Сакральне: зустрічний рух освяченим шляхом

Др. Олена Мацелюх

Передмова

Університет ім.Ф.Палацького у старовинному місті Оломоуц поряд із Карловим університетом Праги належить до найавторитетніших науково-дослідницьких центрів Європи в галузі філософії, педагогіки та музичного мистецтва. Факультет музичної педагогіки Університету в Оломоуці акцентує увагу на вивченні органного мистецтва, а також – на дослідженні проблематики музичного виховання. Цей Університет традиційно зосереджується на міжкультурних взаєминах Європейських народів. Відповідно й планування Факультетом музичної педагогіки дисертаційної тематики покликане розкрити різні аспекти міжнаціонального трактування як самого творчого музичного процесу, так і близькість ідейного креативу, що єднає між собою композиторів і музикантів різних країн Європейського континенту.

У рамках дослідницької парадигми на друге десятиліття 21 ст. Університетом Палацького серед інших тем для докторського дисертаційного дослідження було обрано тему “Сакральне і профанне в органній музиці композиторів Чехії та України: Петр Ебен та Богдан Котюк”. Розкрити цю тему Вчена Рада Університету запропонувала українській органістці двічі магістру Олені Мацелюх, яка у 1996 році успішно завершила студії по програмі музичне мистецтво у Львівській консерваторії, а у 2016 – захистила працю з музичної педагогіки в Київському Університеті ім.Б.Грінченка.

За сукупністю та обсягом проблематики Тема докторського дослідження Олени Мацелюх є надзвичайно різнопланова і багатопрофільна. Її зміст апелює одразу до кількох наукових сфер: філософії, музикології, органології, релігієзнавства та до сфери креативно-евристичних відкриттів.

Оскільки результат дослідження був зафіксований, виданий та захищений у 2021 році в чеському Університеті Палацького англійською мовою – докторанта постійно супроводжувала необхідність прямого контакту з науково-мистецьким середовищем України. Ознайомлення музикознавців, органологів, органістів, а також всіх небайдужих до сучасного стану органного мистецтва в Україні та світі прихильників Високого мистецтва стало насущною потребою науковця-дослідника.

З цією метою ще в період до захисту дисертації у Львові було видано монографію, яка базується на матеріалах докторського дослідження. Ця книга “Орган і сакральна культура Чехії” українською мовою стала першим історико-персональним оглядом Чеської органної музики в українському музикознавстві.

Багато інших аспектів докторського дисертаційного дослідження, що містять у собі новизну і покликані розширити уяву про філософські, історико-еволюційні зміни в Західно-Європейському органному мистецтві ще потребують публікації як внесок до українського музикознавства. Доктор музичної педагогіки Олена Мацелюх бачить перед собою ще й низку інших науково-пропагандистських завдань. Зокрема – це ознайомлення наукового середовища з аналізом естетико-релігійних поглядів композиторів Чехії та України на тлі еволюції Європейської цивілізації.

Якщо новаторська органна спадщина одного із найвидатніших сучасних композиторів Чехії Петра Ебена, його творче кредо і релігійна позиція були розкриті в україномовній монографії, то особистість, філософсько-естетична позиція самобутнього українського митця Богдана Котюка і його знана в різних країнах світу органна музика ще потребують фундаментального розкриття в монографічному виданні.

Сьогодні відчувається насущна потреба публікації українською мовою виявлених і детально проаналізованих у докторській дисертації особливостей сучасного стану в музичній педагогіці. Потребують окремих публікацій педагогічно-просвітницька діяльність органних композиторів України, Чехії та інших країн Центральної та Східної Європи. На особливу увагу заслуговують творчі досягнення композиторів України, котрі в минулому представляли Річ Посполиту й Австро-Угорську імперію.

У докторській дисертації було всебічно досліджено роль і значення Християнської релігії в процесі еволюції органного мистецтва та органобудівництво як невід’ємну складову сакральної архітектури. Частковому розкриттю філософсько-релігійного аспекту категорії сакрального присвячена ця стаття.

