Паталаха Всеволод. Конкурс одноактних п'єс
Сучасні мойри
(одноактна п’єса)
На сцені сидить на дерев’яному товстому довгому чурбаку жінка і активно розмахує ножицями, клацаючи ними у повітрі. Час від часу вона схоплюється із місця, робить один-два швидких кроки, клацає ножицями один раз чи двічі-тричі та знову сідає, продовжуючи часте неритмічне клацання. Це парка або мойра Тетяна.
Тетяна:
- Як я втомилася! Це знущання! У очах мигтить! Рука! Ще трохи – і я не буду її відчувати! Проклята дамба! Тьху!
На сцену виходить Ярослава, яка у лівій (якщо вона правша) руці тримає ослінчик, у правій – ножиці. Тетяна її не бачить.
Тетяна (з люттю клацаючи ножицями, бігаючи туди-сюди):
- Чи я у церкву не ходила? Чи не молилася? Чого мене диявол звів із тією дамбою? Чому молитви не відвели? Невже батюшка був не той? Уф, здається, затишшя.
Сідає на свій чурбак. Ярослава виходить з-за спини Тетяни. Та помічає її тільки тепер.
Ярослава:
- Вибачте, ви мойра (читає з папірця) 174 сектора Європа-Ю797?
Тетяна:
- Мені більше подобається слово «парка». (Продовжуючи клацати ножицями, але не так часто) Ти парка 175? Мені на допомогу?
Ярослава:
- Мені більше подобається «Ярослава». До вас як звертатися?
Тетяна (глибоко зітхнувши):
- То ти новенька… Називай мене Феміда. Прийде час – і ти забудеш своє імення, парко 175. (Продовжуючи іноді клацати ножицями) Інструктаж пройшла?
Ярослава:
- Ні, пані Фемідо, мені сказали, що ви розкажете…
Тетяна:
- Ху-ух! (припиняє працювати) Дійсно затишшя! Бачиш, ось нитки?
Ярослава:
- Ні, пані Фемідо.
Тетяна:
- Не називай мене панею… Я – парка 174. Тричі змигни очима, якнайшвидше!
Ярослава (кліпнувши очима):
- Змигнула. Тепер бачу… Чому раніше не бачила?
Тетяна:
- Ти тільки зараз погодилася у душі з долею парки. Тому побачила. Якби на нас зі сторони дивилися смертні, побачили би двох дуреп, які соваються туди-сюди, безладно клацаючи ножицями у повітрі. Навіть Янголи, які не відповідають за нас, часто недобачають нитки долі й тому не прилітають сюди, щоб їх не обірвати ненароком. Це ми засуджені різати їх ножицями. Розрізала нитку – життя обірвалося… Колись парок було троє, краяла нитки лишень одна з них. Але зараз людей настільки багато, що знаходять таких, як ми, і ставлять різа… (раптово клацає ножицями). Побачила, як нитка яро засвітилася? Це знак: саме її треба чикнути ножицями.
Ярослава:
- А он ті, які мигтять?
Тетяна:
- Мигтять ті, які під загрозою. Частина з них перестане мигтіти, бо їхні хазяї видужають від хвороби чи урятуються від небезпеки. Якщо ж людина має померти, нитка починає яскраво (клацає тричі ножицями, підхопившись з місця) сяяти, як оці перерізані. Бачила, як вони світилися? (знову сідає)
Ярослава:
- Бачила… Пані Фемідо, то мені сісти біля вас та працювати ножицями, як ви?
Тетяна:
- Молодець, збагнула… наступна нитка твоя. Ти сама звідки?
Ярослава:
- Я з Маріупольського району. Це на Донеччині.
Тетяна:
- Маріупольського??
Ярослава:
Так, а що?
Тетяна:
- Та нічого… Хахлушка?
Ярослава (з образою в голосі):
- Хай так. А ти – кацапка?
(Тетяна аж підстрибує, але бере себе в руки):
- Пробач, я не те сказала. Не треба сваритися. Поговоримо про щось інше?
