Поезія Олександра Олеся

Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) належить до того покоління українських письменників, що виступило на початку XX століття, отже ще тоді, як жили і творили великі Іван Франко, Михайло Коцюбинський та Леся Українка. Тогочасна українська інтелігенція привітала в поеті надійну творчу силу, визнала його як щирого й безпосереднього лірика, яким він і бум усе життя.

А життя Олександра Олеся склалось невдало і закінчилось невесело, і були для того, крім особистих рис характеру, певні історичні причини, про які постараюся сказати далі.

Народився Олесь року 1878-го на Харківщині, вчився в сільськогосподарській школі, а далі в Харківському ветеринарному інституті. Служив потім за своїм фахом (був ветеринаром на київських різницях— не дуже підхоже місце для чутливого поета!), але рано виступив і на літературному полі, був один час близький до модерністичного й націоналістичного журналу «Українська хата», пізніше працював у редакції «Літературно-наукового вісника», подорожував за кордон (до Гуцульщини, до Італії...).

Саме про спілкунания Олеся з «натяками», передовсім з їх «верховодою» Микитою Шаповалом (критичні та публіцистичні статті підписував псевдонімом М. Сріблянський), з яким він, одначе, невдовзі різко розійшовся, і хочеться сказати кілька слів. Шаповал ще не виявив тоді з такою виразністю, як після 1917-го року, свого одверто ненависницького, шовіністичного обличчя, але статті його в «Українській хаті» дедалі більше проймалися націоналістичним духом, духом зненависті до інших народів, зокрема до народу російського. Щоправда, цей ненависницький дух не властивий був поезії Олеся, при всій неясності, плутаності й непослідовності його ідейних позицій та настроїв Але, в кожному разі, оточення, в яке потрапив Олесь іще за молодих років своєї літературної діяльності, не могло спрямувати поета на ясну путь у його шуканнях і запитах. Не випало йому на долю таких порадників, якого мала, скажімо, Леся Українка в особі І. Франка.

Годиться при всьому тому визнати, що часом здорове національне почуття переростало у Олеся в якусь майже хворобливу знервованість, звідки йшла утрата вірних перспектив, отже й родилися твори, в яких можна було побачити риси національної обмеженості і нетерпимості. Але відомий і має історичне коріння той факт, що національний рух народностей, пригнічених російським царизмом, виливався інколи в настрої, близькі до націоналізму, коли, скажімо, російський уряд мало не ототожнювався з російським народом і російською передовою інтелігенцією, коли національна боротьба закривала собою боротьбу соціальну і т. ін. Так бувало і в українському національно-визвольному русі, про який В. І. Ленін сказав, що це — «рух багатомільйонного народу, який історично ще спав донині, до свободи і до рідної мови...» *

Бували, отже, нездорові збочення і в окремих творах Олеся. Проте я не можу в нього ніде пригадати висловлень ворожості до російського народу та його прогресивної інтелігенції, ворожості до будь-якого іншого народу. Гостре, боляче відчуття ображеної національної гідності ніяк не можна ототожнювати з свідомим націоналізмом.

Та був ще й інший бік справи. «Хатяни» в Києві й «молодомузівці» на Західній Україні (члени групи «Молода муза» — В. Пачовський, П. Карманський, О. Луцький, С. Твердохліб та інші) вважали й оголошували себе носіями «нового слова», прихильниками «чистої краси» в мистецтві, модерністами. Це й давало підставу інколи зараховувати Олеся, як людину близьку до «хатянських», а почасти й «молодомузівських» кіл, у модерністи. Щоправда, український «модернізм» був дуже, сказати б, куценький, являв собою тільки бліду копію з західноєвропейського модернізму чи навіть копію з копії — наслідування другорядних польських модерністів. А все-таки ті ж таки «хатяни» і особливо «молодомузівці» не раз виступали проти здорових, прогресивних основ української літератури, що виплекала вона в єднанні з передовою російською літературою, з прогресивними письменниками Заходу — проти реалізму й демократизму. Посилаючись на такі «старі новини», як Ніцше, Ібсен, Метерлінк і Бодлер, Остап Луцький у «Маніфесті «Молодої музи» (1907 р.) прямо-таки закликав українських письменників одвернутись від

______

* «Про сепаратний мир», надруковано в г. «Социал-Демократ», № 56, 6 листопада 1926 р. В. І. Ленін, Твори, т. 23, стор. 113.

