Чверть сторіччя надії

За такий час у «Надії» з’явилась довга та цікава історія, яка варта цілої книги.

13 квітня 2013 року в центральній залі НВК №66 відбувся ювілейний концерт театру молоді «Надія» - йому виповнилося 25 років.

Уявіть собі, чверть сторіччя! Для шкільного театру це дуже великий термін. За такий час у «Надії» з’явилась довга та цікава історія, яка варта цілої книги. Стислий сюжет цієї книги міг би бути таким:

1998 рік. Шалені 90-ті майже скінчилися, і настала пора зростати духовно. Двоє небайдужих – молода директор НВК №66 Коробка Людмила Петрівна та провідний актор відомого в ті роки театру «Юність» Макарічев Анатолій Михайлович - беруть ситуацію у власні руки. Пам’ятаючі, що «життя – театр, а ми всі в ньому актори», було вирішено що у школі, як важливій частині життя, повинні бути свої актори, а, отже , і театр. Першим експериментом стає вистава про відважного кровопивцю, який перемагає величезного волохатого монстра і рятує прекрасну даму. Ні, це не сюжет японського мультсеріалу, це лише «Муха Цокотуха». Віршик був театралізований учнями класу, в якому навчалась дочка Анатолія Михайловича, під його режисурою.

Далі, взявши за ресурсну базу театральний гурток, яким керувала талановита вчителька молодшої школи (Лариса Леонідівна прізвище ?), створено театр «Надія». Так сталося, що в першому театральному сезоні серед акторів не було жодного хлопця. Але на хвилі фемінізму та емансипації дівчата показали, що прекрасно впораються і без чоловіків. Була поставлена дуже сильна, тяжка та, безумовно, складна для 14 - 16-річних дівчат вистава: «Зенітниці» за віршем Роберта Рождественського.

У другому сезоні в трупі з’явились хлопці (щоправда, їх все одно було менше, ніж дівчат, і так всі 25 років), що дозволило створити літературну композицію «Загиблі та живі» за автобіографічними матеріалами воїнів-інтернаціоналістів Левченко і Дятлова, загиблих на Афганській війні. Ця вистава по силі та складності нічим не поступалася попередній.

Згодом театр підріс, змужнів і виробив власну театральну школу, що, беззаперечно, підіймало його вище рівня звичайного театрального гуртка. Метою театру стала не стільки акторська підготовка учнів (з усіма наслідками), скільки виховання покоління хороших людей. Тому в репертуарі завжди були цікаві, глибокі спектаклі, які збуджували душі не лише глядачів, а й виконавців.

Проте, декілька професійних акторів «Надія» світу все ж таки дала – за минулі роки троє учасників театру закінчили Дніпропетровське театральне училище і вирішили присвятити своє життя великій сцені. Ще троє закінчили Дніпропетровське культурно-просвітницьке училище за спеціальністю «режисер театрального дійства». А Олексій Міллер цього року закінчує театральний вуз у Санкт-Петербурзі і планує стати режисером телевізійних програм, чого ми йому щиро бажаємо.

Усі театри різні, і на те є безліч причин: трупа, репертуар, режисура, час і місце … Це може бути яскравий та скандальний бродвейський театр; зміїне кубло акторів великих академічних театрів; трагічний театр античності; монохромний спектакль у театрі одного актора. А театр «Надія» схожий на велику дружну родину, або комунальну квартиру, де живе купа хороших людей, які довго сидять і розмовляють вечорами після роботи.

Я сам деякий час був учасником «Надії», і можу сказати, що театр багато чому мене навчив. Наприклад, відповідальності, пунктуальності, та взагалі організованості, і це часто стає мені в пригоді – адже іноді бувають ситуації, коли треба забути про все зайве і робити те, що повинен. Але кожному театр дав щось своє. Ми поставили акторам театру різних часів всього одне питання: «Що дав Вам театр «Надія»? І кожний знайшовся, що відповісти, і у кожного відповідь різна…

Андрій Дмітренко (1988-2000рр)

Як було у Висоцького «Значит, нужные книжки ты в детстве читал». Театр дав мені саме ті «потрібні книжки» - різні вистави з різними персонажами, купа образів та ідей, деякі з яких «прожиті» під час виконання ролі, деякі – переосмислені зі сторони. Також дав можливість поспілкуватись з новими цікавими людьми, а головне – залишив по собі пам’ять, спогади. Це дуже допомагало мені, коли я служив у армії - дозволяло піти від реальності, і просто з казарми потрапити у зовсім інший світ.

