Іванка Захаревич. Львівська кава і трохи… поезії
«Є речі, які заслуговують того, щоб їм зберігали вірність. Наприклад, кава…»
Джон Ґолсуорсі
Замість вступу
Скільки всього написано про Львів – його архітектурну та історичну спадщину, ментальність мешканців, мудрість будівничих… Історія ніколи не вичерпає себе, бо вона є вічною – залишається у спогадах наших предків, відбувається на наших очах, і стане загадкою для майбутнього покоління. Коли історик, публіцист чи поет пише історію княжого міста Лева не просто поверхнево, застосовуючи джерельні матеріали та факти, а проникає у найпотаємніші закутки його душі, торкається мудрих істин – тоді, ця історія оживає на устах, стає окремою частинкою кожного, чиє серце назавжди заполонив дивовижний Львів.
Есе «Львівська кава і трохи… поезії» стало для мене своєрідним простором, де цікавість історика та проникливість поета перетнулися в одній точці. Я вирішила писати про каву, яка є не лише візиткою та символом міста, зброєю студентів у святковий час сесії та невід’ємною частиною дня львів’ян. Кава для мене – щось значно глибше, вона породжує натхнення, мотивує нові думки та дарує призадуму, адже як писав Річард Бротіган: «Часом життя – це виключно питання наявності чашечки кави, а також того усамітнення, яке вона дає».
Отож, есе має історично-поетичний характер. Спочатку, поділюся синтезою думок істориків та інших людей, які писали про появу перших кав’ярень у Львові, їхнє суспільно-культурне значення, славнозвісного Кульчицького, та інші кавові події. Потім, наприкінці есе подаю також авторські поезію та прозу. Часто пишу щось за кавою про Львів і каву, бо безмежно люблю своє місто та його вишуканий напій!
«Чи задумувались Ви, якого кольору Ваше місто? Для мене воно кольору кави. Хоча ззовні в ньому домінує бежева барва – кава з молоком. Однак ввечері над моїм кавовим містом починає літати рожевий пил – одвічної любові і ностальгії…»
Василь Габор
Дехто називає Львів «кавовою столицею», а для його мешканців похід до затишної кав'ярні став традиційною формою відпочинку. Княже місто Лева сьогодні – це мультикультурний феномен, який протягом своєї історії переживав усілякі зміни – влади, статусу, національного складу, але особливою залишилася його «кавова культура [1]». Кав'ярні виконували набагато важливішу функцію ніж заклади громадського харчування, вони стали центром літературних дискусій, мистецьких посиденьок, та місцем формування небайдужого студентського покоління.
Львів’яни завдячують започаткуванню «кавоманії» у своєму місті Юрієві-Францу Кульчицькому[2], котрий у 1683 р. відкрив першу кав’ярню у Відні. Попрохавши у імператора замість золота 300 мішків кавових зерен як знак нагороди за відвагу та допомогу у визволенні австрійського міста, Кульчицький вирішив готувати запашний напій та зробити його улюбленим не лише для турків, а й австрійців. Експеримент з додаванням до гіркого трунку цукру та молока виявився напрочуд вдалим, меланж дуже добре смакував відвідувачам.
Отримавши від імператора дозвіл на відкриття кав'ярні, Франц Кульчицький створює у ній інтер’єр української хати, з дерев’яними лавками[3] і столами, а сам з дружиною подає каву гостям в пишному народному вбранні.
Кав'ярні стали джерелом натхнення для творчої богеми, місцем для жвавих політичних дискусій та світських розмов. І хоча, на той час, коли Кульчицький
відкрив свою каварню у Відні, у Львові ще кав’ярень не було, але австрійці, котрі з 1772 р[1]. господарювали у місті, поширили та зробили традиційною моду на кавування, яка вважалась престижною ознакою західноєвропейського ґатунку.
Перші кав’ярні з’явились у княжому місті Лева у 1780-х р.[2] Спочатку працювали лише у теплу влітку і теплою весною, бо розміщувалися у легких дерев’яних павільйонах, а основними клієнтами були австрійські чиновники.