Нечуя-Левицького, Мирного, Франка, Карпенка-Карого. представників, мовляь він, «загальнопризнаного реалізму»; у їх творчості вбачав Луцький, як гостро визначив у статті про «Маніфест» Іван Франко, вузький утилітаризм. Проти цього «утилітаризму», а власне проти демократичного реалізму, в якому ми, вслід за Франком, бачимо високу ідейну спрямованість, благородну тенденційність, і воювали «молодомузівці». Один із них, Василь Пачовський, прямо-таки сказав про свою творчість: «То є штука, я не пхаю тут ідей». (Щодо самого Пачовського, то це було просто невірно: він таки «пхав» у свою поезію, особливо пізнішого часу, певні чи вірніше досить непевні «ідеї»).

Олександр Олесь ніколи й ніде не висловлювався проти реалізму й демократизму. Власним його творам зовсім не притаманні були милування красивою формою як такою, зумисна неясність чи та декадентськопесимістична поза, якою кокетував у своїх перших книжках Петро Карманський — людина, так само як і Пачовський, не позбавлена таланту та й просто хороших людських почуттів, що позначилось особливо в його поезії після возз’єднання України. Отже, про «модернізм», чи тим більше «декадентство» Олеся, чи про якісь антинародні тенденції в його поетичних творах говорити не доводиться *.

Початок і власне розквіт літературної діяльності Олеся припадає на роки російської революції 1905— 1097 року. Не слід говорити, як то часом кажуть, що Олесь бачив у революції тільки надії на національне відродження України. Цьому суперечать хоч би такі його слова:

* Певні ухили в бік «модернізму» та й занепадництва можна бачити тільки в драматичних етюдах Олеся та його драмі «По дорозі в казку».

0 ніч чудовна і чудова!
Ще вчора сіявсь сніг рясний,—
Сьогодні ж теплінь і понова,
І проріст трав, і день ясний.

Знай,— те ж колись і з людьми буде...
Я вірю в диво! Прийде час,—
І вільні й рівні встануть люди
І здійсняться мрії всі ураз!
1906р.

Дуже це, правда, загально сказано. Віра в революцію для поета — це віра в диво, в те, що люди «здійснять мрії всі ураз». Як здійснять, які мрії — хто зна... Але й Лютневу революцію 1917-го року вітає поет віршем, в якому зовсім не відчувається національного моменту:

Воля!? Воля!? Сниться, може?
Друже! Брате! Говори!
Що? народ? Солдати? Боже!
Бій... червоні прапори!..

З тюрем в’язнів випускають!?
Прилучаються міста!...
Далі, далі! Хай співають
Золоті твої уста.

Марсельєзу! Швидше б ранок!
Чом так тихо на селі?!
На дзвіницю! вже світанок!
Люди! Воля на землі!

Але від 1905-го і до 1917-го року, то оспівуючи революцію, то оплакуючи її поразку, як, наприклад, у прекрасному алегоричному вірші «Айстри», що поклав на музику М. Лисенко, і в ряді інших) скрізь, де я тільки називаю вірші, не цитуючи їх, я маю на оці, що читач знайде їх у цій книзі),— поет не спромігся конкретно визначити соціальну суть революції. Завжди обертався він у колі неясних уявлень про те, що ж власне принесе трудящим революція, а іноді доходив і до зойків повного розпачу:

Що мені з того, що жайворон в полі
Буде про волю, про небо дзвонить,
Людність не зірве кайданів неволі,
Людність не стане по-людському жить...

(Варто й тут, однак, підкреслити, що мова йде про людність, тобто людськість, людство).

Коротко кажучи: розумінню і сприйняттю революції, а тим паче активній участі в ній на заваді стояв у Олеся брак ясних ідейно-суспільних поглядів.

Інколи, правда, Олесь ніби відчував себе таки активним учасником революційного руху, і вже по царському придушенню революції 1905—1907 року писав такі горді слова:

Хай наші вчинки божевільні,
Хай дикий шал в самій меті,
Але ми гордим духом вільні
І наші душі золоті.