Олексій Москаленко (2002-2008)

Театр допоміг мені повірити в людей під час перехідного періоду в моєму житті – молодість, коли проходить знайомство з більш жорсткими сторонами нашого світу. «Надія» для мене – острівець спокою, люди приходять сюди й забувають про ті проблеми, які знаходяться поза межами сцени. До того ж у театрі завжди були хороші люди – дивні, не схожі один на одного, проте в кожному було добро, і ми всі змогли переконати одне одного, що воно є в середині нас. І, звичайно, великий вплив мала постать Міхалича. Частіше за все люди чимось поступаються, якось закривають очі на погане, визнають «зло», а він – ні. Він намагається боротись з усім поганим, що є у світі, і це унікально.

Марія Донченко (2010 - 2013)

Приходячи на репетицію, я забуваю про свої проблеми. Завдяки Міхаличу та театру я упевнено тримаюсь на публіці під час конференцій, презентацій у технікумі. Взагалі я дуже багато чому навчилась тут.

Володимир Ващенко та Богдан Гайдук (2011 - 2013)

З’явилась віра в себе, знайшли багато нових друзів, розвинули ораторські навички, отримали нові знання. З’явився інтерес до мистецтва, розвинув пам'ять.

Дар’я Матюшенко (2007 - 2012)

Знайшла нових знайомих. Моя життєва позиція стала більш активною, отримала нові знання. Побачила світ театру з іншої сторони. Навчилась знаходити спільну мову з різними людьми, контролювати відчуття та емоції. Взагалі я дуже вдячна Міхаличу за прекрасно проведений, до того ж, з користю, час, і бажаю йому, щоб він так і залишався вічно молодою людиною.

Світлана Силкіна (2011 - 2013)

З’явилась упевненість у собі. Відверто кажучи, дуже порозумнішала. Взагалі я досить сильно змінилася: перестала боятись саму себе, покинула намагання бути не тою, ким я є, - коротше кажучи, я змогла прийняти себе такою, якою я є.

Ліза Довгінка (2009 - 2013)

Міхалич навчив мене говорити правду людям, до того ж репертуар був підходящий. Все це переплелося в один клубок, який навчив мене розрізнювати, хоча б для себе, що погано, а що ні. До того ж я навчилась суміщати купу справ одразу, адже окрім театру я займаюсь музикою, та й навчання в школі ніхто не відміняв.

Марія Настасієвна, Юлія Барабаш та Софія Ольяненко

Ми вирішили піти до театру разом, ми хороші подруги. Тут ми знайшли нових друзів, цікавих людей, подібних до яких ми ще не бачили; розвинули упевненість в собі, отримали практику виступу на сцені. Нам тут дуже подобається, Юля навіть вирішила вступати до театрального. Дуже подобається Міхалич – він, хоча і набагато старший за нас, спілкується з нами як з рівними. Він допоміг зрозуміти важливість багатьох речей, наприклад, тепер мене дуже зачіпає тема війни, і я багато про це думаю.
Гнатюк Євгенія (2005-2007)

З теплом у серці згадую театральні роки і, особливо, Міхалича. Я б описала цю людину трьома словами: талант, великодушність та ентузіазм. Йому вдається створити в театрі неймовірну атмосферу, де всі на декілька годин стають однією великою родиною.

Власенко Андрій (2005-2008)

Театр позбавив мене від боязні сцени, і зараз це досить часто мені допомагає, коли треба з тієї або іншої причини виступати перед публікою. Також спілкування серед людей різного віку, але об’єднаних однією метою допомогло мені без проблем входити до будь-якого колективу (розвинулась комунікабельність). Став краще розмовляти (я маю на увазі, перестав «бекати та мекати»), почав висловлювати свої думки як дуже начитана молода людина (батьки були в шоці). Ну й, звісно, у театрі я розвинувся як особистість – спілкування з розумними, вихованими, освіченими, розвинутими у всіх напрямках людей залишило свій слід як в голові, так і в душі. Міхалич – чудовий керівник і неймовірної доброти людина, і я багато чому навчився у нього за ті роки, коли я грав у «Надії». Звичайно, як і кожна людина, він не ідеальний, проте якщо покласти на одну чашу терезів його плюси, а на іншу - мінуси, перша чаша легко перевісить другу.

