Ящук Ярослава. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

У мене було дві хвилини, щоб заспокоїтися.

Це сталося знову. Три хвилини тому я сиділа в репетиційній кімнаті серед інших духовиків і тихо повторювала свій твір. Конкурсанти навколо мене розмовляли, іноді чулися пасажі з різних творів у різних темпах.

І дві хвилини тому воно почалося. Раптом притишені балачки навколо стали занадто гучні. Кожен звук різав по вухах. Легені потребували забагато повітря. Пальці тремтіли й рухалися, ніби чужі. Саксофон на моїй шиї став заважкий. Потім я чула лише своє дихання й думки, які плуталися й метались у голові, ніби тваринки.

Одну хвилину тому в репетиційну зайшла жінка й покликала моє ім'я, наказавши іти за лаштунки. Я встала, як у сні, й неслухняними ногами пішла за нею. Я дивилася в підлогу й рахувала кроки. Через п'ятдесят кроків я сіла на лавочку за лаштунками й почала дихати глибоко й повільно.

Я сиджу й дивлюся на власні руки, одягнені в чорні рукавички – щоб не мерзли. Через дві хвилини мій вихід. Кларнетист на сцені підходить до кульмінації твору, а я намагаюся заспокоїтись.

Чорні рукавички тремтять. Я складаю їх у замок, але це не допомагає. Так само як повільне дихання. Воно все одно виходить уривчасте й занадто гучне. Я намагаюся розслабити м'язи тулуба й рук, але раптом до горла підкочується клубок, і я розумію, що краще не треба.

Кларнетист поволі сходить до піано. Це означає близький кінець твору. Я знімаю рукавички й піднімаюсь на ватяні ноги. Саксофон повисає в мене на шиї. Його боки золотисті та блискучі, і в них відображається моє обличчя. Воно кумедне й вузьке. Я нахиляю саксофон під іншим кутом, і відображення розтягується зверху, як гриб. Я усміхаюсь.

Кларнетист, певно, дивується, що я обіймаю свій інструмент. Однак він нічого не каже. Я вітаю його, він бажає удачі, ми тиснемо руки.

Мій вихід.