Олена Мацелюх в подвір'ї Факультету музичної педагогіки

“Сакральне: зустрічний рух освяченим шляхом”

Абстракт

Поняття сакральне або священне існує на противагу профанному, світському чи мирському. Все, що пов’язане з матеріальним світом обмежується загально-людськими потребами повсякденного життя. Водночас, духовний світ людини завжди спрямований до невідомого, таємничого, небуденного, неземного. Сама суть пізнання людиною прихованих смислів буття лежить в основі категорії сакрального. Сакральна символіка змінює мислення людини, її ставлення до світу і навіть мову як вираз глибинної суті думок. Людське буття – це взаємодія реалій та містики. Суть всякої релігії полягає в протиставленні між земним і священним. Навіть слово “sacrum” має свій незбагненний і містичний вплив на людину.

У статті розглядається, як закладена у понятті “sacrum чи сакральне” символіка, так і присутня в цьому визначенні дихотомія. У дещо конспективному плані подається той глибокий всеоб’ємний аналіз поглядів найавторитетніших світових науковців – філософів, релігієзнавців та естетів на різні аспекти трактування категорії сакрального в залежності від соціально-суспільного середовища, розвитку людської спільноти та етногенезу суспільної свідомості.

У зв’язку з педагогічною ідеологемою, що закладена в слові “sacrum” значення набуває молитва, яка в дослідженні трактується як зустрічний рух освяченим шляхом.

Ключові слова

Молитва, сакральне, пізнання, містика, символіка, мислення, дихотомія, педагогіка.

Abstract

The concept of the sacred exists in contrast to the profane or secular or secular. Everything connected with the material world is limited by the general human needs of daily life. At the same time, the spiritual world of man is always directed to the unknown, mysterious, unusual, unearthly. The very essence of human knowledge of the hidden meanings of life is at the heart of the category of sacred. Sacred symbolism changes a person's thinking, his attitude to the world and even language itself as an expression of the deep essence of thoughts. Human existence is an interaction of realities and mysticism. The essence of any religion is the opposition between the earthly and the sacred. The very word “sacrum” already has an incomprehensible and mystical effect on man.

The article examines both the symbolism of the word sacred and the dichotomy embedded in it in a somewhat concise way. development of society itself and the ethnogenesis of social consciousness.

Of particular importance in connection with the pedagogical ideology enshrined in the word “sacrum” is prayer, which in the study is interpreted as a counter-movement in a sanctified way.

Keywords

Prayer, sacred, cognition, mysticism, symbolism, thinking, dichotomy, pedagogy.

Символіка слова – всеосяжна. Інтелектуальне пізнання полягає в заглибленні у приховані смисли та значення слова, що є ідеальною суттю світу. Сучасний французький мислитель-інтелектуал Жак Лє Гофф (Jacques Le Goff, 1924 – 2014) розквіт етимології пов’язує зі засновником середньовічного енциклопедизму Ісидором Севільським (Isidorus Hispalensis чи San Isidoro de Sevilla, 560 – 636), який стверджував, що “Назвати речі своїми іменами, вже означає їх пояснити”. Саме з такого формулювання і виросла етимологія, як фундаментальна наука. У дискусіях середньовічних європейських мислителів res i verba (діло і слово) не взаємовиключні поняття, вони навзаєм символічні. “Якщо мова для середньовічних інтелектуалів є покровом реальності, то вона також є водночас і ключем до цієї реальності, і відповідним для неї інструментом”.[1]

Аргументація символіки слова, що протистоїть закладеній в ній всеосяжності, пов’язана з канонізацією християнства в епоху Середньовіччя. Домінуючий статус християнства як суспільної ідеологеми та її обов’язковість, сприяють входженню в культурний обіг Середньовіччя ідей, образів, текстових асоціацій чи й просто цитуваннь зі Священного Письма. Сакральна символіка поза Біблією починає жити власним життям, змінюючи характер мислення людини та її мову.

