В'ячеслав Пономар. VITA NOSTRA
Шановний, якщо ви не пустий чоловік, то зупиніться коло цього двору. Гляньте, он за хвірткою стоїть під деревом жінка. Звичайно ж, у неї, як і у вас, є ім’я. Те ім’я дала їй колись мама на власний смак; і коли мама його вимовляла, то на землю спускався тихий теплий вечір, а в саду розквітала груша і пахла на всю вулицю. І жінка, тоді ще дівчинка, бігла на цей звук і на цей запах завжди з радістю, щоб потім, коли уже не стане мами, з такою ж самою радістю вертатися від світу до самої себе.
От вона стоїть під оголеною кроною, на якій ледве тримається кілька побурілих листочків, і їй від цього так боляче, що перед очима їй починає стелитися дорога, біла, як папір, залита сонцем, наче молоком. Вона по цій дорозі їде в білій «Волзі» у фаті й весільній білосніжній сукні. Поруч – Толька, молодий, з акуратними вусиками, в лискучому костюмі з квіткою на грудях – гарний, наче лялечка.
Ось «Волга» зупиняється навпроти відчинених воріт, в яких – юрба народу, посередині свекруха й свекор. В руках у них образи, а на стільці перед ними хліб-сіль.
Толька спритно вистрибує з машини і привселюдно подає їй руку. Вона виходить, розправляє сукню і фату, і не знає, куди подіти щасливий погляд, бо розуміє, що всі зараз дивляться лише на неї.
Враз перед ними на землі спалахує принесений боярами жмут соломи, і Толька підхоплює її на руки, несе через вогонь. Вона ж, з розпашілими щоками, вірить, що так ось, як і Толька, сама доля понесе її через усе її життя.
Але з оголеної крони зривається листок. В безвітрі не кружляє, а майже прямовисно падає, важкий і бурий, і ріжками чіпляється за ворсисту кофтину.
І ось вона уже стоїть з совком і віником у дверях із веранди до кімнати. Вона вагітна, обіперлася плечем на одвірок і дивиться широко розкритими очима на чоловіка, що сидить в кімнаті на дивані – щось паяє.
– Толя!
У відповідь – мовчання.
– Агов! Ти чуєш?
Чоловік не відповідає
– Я щось нічого не розумію. Я до тебе звертаюсь чи ні?
Але Толька нахилився над якимось пристроєм і зосереджено ціляє паяльником у якісь там контакти. Замість відповіді з кінчика паяльника тільки тягнеться догори сива цівка диму.
– Це що, така у тебе мода вести розмову?
Він же, свиня така, сидить в брудних штанах на дивані, заліз у хату в черевиках, наніс болота та ще й знущається.
– Як я тільки цього не люблю, якби ти знав! – спересердя вигукує вона.
І вже до себе, однак так само голосно додає:
– Могла б, то вбила б!
Але ні від ненависті, ні від різких слів не стає легше. Навіть совок з віником стають важкими і вона кидає їх на підлогу, прямо посеред веранди, і виходить надвір. Тільки порятунку немає й тут також: їй нікуди подітися за межі цього двору. І вона чує, як щось важке і темне осідає на дні її душі.
І тут зривається і падає із крони ще один листок.
А ось вона вертається з роботи. В одній руці у неї сумка, в другій – квіти: учні поздоровили з Днем учителя.
Перед двором стоїть якась іномарка, отже, в хаті знову гості. Вона заходить у веранду – точно: за столом сидить її чоловік зі своїм начальником з області. На столі пляшка дорогої горілки, на тарілках тушковане м’ясо й салат. Це означає, що сьогодні хазяїн налижуться по самі вуха. Але поки що п’ють, видно, не довго, бо лиш тільки зайшла, відразу реагують. Начальник, що сидить до входу спиною, обертається на скрип дверей і як тільки бачить її, його очі масніють, і починається огидний п’яний флірт.
– О, хазяєчка прийшла! Доброго дня, хазяєчко!
Це п’яне створіння підводиться і, зашпортнувшись за власну ногу, похітливо лізе цілувати їй руку. Толька сидить, як істукан, а їй незручно, бо долоня широка і від роботи шорстка – такі руки не для цілування. Начальник таки примудряється чмокнути її в кисть, і вона спалахує від сорому. У неї відчуття, що зробила щось негарне. Вона не знаходить у собі сил подивитися на чоловіка, розуміє, що їй треба піти звідси, але не знає, як це зробити – стоїть, як прикута.
А начальник липне з усіх сил.
– Може, ви присядете разом з нами? Я не кажу сядете – хай бог милує вас і нас. Але хазяєчка повинна з нами посидіти.
– Ні, ні! Ви вже самі. – нарешті здобувається на слово вона і аж тепер рушає з місця. По ходу запитує у чоловіка:
– Ти малого в мами забрав? – і сама чує, що в її голосі є якась фальш. Вона знає, що Толька ту фальш чує також.
– Там! – киває він рукою на зачинені двері до загальної кімнати. Голови він при цьому не підводить і на неї не дивиться. Їй стає зрозуміло, що сьогодні він точно набереться до ригачки.
З відчуттям,що її тільки що роздягали, вона іде, по суті тікає до кімнати. Її звідси просто несе якась сила, штовхає в спину і зникає аж тоді, коли за її спиною зачиняються двері. За інерцією вона ще проходить кілька кроків, ставить сумку на стілець, а квіти кладе на журнальний столик, і аж тепер починає роздивлятися, що ж в цій кімнаті робиться.