Ярослава:
- Чому ви говорите на українській, а назвали мене хахлушкою? (Клацає ножицями) Ой!
Тетяна:
- Я з дурного розуму не попередила… Кожен раз, як ти розриватимеш нитку, будеш бачити смерть того, чиє життя обірвалося. Що, крові було багато?
Ярослава (ледь не зі сльозами):
- Мій боже, одне місиво… (Затуляє обличчя руками).
Тетяна:
- У нашому секторі йдуть бої… Ще й не такого набачишся! Ярославо, звикай, прошу, бо це зараз затишшя, а як почнеться новий наступ або обстріл… Я не впораюся за обох і нас покарають. Посидь (Ярослава сідає на свій ослін) та поговори зі мною, це заспокоює. Я говорю на російській, тобі вона видається українською. На Небесах та у Пеклі усі розуміють одне одного, бо чари. Якби тебе відправили до туркені, ви би теж порозумілися.
Ярослава:
- Чому вас звати Феміда? Цікаве ім’я! Чи це прізвище або прізвисько?
Тетяна:
- Я не можу забути, за яку покару тут.
Ярослава:
- Тобто?
Тетяна:
- Я була суддею у Південному Сибіру… вже забула, де точно. Була збудована дамба, щоб захистити район від повеней, уся земляна, бо на її будівництві «відкат» був 50%. Камінь, щебінь та бетон пішли «наліво». Знайшлися троє розумників, які зробили експертизу дамби, вона була визнана аварійною. Із цим папером вони пішли до суду, тобто до мене. Мені ж губернатор… розумієш… Він непогано нажився на цій дамбі. Коли позивачі поклали на стіл оту експертизу, я оголосила перерву у судових засіданнях на три тижні. За цей час губернатор зварганив іншу експертизу, згідно якої дамба була першокласною. Я узяла до уваги саме цю експертизу. Розумникам довелося втекти з області, бо їх почали переслідувати, мені гарно заплатили… Я купила сину квартиру у Москві.
Ярослава:
- За це ви тут?
Тетяна (неохоче):
- Ні… Через декілька років почалися весінні дощі, сніг якраз почав танути… Вода збурилася, прорвала греблю серед ночі… Було багато загиблих… Я опинилася серед них. На Божому суді мені присудили долю парки: раз обривала людські долі при житті, маю продовжити обривати їх по смерті. Я вже багато років тут… чи десятків років… чи сотень… Коли ти померла?
Ярослава:
- Двадцять сьомого лютого 2022 року.
Тетяна:
- То я тут насправді майже рік? Оця клята робота! Краще б я у Сізіфа камінь відняла та котила! (Клацає ножицями тричі). Подруго, ґав ножицями не лови! Ти – парка 175! Затям: якщо не перерізати нитку, яка світиться, людина буде помирати довго й тяжко, доки жевріюча нитка не перетліє. Будь милосердна.
Ярослава:
- Хто то… помер?
Тетяна:
- Танк детонував. Мабуть, на міну налетів. Мін повно: і наші ставлять, і хахл… вибач.
Ярослава:
- Я дивилася російське телебачення… там у серіалах не показували хабарів у судах. Чому інші судді не брали, а ви узяли?
Тетяна:
- Нерозумна ти, дівко. Зрозумій: усякі вистави, телепередачі, серіальчики та відосики робляться для задурманювання голів плебсу. Люди нерозумні: хто ведеться на відосик, хто – на серіальчик, хто на ток-шоу (Ярослава клацає ножицями) і так встановлюється віра про нашу російську богообраність, справедливість та сите життя у провінціях. Відоси діяли на уми ще тоді, коли їх близько не було! Он візьми Нерона! У ті часи він був живим відеофільмом і римляни цьому відеофільму вірили! У нас хабарі беруть усі… Слухай, а ти як сюди потрапила?
Ярослава:
- Направили після розгляду моєї справи.
Тетяна:
- Я розумію, але за що? За яку вину?
Ярослава (клацає ножицями):
- Не знаю… Боже, який молодий! Куля в голову!