Якщо прямим антиподом поняття сакральності є категорія профанного (чи світського, земного, буденного), то власне сама категорія сакрального набуває значення освяченості. Це поняття в історичному плані неодноразово експлуатувалося як своєрідна данина традиції. Святість ідеї виходила на перший план. Так занепад Римської імперії не перекреслив усіх її цивілізаційних завоювань, а лише надав їм рис своєрідної сакральності на рівні ідеї. Усю систему імперських ідей тоді трактували не стільки як державницькі постулати, а як уставлену систему загального порядку. Звідси, й етимологічне відродження Священної Римської імперії у період з 962 по 1806 роки у назві “Sacrum Imperium Romanum Nationis Germanicae”.

Ключовим словом цього формулювання є sacrum, яке через свою незбагненність і містичну суть має всеосяжний вплив на людину, проникаючи в глибини підсвідомості і трансформує її психіку. Цей аспект категорії сакральності, усвідомлюючи реальну безвихідь становища використав навіть комуніст Й.Сталін, коли війну з фашизмом проголосив Вітчизняною і Священною. Незважаючи на різноманітність трактувань сакральне, як термін, що етимологічно пов'язаний із латинським словом sacrum найчастіше розуміється як священне.

Своє існування людина звикла трактувати як розмірену і досить регулярну послідовність окремих дій, які безумовно пов’язуються не тільки з її фізіологічним життєвим процесом, але й з тим довколишнім середовищем, в якому окремій особистості випало жити. Людина, яка народилася під палючим сонцем Африки, випадання снігу сприймає як прояв чогось надзвичайного. Це стосується також і унікальних явищ як-от “білі ночі” чи “північне полярне сяйво”.

Але в якій би частині земної кулі не проходило життя людини недоступними для неї залишаються захмарні гірські вершини. Власне, до них людина звертає свій погляд, як до чогось неземного, недоступного і возвишеного. Відповідно і назви найвищих гір у мовах різних народів отримують сакральну сутність. Для прикладу: найвища вершина світу – гора Еверест місцевим населенням називається Джомолунґма, що з тибетської мови перекладається, як “мати божественного вітру” або “подиху”, де “джомо” означає божественний, “лунґ” – вітер, подих чи життєдайна сила, а “ма” – мати.

Ще один приклад – найвища гора Нової Зеландії – Mount Cook (Гора Кука, знаменитого мореплавця, першовідкривача) мовою місцевого населення маорі має назву Aoraki, що в перекладі означає “велика біла хмара”. Божественне, незвідане, недоступне для людини завжди було пов’язано з недосяжними небесами і навіть вершинами гір, що ховаються за хмарами. Саме тому, маорі гору Aoraki вважають священною. Ще один приклад – священний символ японців – гора Фудзіяма, котра більше 10 місяців в році ховається в хмарах. У ранній китайській етимології це означало “гору, яка не має собі рівних”.

Таких прикладів можна наводити багато, але показово значимою є назва гори, до якої за біблійним переказом пристав Ноїв ковчег, як до землі порятунку від Всесвітнього потопу. Тим самим гора Арарат – це пряме втіленням сакральності навіть у Біблійному трактуванні. А сама назва гори Арарат походить від ассирійської назви держави та народу Урарту, що історики вважають найдавнішою державою світу.

Процес сакралізації передбачає відмову від світського чи профанного. Тобто, щоб мати змогу ввійти до світу божественного – спочатку потрібно відмовитися від мирського. Тому таким складним є шлях подолання небесних вершин.

Будь-яке релігійне уявлення про світ передбачає протиставлення сакрального і профанного. Через логічні висновки чи констатацію фактів кожен повинен визнати, що релігійна людина – це та, в житті якої існують дві взаємодоповнюючі сфери. Сфера профанного або земного дозволяє діяти без тривоги за можливість здійснення помилки. Противагою до неї є сфера сакрального, яка повністю охоплює глибини людського буття. Вона вбирає всі земні пориви та бажання. Ці два світи – світ сакрального та світ профанного чи світського – можуть бути ідентифіковані лише один через одного. Вони взаємно заперечують і взаємно творять свої частини через частини іншого. Подібне протистояння або подібну опозицію неможливо виразити в будь-якій іншій формі, якби ми не намагались.