Власниками перших цукерень та каварень були німці. Карл Гатман [3] за свої у 1828 р. кошти відкрив «Віденську» кав’ярню (тепер. просп. Свободи, 14), яка невдовзі стала найпопулярнішою.
Кав’ярня, що працювала на Високому Замку стала відомою через її відвідини самим імператором Францом Йосифом І у 1855р. [4]
Впродовж ХІХ- ХХ ст. кількість приємних закладів, де подають каву та солодощі помітно зросла. Власники почали приділяти особливу увагу інтер’єру своїх кав’ярень, більшість яких відповідав австрійському зразку. Щоб привабити клієнтів кав’ярні стали місцем експозиції мистецьких творів та колекцій сучасного мистецтва. Особливо актуальними тоді були «Монополь»[5] (пл. Міцкевича, 8. будинок не зберігся), де спілкувався з молодими поетами та перечитував журнали, свіжі газети, Іван Франко; та «Центральна» (пл. Галицька, 7). У «Шкотській»[6] (просп. Шевченка, 27) збиралися науковці математики та дискутували про функціональний аналіз.
Кав'ярні стали головним місцем зустрічі та спілкування. Петро Карманський у своїх спогадах пише: « В каварні, де нам було тепло й привітно, ми справді жили. Ми вели розмови про суть і завдання мистецтва, спорили й виковували певні критерії.»[7] З великою кількістю часописів українською та іноземними мовами, кав’ярні особливо приваблювали молодь: «газети заступали місце наукових книжок так, як мала склянка кави місце обіду і вечері».[1]
Особливістю кавового життя у міжвоєнний період, стала поява у кав’ярнях гучної музики та бенкетів, що стали заміною усамітненому читанню преси, а також, жінок, чия присутність раніше вважалася мало не аморальною поведінкою.
Сучасний Львів неможливо уявити без затишних різноманітних кав’ярень. Їх тут, як казала моя бабуся – «до вибору, до кольору». Кожна з особливою атмосферою та шанованою львівською ( і не тільки) публікою. Багато культурних та мистецьких заходів міста відбувається у кав’ярнях до нині – виставки, концерти, презентації книг, зустрічі товариств. Як писала Емма Авдієвська: «в кавовій гущі потопає душа»[2], так і душі гостей та мешканців смакують розкішним ароматом кави та щоразу закохуються у неймовірне місто Лева.
[1] Історія Львова. У трьох томах. Т.2. / Редколегія Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. – Львів: «Центр Європи», 2007. – С. 322
[2] Енциклопедія Львова. Т. 3. / За ред.. А. Козицького. – Львів: «Літопис», 2010. – С. 9.
[3] Винничук Ю. Таємниці львівської кави. – Львів: ЛА «Піраміда», 2008. – С.110.
[4] Енциклопедія Львова. Т. 3. / За ред.. А. Козицького. – Львів: «Літопис», 2010. – С. 10.
[5] Винничук Ю. Таємниці львівської кави. – Львів: ЛА «Піраміда», 2008. – С.120.
[6] Енциклопедія Львова. Т. 3. / За ред.. А. Козицького. – Львів: «Літопис», 2010. – С. 11.
[7] Цит. за: Винничук Ю. Таємниці львівської кави. – Львів: ЛА «Піраміда», 2008. – С.115.
[8] Винничук Ю. Таємниці львівської кави. – Львів: ЛА «Піраміда», 2008. – С.120.
[9] Енциклопедія Львова. Т. 3. / За ред.. А. Козицького. – Львів: «Літопис», 2010. – С. 11.
[10] Цит. за: Винничук Ю. Таємниці львівської кави. – Львів: ЛА «Піраміда», 2008. – С.115.
Авторська поезія та проза
Про кав’ярні
Я так люблю ці затишні кав'ярні,
Де аромати міста й гамору злились,
Сидять пани й панянки вельми гарні,
А за вікном – життя, встигай, дивись!
Я так люблю солодкі ці хвилини,
Де музика наповнює всю душу,
Минають вічності, роки й години,
Минемось й ми, я визнати це мушу!
