Ракоча Дарина. Конкурс драбблів
Мов той каптур оточує нас рай
Світ здається таким потворним, коли знущається з нас. Але хвилиною потому ми знову вдивлятимемося у нескінченну блакить над головами, підставлятимемо обличчя сонячному теплу, знов усміхатимемося одне одному. Зорепад, що несеться нашими жилами, не спинити ніколи. Незгасимим є вогонь серця, яке колись забилося вперше. Життя — не момент, життя — вічність. Ми — вічність. Заплющуючи очі тут, ми розплющуємо їх деінде. Полишаючи щось позаду, ми стрічаємо щось нове. Чіпко тримаючись за чиюсь руку зараз, ми відпускаємо її згодом. Та ніхто і ніщо не зникає назавжди. Любов, яка змушує нас поволі розпадатися на шматки, і любов, яка гоїть рани. Вона всюди. У ній закарбовано все.