Тетяна:
- Не обманюй. Парками стають ті, які у підмісячному світі обривали життя людей. Хтось мав загинути із твоєї вини, внаслідок злочинних дій чи злочинної бездіяльності! І не одна людина, а багато! Цього не можна не знати!
Ярослава:
- Я проста вихователька сільського дитсадка. Хочеш сказати, що я потруїла його дітей? За віщо мені (клацає ножицями) отака покара – обривати життя? Хух, на цей раз старенька бабуся померла. (Ще раз клацає, уставши зі стільця). І на цей раз повезло… Розрізай нитки сама, ти дійсно винна. Я нікого не вбивала!
Тетяна:
- Давай поговоримо відверто. Я згадаю, як колись допитувала у залі суду. А ти уяви, що (клацає ножицями) сповідаєшся у церкві. Скажи: ти працювала кимось іще крім виховательки дитсадка?
Ярослава (сідає на свій стілець):
- У фермера дояркою. Тоді узяли молодшою вихователькою.
Тетяна:
- Цікаво… Скажи, а чого почалася війна?
Ярослава:
- Бо російський президент вирішив провести на Україні денацифікацію.
Тетяна.
- У твоєму селі було багато нацистів?
Ярослава:
- Були… Он директорша нашого дитсадка… Вона казала, що росіяни нам вороги. Що мусимо готуватися до війни з ними. (декілька раз обидві жінки клацають ножицями). Я занесла її у список.
Тетяна:
- У який список?
Ярослава (спокійно, навіть з відтінком гордості):
- Я записувала нациків нашого села у список. У минулому році, як їздила в ДНР безкоштовно лікуватися, передала його до Міністерства держбезпеки. Хотіла, щоб коли прийдуть наші, вони знали, кого треба остерігатися.
Тетяна:
- Її звали Семиволос Наталія Петрівна? Сімдесятого року народження, двадцять шостого квітня?
Ярослава:
- Звідки знаєш?
Тетяна:
- Так, пусте.
Ярослава:
- Ти… перерізала її нитку?
Тетяна (квапливо схоплюється із чурбака):
- Працюй, не стій!
(жінки півхвилини клацають ножицями)
Ярослава:
- Це ж пологовий будинок!
Тетяна:
- Тобі повезло. Мені дісталося розбомблене дитяче відділення. (Двічі клацає ножицями). А це росіяни обстріляли рятувальників.
Ярослава:
- Чому росіяни?
Тетяна:
- Бо на померлих були нашивки «МНС України».
Ярослава:
- Брехня! Це обстрілюють нацисти! Путін так не воює!
Тетяна:
- Це тобі російське телебачення розповіло?
(Ярослава мовчить).
Тетяна:
- Ти була у Янгола-психолога?
Ярослава:
- Ні! Я відмовилася, коли дізналася, що маю бути мойрою. Кричала: „Ви звірі! За що?“ А Янголи хитали головами і казали, що мене треба направити до тебе. Чому? Бо ти умієш випитувати?
Тетяна (сідаючи):
- Можливо… не знаю. Шляхи Янголів несповідимі.
(довга пауза, під час якої Тетяна сидячи тричі клацає ножицями. Урешті Ярослава теж розрізає дві невидимі глядачам нитки долі):
- Ще дві дитини померли, поранені… Стій-но, я знаю це місце! Лікарня у центрі Маріуполя!! Я там лікувала свою Оксану!
Тетяна:
- Так. Наш сектор – це Маріуполь. Він у облозі. Російські війська його штурмують. Жителі не можуть виїхати: автобусний парк розбомблено, засобів евакуації немає. Хіба пішки, під обстрілами. Або своєю машиною, як є паливо. Та працюй же!
(схоплюються з місць, знову клацають ножицями: Тетяна активно, Ярослава повільно, наче напівсонна. Тоді мойра 174 сідає, мойра 175 залишається стояти).