Традиційний світ уявлень зазнає при цьому впливу інтелектуально домінуючої системи. Таким чином, не лише всеосяжність слова є закладена в етимологічному трактуванні поняття “сакрального”, але й структура інтелектуально домінуючої системи. Виходячи з цих позицій Жак Лє Гофф робить висновок: “… прихований світ є священним, а мислення символами було лише розробкою і проясненням ученими людьми мислення магічними образами, яке властиве ментальності людей неосвічених”.[2]

Поруч із всеосяжною сутністю символіки слова, що розкриває етимологію велику конструктивну роль у логіці викладу думки відіграє філософське поняття дихотомії. Термін дихотомія походить від грецького διχοτομία, діхотоміа, “ділення навпіл”, де δίχα означає “на два, нарізно”, і τομή, томе, “розрізання, надріз”. Вже саме протиставлення категорій сакрального і профанного між собою є проявом дихотомії, як взаємодоповнюючих факторів людського існування.

Їнь -  жіноче, темне, холодне, Ян  - чоловіче, світле, тепле

Яскравим проявом дихотомії у формуванні філософсько-релігійного мислення є космічні полярні сили, що постійно переходять одна в одну. У Давньокитайській натурфілософії ці сили позначаються, як Їнь і Ян. Ці поняття знаходимо вже в даосизькому трактаті “Канон Шляху і благодаті”, інша назва “Три вози” китайського мислителя Лао-цзи (604 до н.е. – 531 до н.е.). Згодом філософію даосизму розбудував давньокитайський філософ та політичний діяч Конфуцій (551 до н.е. – 479 до н.е.). Взаємодія Їнь і Ян підтримує рівновагу і гармонію світу, вона присутня в усьому (добро-зло; ніч-день; сакральне і профанне; холод-спека; жінка-чоловік і т.д.). І ці дві філософські категорії мають свої багатогранні втілення в естетиці, культурі, мистецтві, літературі та в музиці.

Єдиного усталеного визначення для поняття сакральності, як суті релігійного вчення не існує, бо розлогий спектр філософських трактувань цього поняття охоплює семантичні значення від пов’язаних зі суспільно-общинними діями та свідомістю (Дюркгаймівське трактування[3]) до зведення сакральності в ранґ “містичної благодаті” (трактування Роже Каюа: “Усе, що завгодно, може стати носієм сакральності й тим самим знайти собі в очах індивіда чи цілого колективу ні з чим не порівнюваний престиж. Також усе, що завгодно, може і втратити сакральність. Цієї якості речі не мають самі по собі. Цим їх наділяє якась містична благодать”.[4]

Показовим у цьому відношенні є трактування як стародавніх храмів, так і зображення богів. Храм Зевса в Олімпії (5 ст. до н.е.) в часи зведення був чи не найбільшою святинею. А сьогодні – це лише пам’ятка античної архітектури. Подібним є і ставлення до скульптури Венери Мілоської – це мармурова статуя богині Афродіти, датована приблизно 150 років до н.е. Зараз це один із найвідвідуваніших експонатів в музеї Лувр (Париж). 

Таким чином, втрата сакральності в даних випадках хоч і не визначає повний перехід в буденність, але є очевидною.

Яскраві приклади освячення цілком буденних і на щодень ужиткових цінностей профанного характеру знаходимо в християнському трактуванні їжі, вина і води. Поруч із чисто матеріально-фізіологічними потребами купіль, як санітарно-гігієнічний процес криє в собі ще й глибокий сакральний смисл: Іван Хреститель охрестив Ісуса Христа в ріці Йордані, а в подальшому обряд Хрещення новонародженого християнина стає символом віри в єдиного Господа.