А у кімнаті вся підлога встелена зіжмаканими кульками паперу, між якими її трирічний син Вітя катає іграшкову машину. Катає з таким завзяттям, що аж заслинився.
Якийсь час жінка лише стоїть і просто на всю цю картину дивиться. Потім вона нахиляється, піднімає одну з паперових кульок і бачить перед собою аркуш з підручника математики для четвертого класу. Вона ще раз оглядається по кімнаті – паперових кульок на підлозі – як снігу.
Господи, вона ж просила, вона ж молила не пускати дитину до її столу!
Толька!
Вона виривається з кімнати, летить до чоловіка, і тиче йому до очей вирваний аркуш з підручника математики.
– Що це таке?
Вона ледь не зірветься від обурення, а він на неї дивиться незрозумілим поглядом, далеким, далеким!
– Я питаю, що це таке?
– А я звідки знаю?
В його словах, в його очах стільки байдужості, що це не можна витримати.
– Я скільки раз просила не пускати Вітю самого у кімнату?
– А як він тільки там сидить тихо?
– Та сідайте коло нас, хазяєчко. Ми зараз усе виправимо і все владнаємо! – нагадує про своє існування начальник і тягне до неї руку.
Боже, як це боляче і як гидко! Кому і що тут говорити? Вона не дає начальнику до себе доторкнутися, різко розвертається і чимдуж швидше іде до виходу.
Якраз над її головою розпростерла широкі віти груша з рясними рум’яними плодами, але їй до них абсолютно байдуже. Якби там зараз навіть злитки золота висіли, вона б їх не хотіла бачити! Вона стоїть з посірілим обличчям і відчуває, як усі образи разом підкотилися до горла важким сухим клубком, і якби зараз їй сказали, що вона помре, вона померла б без вагання.
Листочок з груші відірвався…
Сьогодні вона йшла з відром картоплі з льоху, та зупинилась перед сходами. Перед тим, як піднятися на три сходинки до дверей, вона мусила відпочити. Повільним кволим поглядом обвела подвір’я. Погляд заглиблений кудись далеко в себе, він не фіксується ні на чому. Ні, вона сама цього відра не донесе. Вона попросить когось із хлопців. Вона важко піднімається сходинами, заходить до хати і вже з порога чує у кімнаті крик.
– Не лізь, баран! Ти чуєш?
Це кричить старший, Вітька.
Молодший щось йому скоромовкою перечить – вона не може розібрати слів.
Заходить до кімнати і бачить, як по телевізору пара десятків бугаїв ганяють за одним м’ячем. Це називається футбол, і ясно, що всі троє тут: чоловік розвалився у кріслі, розкрив рота і, п’яний, спить; старший, Вітя, лежить на дивані, заклав руки за голову і кричить на меншого, Женю, щоб не переключав канал. Женька стоїть біля телевізора, тримає в руках пульт і засипає старшого аргументами на користь переключення. В інтонаціях меншого – обурення, в інтонаціях старшого – погрози.
Вона довго стоїть на порозі кімнати, ніким не помічена, чекає на першу-ліпшу паузу й нарешті просить:
– Хлопці!..
Але де там вони її чують? Вони навіть не помітили, що до кімнати зайшла мама і намагається їм щось сказати. Ось менший нарешті побачив її, і вирішує скористатися присутністю в кімнаті мами і таки перемикає канал – там також показують футбол, тільки інший.
Старший підхоплюється і з нецензурною лайкою накидається на меншого, видирає в нього пульт. Менший не віддає. Вони борюкаються.
– Хлопці! Припиніть! Чи ви подуріли? – але голос її такий тихий, що вона сама себе ледве чує.
Старший викручує меншому руку, забирає пульт і знову перемикає на попередній канал. Менший обзиває його дебілом. Далі вони обоє лають одне одного такими брудними словами, що слухати їх стає нестерпно. «Господи, – думає вона, – ніби ж то й війни на світі нема. Чого ж у цій хаті вічно якесь пекло?»
Вона не хоче тут бути, вона не може тут бути, вона розвертається і виходить з кімнати, іде до виходу, відчиняє хатні двері, бачить перед сходами відро з картоплею, але минає його і зупиняється аж під кроною старої груші. З крони зринає іще один, останній лист і падає якраз до самих її ніг. Її коліна м’якнуть і вона тихо опускається на лавочку.
І раптом вона відчуває, що за її спиною хтось стоїть. Ні, вона не повертає голови, та знає, хто там: жінка в білому. Спочатку їй здається, що ще дуже рано: вона ще зовсім не готова, вона не зібрана у цю дорогу. Але жінка вже попереду, вона іде і так, ніби тягне її за собою. Вона ж дивується незвичній легкості свого тіла, так, ніби якийсь ніжний, але дужий вітер підвіває їй ноги і починає її нести до воріт слідом за жінкою у білому. І раптом у неї з’являється відчуття, що насправді вона на цьому світі ще не жила ні дня, і що це лише зараз тільки мала б починати жити. І що нічого так вона не хоче зараз, як тільки одного: щоб та жінка обернулась! З усіх своїх останніх сил вона чекає, що жінка та обернеться й вона у неї запитає:
– І це все?
2009 р.