Тетяна (після паузи по припиненні роботи):
- Я сподіваюся, що у тебе немає рідних у місті, або вони встигли виїхати. (із лютістю в голосі) Проклятий Путін, щоб він сам згорів у цій війні!
Ярослава:
- Як ти, росіянка, можеш бути проти Путіна?
Тетяна:
- Я давно не росіянка. Я майже рік парка 174. Для мене тепер усі смерті рівні, що ваші, що наші. Ця робота швидко перевиховує. (витирає сльози з очей та дрібно стрекоче ножицями).
Ярослава:
- Навіщо ти клацаєш ножицями у повітрі? Що ти ріжеш?
Тетяна (припинивши клацання):
- Я так… щоб відволіктися. Тобі теж раджу. Це було жорстоко – послати тебе саме до цього сектору (встає і обіймає колежанку). У тебе є родичі у Росії?
Ярослава:
- Так, по мамі, вона росіянка з Новгорода. Вона мене вчила, що Росія багата, могутня; що Захід хоче нас пограбувати і завоювати… Ми загинули удвох: нас завалило у погребі, де ми ховалися від обстрілів. Дочка врятувалася: мій колишній приїхав за тиждень до війни, буквально видер її в мене і забрав до Вінниці. Кричав: „Ти не розумієш, може бути війна!“ Я відповіла: „Прийдуть наші, то й що?“
(знову пауза)
Ярослава:
- Скажи, звідки ти знаєш нашу директорку?
Тетяна:
- Я учора перерізала її нитку. Її розстріляли. На тілі були сліди катувань.
Ярослава (охнувши від спантеличення):
- А її чоловік, син та дочка? Я їх теж внесла у список!
Тетяна:
- За чоловіка й сина не знаю: вчасно втекли, мабуть. Нитка дочки он та, яка мигтить. Можливо, її Іванна зараз у якомусь підвалі чекає на розстріл… Не дивуйся, поробиш з моє, будеш бачити у кожній нитці долю її власника. Або вгадувати…
(жінки знову декілька разів клацають ножицями)
Тетяна:
- Черговий обстріл. Я вже хочу, щоб Маріуполь швидше впав. Щоб з кожною перерізаною ниткою переді мною не виникало закривавлене обличчя… Вибач, це твоє місто.
(Ярослава плаче. Крізь сльози):
- Ми не хотіли того. Ми хотіли миру та Росію. За що нам це? Чому ті, що стрибали на майдані, не стали парками? Це вони почали!
Тетяна:
- Раз на тиждень до кожної парки приходять два Янголи-психологи. Один цілу годину виконує її роботу, другий у цей час говорить з нею. Я люблю ці розмови… Так от, Янгол пояснив мені, що у людських суперечках не буває абсолютно грішних і абсолютно безгрішних. Тому при розгляді справи більша вина покладається на ту сторону суперечки, яка перша порушила Божу Заповідь або Закон. Для прикладу: син посварився з батьком, обидва звинувачували один одного у бозна-яких гріхах. За наклепи на розгляді справ спитають з обох. Але більша частина вини буде покладена на сина, бо він порушив Четверту Заповідь.
Ярослава:
- Шануй батька твого і матір твою… Які Заповіді порушили ми?
Тетяна:
- Не убий. Перша кров пролилася саме на київському майдані. Спочатку били студентів, які мирно собі сиділи у палатках. Тоді почали стріляти по мітингувальниках… Спочатку дуже рідко, наче випадково… потім влаштували бійню… От, знову!
(Схоплюється і клацає ножицями декілька разів)
Ярослава (не рухаючись, роздумливо):
- Ми тільки хотіли жити по-багатому, як у Москві… Ми думали: Путін нас винагородить за приєднання до «Русского Міра»…
Тетяна:
- І порушили Заповідь: „Не пожадай нічого, що є власністю твого ближнього“. Щоб дати вам, Путін мав забрати у нас. А ми не багаті. У моєму районі половина хат з дерева. Є дерев’яні школи, дитячі садки, дерев’яні гуртожитки, бараки… Кожне десяте чи двадцяте житло – я не рахувала – старезне та аварійне… Єдине, чого у Путіна було у надлишку, це снарядів на складах. (після паузи) «По-багатому» треба заробити самим, а не чекати від когось. Безкоштовний сир, люба, лишень у мишоловці!
