Наталія Шевель. Рятувала сина
Бувальщина
Навкіл розкинулося поле, біле-біле. Сліпучий сніг немилосердно її зустрів. Хурделило. Збивало з ніг. Вітер, здається, пронизував кожну часточку її тіла, віяв прямо в обличчя снігом. Сніжинки осідали на комірі, враз крижаніли. Хустина злітала з голови, розтріпуючи волосся. Зловтішна віхола розгулялася не на жарт. А їй, незважаючи ні на що, треба йти. Йти якнайшвидше, долаючи переметений шлях у полі. Меланія, не тямлячи нічого, побігла ближчою дорогою, як почула, що хлопців взято в полон. Хотіла якнайшвидше захистити свою дитину.
-Нехай вже у неї стріляють ті нелюди, - ледь говорила, задихаючись від снігового нашестя.
Падала, швидко схоплювалася, йшла й, навіть, бігла. Вітер сипав снігом прямо в обличчя. Бездоланна година.
Тремтіла від думки:
-Як там вони бідолашні діти? Боялася збитися з дороги. Ох і люта хурделиця. Невблаганний вітер розгулявся полем, збивав з ніг. Не давав змоги йти. Жінка роззиралася навкіл, вдивляючись у снігове безмежжя. Скрутно думала: «Вітре, вітрисько,чому ти такий немилосердний?» Прохала зі слізьми на очах: «Втихомирся, перестань збивати з ніг». Роздумувала: «Життя мов невпинний вітер зимової пори»… Зрозуміло, не знаєш, як у житті поверне кожного дня, та що там дня, кожної години, а то й хвилини. Ось і вона зараз бореться за своє життя з вітром і сніговієм, а там її син ( страшно й подумати) бореться за своє життя. І вона така безсила йому допомогти. А так хотіла, так спішила…
Тим часом дужчає вітер, посилюється мороз, а завія розгулялася… Віє в обличчя. Меланія розуміє, що не можна стояти, бо в неї обличчя покривається кригою. Піднімає благально очі до неба і просить не сипати скільки снігу. Адже вона біла-біла. Почула ледь-ледь якийсь звук. Зрозуміла.
-Ой лишенько, там стріляють, де ж моя дитина? - ледь промовляє губами Меланія.
-Синочку, озвися, - милосердно благає.
Йшла мати до сина снігами-заметами у супроводі невблаганного вітровію. Не сумнівалася, неодмінно дійде. Побачить, порятує… Адже, навіть, материнське слово лікує. Лишень, застати б живого…
У надії вчувається крик про порятунок. Меланія, здійнявши руки до похмурого неба, у відчаї, а, можливо, з вірою, неодмінно, з надією, вдивляється у тривожну далечінь, опускається на коліна й тихо шепоче слова материнської молитви. Потім тихо промовляє: «
-Матері, станьмо на коліна в благанні за майбутнє дітей з одвічним прагненням у мирі жити.
Не раз бабусі ввижалося, як тоді бігла, долаючи перешкоди, хоча б побачити сина, свою кровиночку. Переказали люди. Тоді сусідка, похапцем, забігла повідомити:
- Твого сина разом з іншими хлопцями будуть вести он тією польовою дорогою.
Глянула Меланія на дорогу і мало не плачучи промовила :
- Влітку полем добігти було б швидко, а зараз – зима.
Але знала, що вона зможе, встигне., кістьми ляже, щоб побачити синочка Мати, здавалось, так спішила на ту зустріч серця, що все здолала. Рятувала сина, на жаль, тільки подумки. Видно, її віра його врятувала. Дійсно, тоді побачила рідненького. А через три роки судилося йому було повернутися додому.
А тоді було, як у людей. І одружила Меланія сина, і внуків бавила. Прожила довге життя разом з синовою родиною. Десять років тому відійшов у вічність через декілька десятиліть після матері і син. Не зустрівся віч-на-віч ще з однією війною...
Дідівський вільний дух неабияк передався внуку, який вже не один рік боронить Україну. Тож рятує хлопця материнська щира молитва і незгасаюча світла віра в перемогу.
