Пасхальний сміх: весела та суперечлива середньовічна історія релігійних жартів
Автор: Себ Кокстон, професор германістики Університетського коледжу Лондона.
Наскільки серйозно ви ставитеся до свята Великодня? У невіруючих людей (таких як я), які, однак, люблять ласощі (знову винен), відповідь доволі проста: «Не дуже серйозно ставлюсь до свята, хоча яйця з шоколаду обожнюю їсти». Для більшості набожних людей Великдень – надзвичайно серйозна справа.
Проте, у Великодніх святкуваннях завжди було місце для радості та сміху. Одна з перших християнських традицій risus paschalis, Пасхальний сміх, добре й жваво поширюється під час святкових зборів в усьому світі. Традиційно мислячі проповідники схиляються до думки, яку вперше висунули отці Церкви, що воскресіння Ісуса є найголовнішим практичним жартом, який Бог зіграв з дияволом – перемога життя над смертю, добра над злом.
У дослідників культурної історії жартів і сміху найбільше викликає інтерес спірний статус Пасхального сміху в минулому. У пізньосередньовічній Європі священики викликали сміх своїх зборів на Великдень, розповідаючи грубі жарти, роблячи непристойні жести та влаштовуючи комедії фарсу. За словами одного свідка-сучасника, проповідники часто підсипали перцю в стосунки між чоловіками і дружинами.
За іронією долі, найбільш детальні розповіді про цю практику збереглися в писаннях найзатятіших її критиків у Північній Європі. Ті, хто так відчайдушно намагалися викорінити цей народний звичай, висловлювали своє обурення в листах і богословських трактатах. І в такий спосіб зберегли знання про це дійство для нащадків.
Одним із таких опонентів був Йоганнес Еколампадіус, проповідник у Базелі, якого колеги-пастори трохи дражнили за те, що він читав досить нудні проповіді. В одному листі (1518 р.) Еколампадіус грізно дорікає в аморальності священнослужителям, які жартують. Він звинувачує їх за те, що вони поводяться як коміки, вдаються до найпростіших прийомів, щоб змусити свої збори реготати, з репертуаром, який включає образливі жести руками та звуки тварин (наприклад, корова при пологах).
Очевидно, такі свідчення, як наприклад у Еколампадіуса, були упередженими, але описані ним ексцеси врешті призвели до того, що один папа принаймні намагався припинити подібні розваги, що відбуваються в церкві.
Середньовічна культура скасування
Виявляється, культура скасування не є сучасним феноменом, особливо коли мова йде про жарти і сміх. Теоретична дискусія з теми що є хорошим чи поганим жартом, що є дозволеним чи морально осудливим, так само давня, як і практика публічних жартів.
Мабуть, ставки були найвищими в християнське середньовіччя, коли відносини між релігією і гумором були, в кращому випадку, натягнуті. За певних обставин висміювання нечестивости та сміх з диявола були цілком прийнятними. Про це заявив навіть Мартін Лютер – рушійна сила протестантської Реформації. Коли згадуємо про тріумф Христа над смертю, то навряд чи можна заперечувати помірному прояву радості.
Але сатиричні жарти про священиків та інституції Церкви вже виходили за рамки дозволеного, а посміятися над центральними положеннями самої християнської віри так взагалі було ризикованою справою. В очах серйозних і більш освічених людей того часу завжди існувала небезпека, бо звичайні люди можуть зробити неправильні висновки.
Це лише одна з причин, чому в середні віки письмові твори гумористичного характеру, як правило, мають передмову у формі своєрідної апології. Жартівники намагалися уникати або зводити до мінімуму будь-які образи, які вони могли заподіяти. Читачі (і глядачі) часто отримували попередження або якесь виправдання чи запевнення щодо добрих намірів тих, хто їх розважав.
Генріх Бебель, видатний колекціонер жартів та веселих анекдотів на початку ХVI століття, написав у передмові до збірки жартів:
«Поки що, чесний читачу, я спрямовував ці “фацеції” таким чином, щоб уникати жартів, які здаються надто розпусними та низькими. Час від часу я включав у цю маленьку книжечку веселіші розповіді, і людям, які не знають кращого, вони здаватимуться непристойними. Втім, і тут я не взяв нічого такого, що не чув від серйозних чоловіків на бенкетах і, здебільшого, у присутності дам».
Деякі жарти Бебель також приписує іншим людям, ніби перекладаючи відповідальність. Він цитує місцевого настоятеля, переказуючи жарт про сварку Святої Трійці щодо того, хто має спуститися на землю, щоб бути розіп’ятим – Бог, Святий Дух чи Ісус. Вони зупиняються на Ісусі, оскільки Бог стверджує, що він надто старий, а Святий Дух доводить, що голуб на хресті виглядав би просто смішно.
Від настоятеля, який знає хороший жарт про розп’яття, до священиків, які пропонують свої власні комедійні забави на Великдень, різні аспекти risus paschalis змінюють те, що ми думаємо, що знаємо про середньовічні християнські практики. Вони навіть можуть допомогти нам побачити Великдень у новому, менш серйозному світлі, хоча непристойності на кафедрі проповідників, мабуть, залишилися в минулому. Перш за все, вони нагадують нам про незмінну привабливість розповідачів жартів і артистів, які можуть сміятися над собою та будь-якою своєю ідеологією.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Easter laughter: the hilarious and controversial medieval history of religious jokes» в журналі The Conversation 14 квітня 2022 р.
Переклала Владлєна Косогова.
