Баламути – традиційні українські ювелірні прикраси
Автор - Ольга Школьна
Витоки моди на перли
Витоки моди на перли як аксесуари ініціаційної та великосвітської ноші у період Київської Русі на наших землях сягали античності та середньовіччя. Коли на зміну лаврових вінків у Старо-давньому Римі почали використовувати стемми їх на взірець головних уборів іранських правителів династії Сасанідів почалиприкрашати перлами, котрі особливо цінувалися у Стародавньому світі як лискуче каміння з переливами й відблисками. Надалі«power pearl» стали візуальним «елементом сили влади».
Ще в добу Стародавнього Китаю мудреці вважали перлимагічним матеріалом, з якого робили еліксир молодості. А Нефертіті й Клеопатра перетирали їх з вином та вживали для омолодження, про що у добу античності ходили легенди.
З періоду перших візантійських імператорів прикраси з перлами і перламутром набули характеру ініціаційних і були вживані спочатку в чоловічому костюмі – як прикраси голови, скронь, опліччя(чільців, препендулій, фібул); а пізніше перлами почали розшивати барми (комірці-опліччя) у великосвітському костюмі обох статей, жінки ж з перлів носили сережки-єнотії.
Оскільки іранські землі на рівні з єгипетськими та кавказькими влилися до складу Другого Риму – Візантійської імперіїз прогрецькою культурою, то тут спадщина ювелірики після по-ходу Александра Македонського на Персію вже була збагачена як східними, так і західними традиціями золотарства. У цьому сенсі києворуський князь Святослав Ігорович Хоробрий, який у Х ст. після хрещення Русі носив колт із перлами і гранатому в усі , й наслідував моду, поширену у Візантії від часів Юстиніана Великого з-поміж імператорів, на рівних спілкувався і суперничав із візантійськими правителями. Не даремно син Святослава Ігоровича Володимир Великий взяв за дружину візантійську принцесу Македонської династії Анну Порфірородну і з нею розбудовував у Києві Десятиннуцеркву, Софійський собор й інші святині християнського світу.
Вдалі походи Святослава з Херсонесу до Візантії закріпили ідею паритетності у відносинах з цією країною, що впродовж ста років двічі утверджувалося шлюбними союзами з доньками візантійських імператорів наших києворуських князів (наступним був шлюб 4-го сина Ярослава Мудрого, Всеволода Ярославовича, князя Київського з 1076 по 1093 рр., що у ХІ ст.одружився з донькою візантійського імператора Костянтина Мономаха Анастасією-Марією Мономахинею).
Зв’язки басилевського двору, що приходив до Києва шлюбним почтом разом із посагом, із Балканами, закріплювали певні європейські традиції в моді тогочасних правителів на прикраси й регламентували носіння перлів з-поміжпевних соціальних верств населення. З часом ті країни, що мали вихід до моря (штибу басейну Перської Затоки, акваторій Чорного, Азовського Середземного, Червоного морів) або вздовж родючих річок, частіше хизувалися перлами у своїх коронах й інших ювелірних прикрасах, зокрема рясно декорованих нашийно-нагрудних, що мали репрезентативний характер.Пізніше, на межі Х–початку ХІ ст. через певну моду в колах європейського істеблішменту, а далі через шлюбні зносини у домонгольську добу, ці прикраси міцно влилися у строї києво-руського нобілітету обох статей.
Зміна моди на емалі
Згідно з легендою, при Кримському ханстві перли збирали у Кафі (терени сучасної Феодосії),однак після завезення рапанів екосистема у цьому місці зазнала трансформацій і молюски з перлами вивелися. У пізньому Середньовіччі перли вже активно використовували в одязі італійців, що раніше, як і мешканці Грузії, Криму чи Київській Русі, були пов’язані з Візантією. На зміну моди на емалі у золотарстві Європи ХІ–ХІV ст. перли найрізноманітніших кольоріві форм та перламутр поступово увійшли у вжиток країн Європи, коли Італія у добу Відродження та маньєризму замінила Францію у ролі епіцентру розвитку новітніх стилів і течій у мистецтві.