Їжа і питво у християнстві теж мають своє сакральне значення: ще на Тайній вечері Христос звернувся до апостолів, подаючи їм хліб: “Їжте – це Тіло моє”, а наливаючи своїм учням вино прорік: “Пийте – це кров моя”.[5]

У кожному храмі під час богослужіння відбувається таїнство Святого причастя прихожан, що є віртуальним нагадуванням кожному християнину про жертовність приходу Спасителя в іпостасі Ісуса Христа (Jesus). А перше причастя – є тим вступним актом, який залучає до християнської віри юні, незаймані серця.

Протиставлення сакрального і профанного має, як переконуємося, цілу низку розмаїтих проявів як святість, може втрачати свої риси і набувати ужиткової буденності, так і підставові матеріальні цінності мають здатність набувати завдяки особливому їх трактуванню людиною ознак сакральної сутності. Мінливість цього трактування є пов’язана зі ставленням самої людини до важливих для неї цінностей. Священні чи освячені цінності людина сприймає як Божу благодать, що навчає і керує людськими вчинками, як закони життя посланими Всевишнім.

ЗАКОН БОЖИЙ, або СКРИЖАЛЯ ДЕКАЛОГУ, 
що Господь вручив Мойсею

Таким першим посланням від Всевишнього були промовлені Мойсеєм до ізраїльтян на горі Синай Божі Заповіді. В юдейсько-християнській релігійній традиції цей факт можна вважати першим проявом тотожності між поклонінням Божій Благодаті та вчительським наставництвом. Згодом у християнстві добрий пастор Ісус Христос опікувався і оберігав своє стадо овечок яке асоціативно порівнюється з людськими душами. Згадаємо, хоча б протестантський хорал “Schafe können sicher weiden” (Овечки можуть спокійно пастися). Як бачимо, в основі християнської релігії закладено сакральну сутність самого процесу поширення знань від вчителя-наставника до учнів.

Ісус Христос - Добрий Пастир

Характеризуючи категорію сакральності в мистецтві необхідно звернути увагу на розмаїття проявів звернення людини до Творця через творче самовираження. Звичайно, що сам обряд спілкування з Господом вже навіть на початковій стадії вимагав абстрагування від буденності, тобто того житла чи покрівлі, в якій проходило життя Людини. Це стало поштовхом до відгородження від мирського за стінами зведених людиною з думкою про Господа Храм. Навіть катакомбне першохристиянство вже за своєю сутністю стало відгородженням від всього мирського. Особливо яскравим в еволюції храмової архітектури став період готики. Тоді стрільчасті склепіння на психологічно-емоційному рівні впливали на людину, як істоту, для якої Всевишній існував десь поза недосяжними висотами храмових шпилів.

Біблійні слова “сотворення людини Богом по своєму образу і подобію” лягли в основу творення ікон-символів, на яких за канонічними правилами зображення святих скривалася ціла широка палітра знаків. Семантика кольору, лінії, форми і відсутність перспективи надає іконі значення рукотворного атрибуту спілкування зі сакральним світом. Менше умовностей, а водночас згладження дистанції між профанним та сакральним криють в собі живописні та культові образи святих. На загал усі просторові мистецтва переслідують одну релігійну ціль: вирвати душу людини та її почуття зі світу буденності і тим самим пробудити до сприйняття Господніх таїнств. 

Ковчег Завіту

Часові мистецтва – література, музика – несуть в собі функцію більш чи менш довготривалого утримання душі людини та її почуттів в атмосфері спілкування зі Всевишнім. Ми часто повторюємо, звертаючись один до одного, зі закликом про милосердя: “Май Бога в серці!”. Оселити Всевишнього в собі нам допоможе молитва. Молитва, яка є єдиним доступним для нашої свідомості можливим засобом спілкування зі Всевишнім.