Ярослава (перерізаючи нитку):
- Боже, який жах! Я не можу… не можу різати! Це ж земляки, маріупольці! (підозріливо) Слухай, щось ти занадто обізнана про наші справи!
Тетяна:
- До мене підійшов Янгол-психолог. Попрохав поговорити з тобою, бо ти не захотіла говорити з ним. Він хотів, щоб ти зрозуміла, чому ти тут. Бо почуття несправедливої покари ятрить серце дужче, ніж відчуття вини. (розрізає чотири нитки)
Ярослава (кричить):
- Брехня! Брехня! Краще би… (тихіше) Чиї це нитки?
Тетяна:
- Розстріляли полонених… Що я дійсно хочу спитати… ось ти склала список нациків. Гадаю, половини з них уже немає… Скажи, чи склав хтось у твоєму селі після відновлення української влади у Маріупольському районі у 2014 році список сепаратистів? Чи передав його до СБУ? Багато людей пішло «на підвали»?
Ярослава:
- Одного судили… Він пішов воювати з українською армією. Чомусь вирішив, що ніхто того не знає, через три роки повернувся. Тут його і взяли. Має відсидіти ще рік чи два…
Тетяна:
- І все? Розстрілів не було? Когось із села катували?
Ярослава:
- Не ятри душу. (пауза). Це тобі Янгол сказав, що половини зі списку вже (із тремтінням у голосі) немає?
Тетяна (уважно подивившись на співбесідницю, вирішує збрехати):
- Ні. Сама так подумала. (у сторону) Як я їй скажу, що майже усі «на підвалі» або розстріляні? На ній же обличчя нема!
(Жінки розрізають декілька ниток. Ярослава береться за голову)
Тетяна:
- Що з тобою? Голова болить?
Ярослава:
- Якщо я … відмовлюся бути паркою?
Тетяна:
- Тоді пройдеш муки тих, кого загубила… По колу, довічно. Або доки не повернешся на роботу.
Ярослава (з люттю ламає ножиці):
- О, будь усе прокляте! Що ж я наробила? Ісусе Христе! Скільки на мені кро-о-ові!!! (ридає)
Тетяна:
- Ти зламала ножиці… Це диво!
Ярослава (отямившись, схлипуючи):
- Мене покарають за зламане?
Тетяна:
- Поставлять прясти нитки – адже їх теж мусять прясти парки! Семигодинний робочий день, три зміни, розваги, відпочинок після роботи…. Поздоровляю!
Ярослава (із раптовим азартом):
- Давай твої ножиці зламаю! Давай сюди! (хоче відібрати знаряддя праці у Тетяни. Колежанка не дає їй свої ножиці)
Тетяна:
- Не вийде… Ножиці зламалися, бо ти глибоко та щиро покаялася у скоєному. У всьому скоєному. А я не можу. Мушу покаятися не тільки у тому, що визнала аварійну споруду якісною, але й у тому, що брала плату за судові рішення. Я ж не можу змусити себе щиро жалкувати за гріхом – усі брали! Суддю, який не буде брати хабарів, у нас виженуть або посадять по липовому звинуваченню. Ох, забалакалася! (ріже нитку). Іди, звідки прийшла, там тебе стрінуть і направлять.
Ярослава (тихо, майже нечутно)
- Прощай. Дякую за все.
Іде майже до краю сцени тим же шляхом, яким на неї виходила. Рвучко біжить назад.
Ярослава:
- Забула сказати… Коли Янгол послав мене сюди, то назвав тебе Тетяною.
Тетяна кидається їй на шию, жінки цілуються, обіймаються і повільно випускають одна одну із обіймів. Ярослава іде, схлипуючи, зі сцени. Тетяна, одною рукою витираючи очі, чотири рази клацає ножицями.
Кінець.