Епоха Відродження
В епоху Відродження мода на перли в Європі зазнала трансформацій. З поширенням ограновування на самоцвітах почали цінуватися крупні перли чудернацьких, химерних, примхливих форм, котрі оправляли в золото і прикрашали дорогоцінним камінням. Оскільки таким прикрасам надавалися магічні властивості, поширення у добу Ренесансу і маньєризму перлів, ґудзиківз венеційського скла, коралів тощо в колах українсько-польського нобілітету поступово стало мірилом добробуту, смаку, а також скарбом, що передавався з покоління в покоління.Саме в добу Ренесансу й маньєризму на землях сучасної України утвердилася мода на італійських архітекторів і художників, котрі працювали над образами великих міст і кращих ансамблів забудови окремих володінь можновладців. Ця тенденція зберігалася й надалі у період Великого князівства Ли-товського і Речі Посполитої.
Паралельно в ювеліриці відбувався бум моди на парагони (крупні перлини неправильної форми,котрі оправляли в дорогоцінні метали й оздоблювали коштовне каміння, як перед тим робили з лапами та мордами ренесансових зібелліно – шкіри соболя чи куниці, які носили на талії, рукаві чи шиї у світському італійському й англійському жіночому костюмі) і чаші з мушлів-наутилусів.
Поява баламутів
Після епохи бароко-рококо з її модою на театральні ефектий видовищні атракції подібні види творів декоративно-ужиткового мистецтва перестали бути актуальними, а на межі доби класицизму й ампіру в Європі на землях України почала ширитися традиція прикрашання себе перлинними прикрасами, але вже більш архаїчними за походженням, які були вирізані з товстого шару перламутру викопних скам’янілих мушель давніх морів. У словниковій статті про баламути висловлюється припущення, що спершу подібні прикраси могли привозити як вервиці паломники з теренів Землі обітованої, чим зацікавилося місцеве населення.
Враховуючи лікувальні властивості перлів і коралів для щитовидної залози, у місцевостях України Нового часу, де мешканці не мали виходу до моря, з кінця епохи бароко почали цінуватися такі прикраси, зокрема, з викопних перлів і коралів, які в окремих місцевостях Подністров’я та Центральної України увійшли до «празникових» жіночих строїв. Цим прикрасам з кількох разків, котрі часто поєднувалися з обереговими хрестами-зґардами, серцеподібними ягнускамиз бантами, монетами-дукачами, кольоровими пацьорками з ве-неційського скла, надавалися властивості оберегів та здатність «задурманити» («закаламутити» чи «забаламутити») юнакам розум від дівчини. Тому з ХІХ ст. баламути стали традиційними ювелірними прикрасами, поширеними в моді святкового й, на-самперед, весільного, костюму українок окремих територій, яку нині почали відроджувати.
«Панське намисто», «білі коралі» або «кістяне намисто», як називали в народі баламути (зокрема на Одещині й Віннниччині), були модними й у багатьох інших народів, починаючи з італійців, де його використовували для інкрустації ікон й виготовлення вервиць. Поширення такого штибу прикраси набули навіть у Мексиці й на Тайвані, й у багатьох інших океанічнихі приморських культурах, через що в Україні їх деякий час вважали саме «дивом заморським».