Не зовсім легко уявити собі, яку власне «мету» мав на оці поет, припускаючи, що в цій «меті» — «дикий шал» та й годі. Можливо, що йдеться зновтаки про боротьбу за національне визволення. Але ми знаємо, що іноді Олесь підносився й до розуміння нерозривного зв’язку національного визволення з визволенням соціальним. Одначе — звідки ж тоді «дикий шал»?

Того ж року, що процитовані рядки, написав Олесь і таке гірке звернення:

Стою, дивлюсь на вас з докором,
А душу біль і жаль пройняв...
Я вам повірив — аматорам —
І гру борнею уявляв.

Очевидно, таким «аматором» у революції міг би назвати Олесь передовсім самого себе.

Одначе — поет великої сили почуття та уяви — Олесь дав ряд творів, де правдиво й страшно змальована трагедія першої російської революції: «Тіні», «Щоденно ворони летять», «Хто ви, хто ви, з нагаями»... Наводжу останній з названих віршів — він дуже показовий:

Хто ви? хто ви? з нагаями
І з брязкучими шаблями?
Люди, кажеш? ми не вірим:
Нащо дивишся ти звіром?

Ух! який страшний ти, вовче,—
Не дивись на мене довше!
Весь в крові... Скажи: тварину
З’їв ти зараз чи дитину?

Як?—і сам дітей ти маєш?
Їх годуєш? їх кохаєш?
І для тебе це можливо?
Справді?., диво, диво, диво!

Ну, а зараз ви скакали
І трьох діток розтоптали...
Вам не жалко? Хто з вас батько?
Хто з вас має немовлятко?

Як то? сліз у вас немає?
Сліз ніхто із вас не знає?
І не бачили ніколи?
Принести вам повні поли?

Ах! За що ж мене ти вдарив?
Я ж одужувати марив...
Ще удариш? годі, круку.
Бо зламав ти зовсім руку...

Як же я вернусь додому?
Що тепер скажу малому?
Ось він вибіже за хату
І почне кричати: «Тату!

Що ж? приніс сопілку з гаю?
Ну, танцюй, а я заграю».

......................................

Як же я вернусь додому...
Що тепер скажу малому...

Читаючи ці й подібні рядки у Олеся, мимоволі згадуєш твори Горького й Коцюбинського, в яких відбито жахливі картини тих же років.

Величезною силою людяності віє на нас від вірша Олеся «Над трупами» («Ви мужа убили»), де подано плач єврейки над убитим під час погрому чоловіком її та сином. І знову-таки тут на думку спадають ті самі Горький і Коцюбинський, згадуються Лев Толстой і Короленко, Франко і Леся Українка.

1906-м роком позначено вірш «Капітану Шмідту», перша строфа якого лунає так:

Хай його по-звірськн вбито,
Хай його в пісок зарито,—
Він не вмер...

Кличе він і зве до бою
Битись з царською ордою
І тепер.

Не може бути двох думок про ставлення поета до загальноросійської революції, виявлене в цьому вірші. Виразно відчуваються соціальні мотиви і в цих рядках, позначених тим же 1906-м роком:

Вони — обідрані, розбуті,
Сліпі, голодні і німі,
В кайдани, в сталь міцну закуті,
В кривавих ранах і ярмі,—

Сьогодні більше не раби:
Лунають гасла боротьби!

Але дуже скоро, як ми вже знаємо, ці бадьорі, бойові настрої змінилися настроями суму, розчарування, оплакування погиблих, зневіри... Часом це переходило в якийсь не зовсім зрозумілий «безпредметний» трагізм:

Іду отруєний, прибитий,
Іду, несу пекельний біль,
І голос мій несамовитий
Луна і гасне серед піль...

Російську буржуазну революцію 1917-го року Олесь привітав захопленими і безперечно щирими ліричними визнаннями, які вже наведено вище,— але далі загальних декларацій не пішов, не осягнув усієї складності процесів, що відбувалися навколо, і це фатально відбилось на всьому подальшому його життєвому й творчому шляху.

Неясність і невиробленість громадського світогляду разом із дуже складними умовами громадянської війни на Україні спричинились до того, що 1919 року Олександр Олесь опинився за кордоном, у лавах Жовто-блакитної еміграції...

