламація
ДЕАМАЦІЯ (лат. declamation “словесна вправа”)
Англ.: declamation; нім.: Declamation; ісп: declamacíon; франц: déclamation.
1. Мистецтво експресивного озвучування тексту у виступах актора. В іронічному значенні – “затеатралізована та співуча манера вимовляння віршованого тексту”.
Мармонтель свого часу зауважив зв’язок декламації з музикою і танцем: “Природна декламація породила музику, музика – поезію; музика та поезія зі свого боку витворили мистецтво декламації […]. Щоб музика звучала експресивніше та правдивіше, належало чітко вимовляти звуки; відтак виникає потреба співвідносити слова з кількістю складів у мелодії: звідси зароджується мистецтво віршування. Кількість складів, продиктованих музикою і збережених у поезії, змусила виконавця чітко вимовляти їх: так виникло “ритмічне” мистецтво. Жест цілком природно повторював словесне вираження та мелодику звуку: виникло “лицемірне” мистецтво, чи, інакше кажучи, театральна дія. Стародавні греки називали це явище “орхезис”, римляни – “сальтаціо”, а в нас воно перейшло на танець” (Marmontel, 1787, “Déclamation”).
Якщо в істинності твердження Мармонтеля про взаємозалежність декламації, музики, ритміки і танцю можна сумніватися, то принаймні його спостереження щодо зв’язку між згаданими елементами вокального й пластичного руху були надзвичайно тонкі. Найновіші дослідження нашого часу спрямовані на з’ясування цього зв’язку [Бернард (Bernard, 1976); Мешоннік (Meschonnic, 1982)].
У ХVІІІ ст. дeкламація відрізнялася від звичайного читання вголос та співу. Це
було читання вголос, яке “супроводжують рухи тіла” [Дю Бос (Du Bos, 1719)]. Воно
нагадує речитатив, оскільки кожен актор мусить ритмізувати текст відповідно до
пунктуації та “структури” синтаксичного значення, відокремлених від речення акцентованих слів і словосполучень, на які падає логічний наголос.
Темп вимовляння тексту (здебільшого повільний у трагедіях, жвавий у комедіях) залежить від актора (і, зрештою, від вказівок режисера). Актор визначає сприймання підтексту та дискурсу, який йому доручили виконувати.
2. Починаючи з кінця ХVІІІ ст., декламацію розглядають як емфатичнопафосну манеру озвучування тексту. Проте вже в епоху класицизму її сприймають як
“природний” спосіб гри. Актор Тальма свого часу звернув увагу на застарілість цього терміну на позначення форми гри, яку він представляє: “Очевидно, варто зауважити недоречність слова “декламація”, яке вживається для характеристики мистецтва артиста. Цей термін, під яким, на нашу думку, вбачають усе, крім природного
темпу мови, означає висловлювання за певними правилами. Виник він, мабуть, у ті
часи, коли трагедію виконували співаючи, відтак сам термін скеровував працю молодих акторів у неправильному напрямі. Справді ж бо, декламувати – це говорити з емфазою; тобто мистецтво декламації означає розмовляти так, як люди не розмовляють” (Talma, 1825).
3. Tepмін “декламація” на противагу т. зв. природному виступові з часом отримав іронічне значення – “виступ, сповнений афекту” (Расін, “Передмова” до п’єси
“Бртанік”). Однак кожна школа проголошує себе “природною” і вважає гру трупи
суперниці “надто декламаційною”. Так, Ріккобоні у своїй праці “Думки про декламацію” глузував з “утрируваного вираження трагічної декламації” (Riccoboni, 1738 : 36).
Уже в наш час Стрелер заявив: “У кожну епоху кожен актор протиставляє себе своєму попередникові й “переробляє” його на основі правди. Те, що двадцять літ тому було або здавалося простим, з часом стає риторичним і емфатичним” (Strehler, 1980 : 154).
Питання декламації не варто передавати (як це часто бачимо сьогодні) в музей
антикваріату. Якщо в сучасній театральній практиці перестали полемізувати з приводу теорії адекватної декламації, то тільки тому, що (за винятком таких режисерів, як К. М. Ґрюбер, Ж.М. Вільєж’є та А.Вітез) її розглядають (знову) як “непристойну хворобу”, притаманну хіба що класичним трагедіям у театрі “Комеді Франсез” або школярським захопленням.
Зрештою, декламація – це лише один із видів дикції, яка, своєю чергою, є різновидом ритму і нині стає супровідним предметом дослідження жесту, голосу й
риторики [Мешоннік (Meschonnic, 1982)]. Відтак декламація не може бути предметом обговорення як щось таке, що є природним або штучним, оскільки вона посідає центральне місце у полеміці про усну словесність та голос. Так само, як ритм постави, декламація залишається усталеним поняттям, системою правил, які обстоював Мейєрхольд, коли критикував Станіславського: “Вся суть сценічного ритму є антиподом суті реальності, суті щоденого життя” (Meyerhold, 1973, vol. 1 : 129).
Чимало режисерів (Вільєж’є, Вітез і Режі) намагаються довести штучність театральної декламації, не допускаючи віршованих форм у звичайній мові, не надаючи вербального й жестового значення ритмові та риториці (тут йдеться про дванадцять складів олександрійського вірша, дієрезу, чергування чоловічих і жіночих рим, нерівномірність стоп). Парадоксально, але факт: коли режисер усетаки застосовує механізм декламації і дозволяє собі “розкіш” начебто цілком природно ввести кілька віршованих рядків (“Ні, ми її не бачимо, тож зважмо хоч на біль її” з п’єси “Береніка”, акт 3, сцена 2), він уже намагається здивувати слухача, адже пропонує йому повернутися до сприймання декламації. Чергування ефекту природності та музики дозволяє режисерові боротися з баналізацією декламації. Навіть у театрі “Комеді Франсез” відмовляються від цього. Будьякі розмови про літературні засоби, театральні умовності, театральність, обов’язковy наявність дискурсу неминуче примушують знову звернутися до декламації.
Літ.: Dorat, 1758–1767; Engel, 1788; Chancerel, 1954; Aslan, 1963, 1974; Klein, 1984;
Bernard, 1986; Bernardy, 1988; Regnault et Milner, 1987; Regnault, 1996; J. Martin,1991.
