Наталія Шевель. Піти на світанку

Історія  з  життя 

   Струшує вітер яблука. Налились літньою насолодою, а тепер змушені летіти до землі. Не милує їх вітрисько. Деякі ще й недоспілі. Не витримали надмірної спеки, пустотливого вітру. Опускаються на землю. Валентина присіла, збираючи в кошик їх, білобоких. Розглядала кожне яблучко, клала в кошик. Пронизливо оглядала пошкоджені, надбиті від падіння. Їх теж забирала. Промовляла, роздивляючись з усіх боків:

-Такі великі та гарні, достиглі, і вас, найкращих, отак понівечено.

  Сік з дозрілих  яблук стікав на долоні. 

• Тільки думали обірвати. Молодшого сина чекала з позмінної роботи, бо високо були найбільші яблука, - жалібно говорила. 

Поглянула на високе дерево з словами:

• Не встигли. Вітер випередив. Не шкодуючи, усі  позривав.

     Несподівано пригадався один з літніх ранків. І вона тоді ще зовсім молода. Поверталася з сусіднього села з маленьким сином. Як пішла,  то більше до оселі чоловіка не повернулася. Таким недовгим виявилося сімейне життя. Переступивши поріг здивованим батькам сказала:

• Терпіти більше не маю сил.

Мати  мовчки взяла з рук дитину. 

     Валентина продовжувала:

• Прийшла до батьківської хати. Не виженете єдину дочку? 

     Зрозуміло, батьки прийняли і навіть й не думали нічого питати. 

• Прийде час, сама розкаже, - тільки й подумав батько. А мати тим часом заколихувала піврічного  малюка…

     Валентина посміхнулася крізь сльози, які несподівано виступили на очах від проникливих думок:

     - Як давно було. Вже і батьків немає. Спочивають вічним сном. Син, з яким тоді йшла дорогою від села до села, виріс і захищає Україну. 

       Чоло в жінки враз стало спітнілим і важким. Обличчя побагряніло. Зморшки так і засіли коло очей. Намагалася відігнати спогади, та же там. Вони, наче накучливі мухи, так і лізли. 

      - Та нічого, - струсила ніби тягар з голови, - життя продовжується.

 Розуміла, що син спілкується з батьком, і то добре. Хоча у нього й друга сім'я, радий зустрічам з своєю найстаршою дитиною. Вона тоді теж відразу вийшла заміж. Знову спогади покрили її голову. Пригадалося, яким було життя з другим чоловіком. Спочатку проживали у її батьків. Син народився. Але Єгор, чомусь, на світанку йшов додому. Жили в одному селі. На щастя, повертався. Одного дня чоловік запропонував:

• Давай перейдемо жити до моєї хати. Мене туди тягне, я вже не можу розриватися на два господарства. 

Валентина заради того, щоб зберегти сім'ю, відповіла:

• Так. 

      Хоча не дуже хотілося молодій жінці покидати батьків. Так і перейшли жити до хати  Єгора. Батьки його вже декілька років померли. У сім' ї був він з дітей один. Навели лад у будинку й на подвір'ї. Так і живуть. Не зчулися, як і діти повиростали. Вже треба рахувати, скільки літ  яблуня частує своїми смачними плодами. 

        Старший син вирушав з дому на світанку. Мати, не може стримати  сліз і хвилювання. Але твердо знала:  йде синочок з самого раночку, щоб неодмінно повернутися. На декілька днів прибув до рідних країв. Змужнілий, не по роках мудрий і відповідальний. І знову на світанку - в дорогу. З впевненістю в те, що такі, як він захисники, здобудуть для країни і людей, такий жаданий і очікуваний мир.