Дуже скоро, одначе, він з огидою й жахом побачив справжнє обличчя представників цих «лав». Книжка його «Перезва» (1921) — це ряд сатиричних зарисовок із життя жовто-блакитних «патріотів», де поет Не шкодує фарб для змалювання їх дріб’язковості, Продажності, шкурного егоїзму й подібних «чеснот». До одного з тих діячів, приміром, говорить він з Гірким гнівом:

Ти вірний, чесний по натурі,
І я це щиро говорю!
Служив ти правдою царю,
Був вірним гетьману, Петлюрі
І будеш вірним взагалі
Усім владикам на землі.

В іншому вірші Олесь так малює жовто-блакитну емігрантщину:

Державні місії,
Контроль, комісії,
Пілати, дипломати,
Вся Україна тут.

Вся сіль кооперації,
Торгівлі, спекуляції,
Шакали, зубоскали,—
Європа аж тріщить.

А кінцівку маємо таку:

А там десь на позиції,
Без брої, без муніції,
У полі босі й голі Вмирають козаки.
1919 р.

Треба, одначе, сказати правду: негативне ставлення до жовто-блакитної еміграції мало у поета передовсім моральну підоснову. Не треба думати, ніби Олесь у закордонному своєму невеселому житті якось «прозрів», до кінця збагнув грандіозні історичні події свого часу, зрозумів ті шляхи, якими повинен іти народ до оспіваних колись ним, Олесем, ідеалів і «вільності, рівності і братерства»... Одне тільки ясно було: з політичними авантюристами, з людцями, що торгували рідною землею гуртом і вроздріб, йому було не по дорозі.

Треба взяти до уваги й те, що події, які відбувалися на Україні (як і у всьому Радянському Союзі) 33 Часів культу особи Сталіна, репресувания невинних людей, — серед них були і персональні знайомі Олесеві, у чесності яких він був певний,— не могли не вражати чутливу душу поета. Вражали — і викликали іноді знову-таки болісні зойки в його творах, зойки, які охоче підхоплювали в своїх інтересах оті Самі вороги народу, що їх він так ущипливо висміював у своїй «Перезві». Об’єктивно виходило так, що Олесів голос часом таки звучав в унісон з голосами націоналістів, і цього не треба приховувати.

Про своє особисте емігрантське життя намагався Олесь писати ніби в жартівливому «богемному» тоні:

Урбанікелер, урбанікелер,
Ах, не один я лишив так гелер
І не один я там випив трунок
Під «Dich ich liebe», під поцілунок...

Але зовсім іншою стороною обертається поетове «захоплення» «веселим Віднем» у таких рядках:

Пратер! Пратер! Скільки щасних
Ти хвилин народу дав!
Скільки ти думок прекрасних
Каруселями приспав!

Гірка іронія останніх рядків не дозволяє двох тлумачень. І зовсім уже не «богемними» веселощами лунає оцей датований 1919-м роком і вміщений у збірці «Чужиною» вірш:

Дивна містерія... Дивна музика...
З раною в серці носять когось...
Рана вселюдська, глибока, велика,
Наче крізь неї все пекло влилось.

..............................................

Крики раптово. Залізно-холодні,
Крики пекельно-гарячі: «Стривай!
Хліба нам, хліба! Ми люто-голодні,
Хліба нам, хліба подай!»

Вийшли з театру і мопчки стояли,
Мовчки дивились ...«Стривай!»
Враз приєднались і враз закричали:
«Хліба нам, хліба подай!»

Складна, отже, була гама почуттів і думок у добровільного вигнанця (якому, одначе, не так просто було повернутись на рідну землю!), і це треба раз у раз пам’ятати.

Більше ніж красномовні назви ліричних збірок, які випустив Олесь за кордоном: «Чужиною» і особливо «Кому повім печаль мою...»

Це була печаль за рідною землею, що викликала з грудей поета такі болючі рядки:

О принесіть, як не надію,
То крихту рідної землі...

.................................
Хоч кухоль з рідною водою!

З «пілатами» й «дипломатами» не було у нього спільної мови, Олесь жив у гіркій самотині, у безвідрадній тузі... І як то буває часто, звернувся думкою в далеке минуле рідного краю, написавши збірку «Княжі часи» (минуле України в піснях), де оспівує героїзм «простого народу» («Печенізька облога Києва»), де відгукується на мотиви «Слова про Ігорів похід» («Похід Ігоря Святославича і бій з половцями»)...

