Валентин Ткач. Конкурс драбблів
Світанок життя
Прокинеться дитина вранці і зрозуміє, що її не розбудили, а череду пасти пішли без неї. Скочить на ноги і хутенько побіжить навпростець у луг. Поки череду проженуть через село, збираючи корів, поки обминуть посадку, вона буде вже в лузі. Там сяде на жердку, що чертить межу городів, грітися на сонці, бо роса холодна, ноги босі. А сонечко встає, туман над річкою ворушиться. За лугом і старицею хати ховаються серед садків в димах з коминів. Дитині стає нарешті тепло, і вперше в житті такий незвіданий щем огортає її душу, що вона забуває все, бо спорідненість з усім проймає її.