Я так люблю, ці затишні кав'ярні,
Де муза із натхненням каву п’ють,
Де ми з тобою як ніколи справжні,
Де радості життя, мов струмінь, б’ють.
Неймовірне
Місто... моє… неймовірне. Відчувати кожен відблиск нічного ліхтаря і вмощених бруківкою, вуличок. Щоразу закохуватись у тонкі обриси і гармонійно-витончені лінії храмів, веж та будинків. Спинятись, щоб послухати як дзеленчить трамвай і падає сніг, як мовчать закохані і сміються діти. Смакувати вранішньо-обідньо-вечірньою філіжанкою кави. Насолоджуватись ароматом штруделів, пляцків, тістечок та інших щойно випечених смаколиків у пекарні на Площі Ринок.
Місто, що ніколи не набридне і назавжди залишиться найкращим.
Місто, оповите спогадами, мріями, прощаннями та зустрічами, слізьми, книжками, усмішками, кавою та життям.
Місто… моє… неймовірне.
Сесія
Сесія- це коли замість крові у жилах тече кава.
Зустріч
Літній ранок у львівській кав’ярні,
Надворі спека, ще людей нема,
Два шматочки торта шоколадні,
Хтось за кавою розмову почина…
Навпроти – пара лагідних очей,
Наповнених добром і святістю,
Слова із серця ллються мов дощем,
Забарвлені і мудрістю і радістю…
Господь дарує зустрічей багато,
Та цінні ті, які несуть життя,
І дні звичайні перетворять в свято,
Й душі дарують теплі почуття…
Дев’ятнадцята весна
Така незрима і така гаряча,
Така весела і така п’янка,
Їй сонце світить в очі, йде, не бачить,
Моя вже дев’ятнадцята весна.
За пазухою – оберемок квітів,
Наплічник кольоровий на спині,
На шиї шаль легку гойдає вітер,
Іде з горнятком кави у руці.
В наплічнику книжок є не багато,
Три томи віршів та один словник,
Старий блокнот й великих два гранати,
Малий флакон парфумів дорогих.
Отак собі іде, не поспішає,
Милується, радіє від краси,
І з філіжанки каву попиває,
І слухає пташині голоси.
* * *
На засмаглих її колінах
Захід сонця свій слід залишив
Все як у старих добрих фільмах
Де майбутнє зійдеться з колишнім
Міцна кава дві ложечки цукрк
У кавярні з вікном іч на віч
З сумки витягне дзеркальце й пудру
Макіяж для людей без облич.
Уже час повертатись додому
І ніхто не подасть вже пальто
Знов долаючи смуток і втому
Йде туди де не був ще ніхто.
Есе «Дуже лаконічно»
Ти завжди дуже любив лаконічність, а я завжди писала Тобі у листах і відкритках дуже багато.
Ти ідеально підкреслив мою неідеальність.
Ти досконало показав мені мою недосконалість.
За це завжди буду Тобі дуже вдячна.
Ти дуже обережно навчив мене обережності.
Навіть не знаю як це Тобі вдалось?...
Ти завжди дуже любив лаконічність а я завжди говорила дуже багато.
І не завжди вміла слухати… і завжди була дуже нетерплячою…
це два моїх основних недоліки.. пробач….
Може Ти згадаєш інші?...
Ти завжди дуже любив лаконічність а я….. завжди дуже любила Тебе.
Есе « Коли…»
Коли здушують сльози… боїшся заплакати, щоб цілий світ раптом не почув твого конвульсійного схлипування…
Коли падає сніг… ловиш його гарячими долонями і цілуєш кожну сніжинку з неймовірно унікальним узором, що впала з неба…
Коли чуєш дитячий сміх… неодмінно зупиняєшся, щоб назавжди запам’ятати цей звук і сховати у найпотаємнішу кишеню серця…
Коли живеш… маєш жити Любов'ю, бо інакше твоя душа закам’яніє і втратить безсмертя…
Щиро - Іванка Захаревич