І характерно: беручи мотиви із «Слова», що є, власне, сумною повістю про невдалий похід князя Ігоря, поет закінчує свій твір мажорними акордами перемоги. Щоправда, світлим акордом закінчується і саме «Слово».

Годиться, проте, визнати, Що творам Олеся на історичні теми бракує глибшого знання предмета, що написані вони здебільшого в традиційних тонах і не позбавлені часом елементів ідеалізації минулого, ба й деякого примітивізму. «Смерть Олега» присвячена тій самій темі, що й Пушкінова «Песнь о вещем Олеге», є й деякі спільні місця,— але, звичайно, Олесеві бракує тієї філософської глибини, з якою протиставив Пушкін віщуна (поета!) могутньому князеві, бракує твердої концепції в тлумаченні історичного переказу...

Однак нема сумніву: саме звернення Олеся до історичних тем і намагання оптимістично їх розв’язати, кинувши таким чином смугу світла і на прийдешнє рідної країни, дуже симптоматичне і, я сказав би, симпатичне.

Я не маю підстави не вірити одному з моїх чеських знайомих, який розповів мені, що в роки другої світової війни Олесь заявив: «Якби я був молодший, то бився б нині в рядах російської армії». Він сказав — російської, а не Червоної, але ясно було в тих умовах, що саме про Радянську армію-визволительку йшла річ.

В останні роки життя працював Олесь над віршованими казками, побудованими на народних мотивах.

І хоч іще за молодших літ переклав він казки Гауфа та «Пісню про Гайявату» Лонгфелло, а проте звернення до казок у тогочасних умовах поетового тяжкого життя, і саме казок рідного народу, не можна не відмітити.

І знов-таки цікаво: власне в одній із цих казок, »Злидні», поет чи не вперше, взявши за основу народні твори про багатого і бідного брата, зосередив усю увагу на соціальній проблемі.

Помер Олесь у Празі 22 липня 1944 року.

* * *

Перша книжка поезій Олександра Олеся (1906 року) мала назву: «З журбою радість обнялась...» В ній читаємо такі рядки автохарактеристики:

З журбою радість обнялась...
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?І

Мінлизість настроїв поета-лірика — а він, повторюю, був лірик прирождснний — характерна взагалі для творчості Олеся.

Інколи він хотів бути просто співцем земної бездумної радості, співцем любові, квітів, пісень...

Даючи відзив про альманах «молодомузівців» «Привезено зілля з трьох гір на весілля», де вміщено й вірші Олеся, Франко писав:

«Олеся з України (з Наддніпрянської України.— М. Р.) турбує тільки одно:

Хай щебечуть поцілунки,
Як пташки в весняний час,—
Не лякайсь, моя кохана,—
Не почують нас!

Приємної забави!»

Франкове побажання звучить іронічно, але була в таких життєрадісних віршах Олеся якась привабливість, і ми, молодші сучасники його, не без захвату декламували:

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її,—
Знов молодість не буде!»

Ця щирість чарувала, особливо тому, що більшість українських поетів початку століття — не кажу, звичайно, про великих — обов’язковим для себе вважала одягатись у тугу смутку, безнадії, розпачу й т. д.

А Олесь був справді щирий, і так же правдиво, як про солов’їв, що «б’ють піснями в груди», писав і про такі свої настрої:

Порвалися струни на арфі...
І арфа сумує німа,
В других виклика вона сльози
І плаче сама.

Сміюсь я, жартую, співаю,
Не скаржусь на долю зовсім
І б’ю по розірваних струнах
На серці моїм.

Так. «Порвалися струни»... «Печаль, розпач... І все-таки—«сміюсь!» Все-таки — «б’ю по струнах!»

Або таке:

Гроза пройшла... зітхнули трави...

.................................

Літає радість, щастя світе,
Дзвенять пташки в садах рясних,
Сміються знову трави, квіти...
А сльози ще тремтять на них.

Недарма ж і цей вірш, де знову-таки «радість обнялась з журбою», привернув до себе увагу Миколи Лисенка, що взагалі високо цінував і щиро любив Олександра Олеся.

Другий прекрасний наш композитор, Яків Степовий, написав музику до слів Олеся «Не беріть із зеленого лугу верби» — до вірша, що задушевністю своєю нагадує рядки Гейне чи Лесі Українки, а разом з тим овіяний чистим подихом народної пісні.