Окреслимо раціоналістичний підхід до того духовного таїнства, яке несе в собі МОЛИТВА. Кінцевою метою молитви є допомогти навчити людину зосередитися на божественності через процес внутрішнього особистого осмислення надлюдської сутності ТВОРЦЯ та інтелектуальне споглядання плодів його діянь. Молитва – це не розмова. Навпаки: її метою є занурення того, хто молиться в незвіданні таїнства Всевишнього. Цей процесвідбувається через усвідомлення власної особистості. У єврейській філософії поняття “молитися” співрозмірне із поняттям “судити себе». Мета молитви – tefilah  תפלה – це перетворити себе.

Молитва – це є дуже особисте таїнство, що наділене сакральним змістом. Молитва випливає із релігійного контексту або доктрини. Поклоняючись Всевишньому через релігійний текст, виконуючи тілесні і духовні твори милосердя, відвідуючи релігійну семінарську школу або монастир людина подає приклад релігійної (несекулярної) діяльності.[6]

Англійський романіст, новеліст та поет Томас Гарді (Thomas Hardy, 1840 – 1928), який творив на переломі 19 – 20 століття дуже точно встановив баланс між сакральним і профанним у людському сприйнятті:

“Сенс віри не в тому, щоб оселитися на небесах,
а в тому, щоб поселити небеса в собі”.[7]

Завдяки молитві, яка твориться людиною з вірою у можливість спілкування з Господом ми йдемо тим самим шляхом, яким Господь-учитель прийшов зі своєю наукою до людей, але рухаємося при тому на зустріч до Господа. У цьому процесі зустрічного руху варто наголосити на своєрідній дихотомії, яка в християнській ідеології базується на афористичності висловлювання. Афористичність – це найбільш дієвий спосіб поширення думки.

Звертання Господа Ісус Христос, усі наративи Святого Письма є побудовані на дидактичній основі. Афористичність їх висловлювань є спрямована на найбільш влучне та швидке досягнення мети навчання. Натомість афористичність укладених людиною молитов несе в собі максимальну концентрацію емоцій та душевних покликів у прагненні людини бути почутою Господом. Цей творчий аспект сакральності має прояв у різних видах мистецтва і особливо в сакральній музиці для органа.

Зустрічний рух між земним і божественним має одразу декілька проявів. На особистому рівні це сприйняття сакральності повчань Господніх, якими людина керується в становленні моральних та етичних цінностей. Але водночас і прагнення донести до Всевишнього потаємні найінтимніші прагнення і сподівання.

На суспільному рівні святість є об’єднуючим фактором, що консолідує непосвячених довкола ідей Всевишнього. Але святість, водночас – це фактор єдиного пориву в гуртуванні віруючих при звертанні до Господа. Зустрічний рух освяченим шляхом – це філософсько-естетична суть категорії сакральності в мистецтві та музиці.

Олена Мацелюх за найбільшим органом в Чехіїї під час свого сольного концерту в місті Велеград

Література

1. ГАРАДЖА, Виктор. Социология религии. Учеб. пособие для студентов и аспирантов гуманитарных специальностей. – М.: ИНФРА-М, 20 – 348 с. – С. 59.
2. ЛЕ ГОФФ, Жак. Цивилизация средневекового запада. – М., 1992. – 308 с. – С. 107
3. DURKHEIM, Emile. The Elementary Forms of Religious Life. – N.Y.: Oxford University Press, 2001. – 416 – P. 32.
4. КАЮА, Роже. Людина та сакральне: видання, доповнене трьома додатками, про секс, гру, війну в їхньому відношенні до сакрального. – Київ: Ваклер, 2003. – 238 с.
5. СВЯТЕ ПИСЬМО СТАРОГО ТА НОВОГО ЗАВІТУ. – Повний переклад, здійснений за ориґінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами. – Editorial Verbo Divino, 1990. – 352 c.
6. МОСС, Марсель. Общества. Обмен. Личность. Труды по социальной антропологии. – М.: КДУ, 2011. – 416 с.
7. LEWANDOWSKI, Gary/STROHMETZ, David. Actions can speak as loud as words: Measuring behavior in psychological science. Social and Personality Psychology Compass 3 (6): 992–1002. – 2009.