Баламути в європейської культурі
За іншим припущенням, магічний вплив переливів викопних скам’янілих пластів перламутру давніх мушель так сильно «каламутив-баламутив» (цеб то задурманював) погляд парубкам при вигляді нареченої, що вони втрачали розум. Враховуючи природну властивість предметів морського походження знімати втому, негатив, різні зурочення, та підживлювати організм того, хто цих предметів торкається чи носить, йодом, вже від ХІХ ст баламути стали одними з магічних захисних амулетів дівчат на виданні та молодиць окремих земель України. За деякими джерелами, які потребують додаткової верифікації, фіксуються свідчення про те, що подібні мінерали знаходили у місцевостях, де колись пролягало дно колишнього теплого Сарматського моря, що в часи у понад 10 мільйонів років тому простягалося від Карпат до сучасних земель Східного Поділля (насамперед, колишні землі історичної Брацлавщини – терени частини Вінниччини, Кіровоградщини й Черкащини).
Давнє походження означених композитів, просякнутих морською сіллю, сакралізувало надзвичайно цінні речі, виготовлені з цього матеріалу, котрі можна було носити на рівні чакр і в такий спосіб захищатися «від дурного ока». Пласту перламутру їх походження (відповідно до консультацій з доктором геолого-мінералогічних наук професором Володимиром Індутним) варто пов’язувати із більш пізніми середньовічними (нераніше візантійської доби і пізніше) частинами прошарку перламутру мушлі величезних молюсків Тридакна Велетенська (Tridacnagigas), які народжують перлини вагою 4-6 кг. Ці істоти з давніх давен мешкають у акваторіях Червоного й Середземного морів і в період, коли Єгипет був частиною Візантії, могли постачатися звідти. Середземне море омиває всі Балкани, власне Туреччину, Болгарію, Сербію, Чорногорію, Хорватію, Боснію та Герцеговину, Албанію, Грецію, Італію тощо.
Рис. 3. Баламути сучасні з дукачами та з коралями. Дизайнерське ательє«Makovija». 2020-ті рр Рис. 4. Liliana Antoniv Art. Ансамбль баламутів з «венеційським намистом» (писаними вручну пацьорками). 2021 р.
Відповідно, шляхів постачання такого товстого шару нарізного перламутру існувало дуже багато. Старовинні родовища викопного перламутру давніх мушель в Україні, за переказами, були вичерпані ще до кінця ХІХ ст. У ХХ ст. подібного штибу перламутр видобували на теренах сучасного Ізраїлю. Він також має жовтуватий відтінок. Згідно з деякими спостереженнями, баламути при взаємодіїзі сріблом набувають сірого відтінку, тоді як звичайний перламутр – ні. Щодо типових форм намистин баламутів слід виділити бочкоподібні циліндричні, овальні довгасті, оливкоподібні,круглі, краплевидні. Рідко, здебільшого у предметах імпортного виробництва, зустрічається почергове поєднання разків більш дрібного діаметру круглих намистин і більших за розміром, теж круглих, що тримаються на одній застібці.
Мода у ХІХ столітті
Мода на баламути із золотавими переливами прижилася в українському традиційному строї ХІХ ст. на землях Подністров’я (насамперед, Вінниччини та Півночі Одещини) та Центральної частини України (передовсім, на землях сучасної Кіровоградщини та Черкащини, хоча існують окремі збірки й наКиївщині, Полтавщині тощо). Тут у день весілля найчастіше одягали непарні 1 чи 3 разки намистин). Один разок у цей час вартував корови. Кількість разків свідчила про матеріальні можливості родини молодят і демонструвала їхнє соціальне становище. Ініціаційна традиція, зокрема, на Вінниччині, судячи з уцілілих світлин, мала тяглість аж до 1930–1940-х рр., цебто впритул, як мінімум, аж до часу Другої світової війни.
Принагідно варто відзначити, що ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. київський власник ювелірного бренду Йосип Маршак, враховуючи значний попит на перли і перламутр в українському соціумі, виготовляв низку виробів, у яких поєднував коштовне каміння сапфірів із ювелірно-виробленими перлами. Його естетичні напрацювання надалі лягли у започатковані майстерні майбутнього Київського ювелірного заводу, де учні визначного майстра і колишні його співробітники надалі створювали образ осучасненої української ювелірики.
