Наталія Шевель. Шукала батька
Історія з життя
Сонячно-сонячно. Не по-осінньому теплінь обіцяла успіх у задуманому. Хотілося хоча б трохи більше радісних днів і звичайнісінької родинної гармонії. Осінь кидала до ніг дівчини багряно-жовтаве листя, нагадуючи, що незабаром зникне, а навесні з’явиться нове.
Руслана розмірковувала:
-Тільки в житті людей зовсім по-іншому: той, хто з’являється, залишається назавжди, хоча б у думках.
-Так, так, дійсно, вона шукає батька. І прохолода, напрочуд, теплої осінньої пори їй не завадить, -стверджувала дівчина.
У дівчини було по батькові Романівна, тож і шукала відповідно Романа. Нарешті, як слід поговорила з матір’ю. Вона довго не хотіла відкрити таємницю.
-Один чоловік з сусіднього села, - промовила задумано мати. Коротко описала, як його знайти.
-Яка я рада, що ти, нарешті, зізналася, - відказала донька.
Руслана зраділа, бо хоча б щось дізналася. Зроду не знаючи материнської і батьківської любові, жодного разу не бачачи батька, дівчина сподівалася на успіх. Але і у матері словах сумнівалася:
-Чи до кінця відверта? Але хоч щось.
Вихована у любові дідуся й бабусі, дівчинка виросла щирою і працьовитою, вступила навчатися, хоча як не було сутужно стареньким. Мати зовсім не допомагала. Можна сказати, що не цікавилася доньчиним життям…
Долаючи сумніви й тривоги, сподіваючись на довіру й успіх, вирушила до сусіднього села. Дорога була жадана. Нарешті вона побачить батька. Він, як вона дізналася, успішна людина в селі, має родину, займає високу посаду. Тож зустрів її привітно. Навіть, зрадів.
-Я, Руслана, донька Валентини з сіднього села, - привітавшись, сказала.
Чоловік стояв і згадував. Нарешті сказав:
-Пригадав Валентину.
-Я шукаю батька. Мати каже, що ви - мій батько, - пояснила причину приїзду.
Про стосунки з Валентиною говорив, не криючись.
-Все може бути,- коротко відповів.
Але, щоб розставити всі крапки, (бо щось донька на нього не схожа), запропонував:
- Треба зробити експертизу ДНК.
- Я згодна, - відповіла Руслана.
Оплатив тест. Той час очікування для Руслани став справжнім випробуванням. Оте мерехтіння таких звичних слів не давало спокою:
-Батько не батько, та все-таки, мабуть, батько.
В очах – лише його погляд, відлунням – лише його спокійні, щирі слова… Та раптом результат: ні, він їй не батько… Розпачу дівчини не було меж. Особливо вразили слова Романа, які він тоді сказав:
-Я хотів би, щоб у мене була така донька.
Руслана була у відчаї, але більше від того, що мати сказала їй неправду. Але заспокоювала себе, думаючи:
-Молода була, хлопців хоч відбавляй, ото й заплуталася у стосунках.
Знову питає матір:
-Ну скажи ти мені правду. Не батько він. Тест показав. Хто мій батько?
Валентина, видно, була впевнена, що саме той Роман батько її дочки, бо коли почула, що ні, то розгубилася:
-Як ні? Не може бути.
-Може, - підтвердила, донька, - тест показав.
Те, що потім говорила мати, стало для Руслани скоріше не несподіванкою, а шоком.
Мати говорила:
«Що ж, якщо ні, то батько твій – наш сусід Роман.
-Не зрозуміла, як Роман, - не могла повірити.
У дівчини широко округлилися очі, тільки тепер вона зрозуміла схожість з його матір'ю, тобто зі своєю бабусею. Тож, негаючи ні хвилини, Руслана попрямувала до «нового» батька. Побачивши дівчину біля хвіртки, гукав:
-Заходь, заходь, чого стоїш в дверях.
Дівчина зайшовши, пильно оглянула батька і сказала:
-Шукаю батька. Мати говорить, що ви - мій батько.
Після того, як пояснила причину свого несподіваного візиту, Роман прямо сказав:
-А я завжди знав, що твій батько.
-Прикро, - зіщулившись, промовила, - знав майже двадцять років. І мовчав…
Серце дівчини виривалося з грудей, здається, воно, навіть, збільшилося. Так хотіло за стільки років прийняти батька. Та і він дочки не цурався. У нього на той час була дружина набагато молодша за нього, то вона потайки й проклала непомітний місточок довіри між батьком і донькою. А бабусю Олю, матір батька, дівчина знала з самісінького дитинства. Не раз гралася у їхньому дворі, не раз пригощалася смаколиками від бабусі. От тільки за батька ніхто ніколи не сказав. Невідомо. Чия це була примха, напевно, більш за все матері, яка і сама до пуття не знала: від кого в неї дитина. Тож тепер Руслана віднайшла душевний спокій, адже з батьком підтримують зв’язки. Є у неї, вважає, хоча й запізно і мати, і батько. Тільки Валентина обрала інше життя: додому до матері майже не навідується, то, відповідно, і доньки не бачить. Як і раніше. Ніхто, навіть, не знає, де вона живе по два-три місяці. Потім прийде, і знову йде. Руслана вже і уваги не звертає. Переконана:
-Батьків не вибирають…
Живе дівчина повноцінним життям з твердою впевненістю, що є у неї, нарешті, як і у всіх дітей, батько. Рідний, якого так довго вона хотіла побачити, якого, незважаючи ні на які перестороги, шукала. І знайшла завдяки своїй впертості й оптимізму. Безумовно, вірі в те, що знайде, не зупиняючись ні на мить.