Прегарний музичний твір на поезію Олеся «Сосна» написав і К. Стеценко.

Вказую на ці може й призабуті факти, щоб відзначити високу музичність творів Олеся, яка при всій їх простоті і відсутності різних фокусів а 1а Бальмонт не могла не припасти до серця композиторам.

У поєднанні з прозорістю пейзажного малюнка, музичність ця глибоко хвилює, скажімо, в ліричній поемі «Щороку», особливо в її заспіві («Снігу, ой снігу якого!»).

Олесеві завжди чужа була нарочита оригінальність. Більше того, перечитуючи його книжки, думаєш, що він іноді надто байдужий був до своїх «прийомів», наприклад, до епітетів, просто-таки зловживаючи деякими з них (вогонь золотий, пісні дзвінкі, серце сумне — в одному вірші; срібна хвиля, срібний місяць, срібна мла — знов-таки в одному!).

Одначе поет інколи ніби одним легким змахом підіймався на верховини ясної й простої образності, яка дається тільки справжнім талантам:

Крізь дим прорвався дзвін крилатий,
Махнув осмаленим крилом
І наче птах, стрільцем підтятий,
Забивсь, заплакав над селом.

Або:

І стали тихо плакати
Дві хмароньки ясні,
І сльози їхні падали,
Сріблясті і рясні.

А трави в свої рученьки
Ловили радо їх
І грались, ніби в крем’яхи,
Сльозами хмарок тих.

«Грались, ніби в крем’яхи»! Це ж таке природне і таке народне!

Народність була властива кращим творам Олеся Щоб погодитися з цим, досить прочитати трагічну «Пісню сліпих» або «Ой була на світі та удівонька».

Часом просто аж дивує, як у Олеся зживалося з дешевою подеколи романсовістю його любовних віршів, з усією тією бутафорією «нарцисів, закоханих в лілею», з плитким алегоризмом («жаби», протиставлені «орлам») глибоке, позначене прямо-таки рисами геніальності відчуття трагічного народнопісенного чи думового стилю! Я назвав у цьому плані «Пісню сліпих»— наведу її цілком:

Дайте сліпим, дайте незрячим,

Дайте.

Дайте покараним праведним господом,

Дайте.

Світ нам застелено чорною хмарою,

Сонечко яснеє ще нам не сходило...

Ой, до труни ж ми його не побачим...

Дайте сліпим, дайте незрячим.

Риплять вози, і ржуть коні,

Шумлять люди, як ті ріки.

То-то дива на ярмарку,

То-то дива буде!

Шумлять люди,

Як ті ріки.

Ми тільки плачем —

Бідні каліки...

Плачем, не бачим...

Дайте сліпим,

Дайте незрячим.

Дозволю собі сміливо сказати, що в цьому «етюді», за визначенням автора, у думі «Ой була на світі та удівонька» поет за розквіту своєї творчості (обидві речі датовано 1908 роком) сягнув найвищих, шевченківських верховин нашої поезії.

Олесь не був свідомим та послідовним співцем революції, ба й свідомим та послідовним співцем свого народу, бо для того й іншого потрібно ясне розуміння, що революція й народ — нерозривно злиті між собою сили. Отже, дарма він проголошував себе, хоч і в чудових рядках, новим Мойсеєм:

Лишу я співи про красу,
Забуду власні жалі
І з гір високих понесу
Народові скрижалі.

Але такі поезії, як «Три менти», «Яка краса: відродження країни!», «Ми не кинемо зброї своєї», «1 мая» та чимало інших, показують, що в хвилини натхнення міг Олесь «забути власні жалі» — і голосно та правдиво висловити високі пориви народних мас, виявити високий дух народного героїзму.

* * *

Нема ніякого сумніву, що поезія Олександра Олеся позначилася сильними своїми сторонами на розвитку української літератури, отже й радянської української літератури. Зі смутком визнаючи його вільні й невільні провини, хибні його кроки, в яких сам він гірко каявся, шкодуючи, що така дужа творча індивідуальність не дістала повного свого розвитку, ми повинні, проте, сказати, що поет Олександр Олесь посідає певне місце в історії нашої культури і що все краще з його спадщини гідне уваги й любові нашого радянського читача.

М. Рильський