Гладкая Марія (2006-2008)

Коли подумала, скільки років грала у театрі, сама здивувалася, наскільки це мало, адже театр – це щось неймовірне, дуже яскрава подія в житті, яке ну ніяк не зв’язується з цими майже трьома роками. «Надія» непомітно для тебе змінює твій характер – ти стаєш впевненішим, дорослішим, більш відкритим. Міхалич виховував наш літературний смак, намагався розвинути нашу мову, хоча я це зрозуміла лише через декілька років. Багато звичок з театру перейшли у повсякденне життя – я досі, коли, наприклад, чекаю маршрутку, стою у третій позиції. Театр дав прекрасне вміння – не боятись говорити, а разом з тим і не боятись бути почутим.

Аліса Корн (2004-2007)

Це прекрасний театр, який справді займається серйозними та глибокими речами. Театр – одна з найвищих ступіней самовираження, він вчить бути більш відкритим, допомагає замислитись над серйозними речами. Ще в «Надії» завжди просто чудові люди, а Міхалич – прекрасний режисер, він повністю віддається театру і робить для нього неймовірні речі. Він вчить не просто грати і співпереживати, а повністю вживатись у роль. Я дуже вдячна «Надії» за ці 4 прекрасних роки.

Складно повірити, що за 25 років у театрі не ставалося нічого поганого. Думаю, ставалося, проте, як бачите, спогади у всіх залишилися лише хороші. А значить, доброго та світлого було набагато більше, ніж неприємного.

Щоб зробити враження про «Надію» більш повним, поспілкуємося не лише з акторами, а й з режисером – Макарічевим Анатолієм Михайловичем, більш відомим, як Міхалич.

- Не могли б ви сформулювати «кредо» театру «Надія»?

- Людей, що зовсім не мають таланту, на нашу думку, не існує в природі. Відсутність здібностей до одного з видів творчої діяльності - це вже матеріал для медиків в сфері психічних відхилень.

- Які здібності, риси характеру, особисті якості повинна мати людина, щоб стати актором «Надії»?

- Бажання. За 25 років у нас жодного разу не було ніякого конкурсного відбору – в театральну трупу приймаються всі, хто хоче спробувати себе на сцені.

- З такими критеріями відбору у вас не буває занадто великої кількості акторів?

- На жаль, ні. У період прийому в складі театру може бути до 35 учасників, проте більшість з них, перевіривши себе на стійкість і витривалість, залишає театр Спрямовують сили на те, що їм більше до вподоби. Це природно.

- Ну, став я актором-початківцем, і що далі?

- Далі під час репетицій отримаєш сценічний досвід, і, скоріш за все, через декілька місяців будеш готовий підмінити когось із старших товаришів в епізодах та сценах, або навіть зіграти головну роль. Завдяки нашій новій системі ніхто не залишиться без роботи.

- Що за нова система?

- Останні 5 сезонів ми практикуємо гру в 3 акторські склади – таким чином кожен може спробувати себе як у головній ролі, так і в масовці. Це дозволяє розкрити здібності нових акторів, а також підлікувати «зіркову хворобу» іншим.

- Скажіть, як багато часу займає «Надія» у акторів?

- Не багато. Дві репетиції на тиждень по дві години, плюс дома вчити репліки. Вільного часу достатньо; багато хто з наших займаються паралельно ще чимось – хореографією, музикою, живописом, спортом… Це, до речі, часто стає у пригоді.

- Тобто?

- Тобто актори, які паралельно займаються танцями, можуть допомогти при постановці хореографічних номерів, художники – з виготовленням декорацій або навіть костюмів, музиканти – з підбором музичного супроводу, комп’ютерщики – зі створенням фонограм. Також під час свят (23 лютого, 8 березня та Масниця) всі можуть проявити свої таланти – ми святкуємо кожного року, актори самі підготовлюють сценки одне для одного. Такі собі капусники.

- Хочете щось додати?

- Я б хотів привітати всіх учасників театру за всі часи із 25-ти річчям «Надії»! Хочеться сподіватись, що усім членам нашої великої театральної сім'ї театр віддав стільки же, скільки кожен з них – самодіяльній шкільній сцені. «Надія» помирає останньою – ось девіз усіх театральних поколінь!»

Думаю, ви зрозуміли, що таке «Надія». Це місце, де тобі завжди радіють, де в тебе вірять. Це – велика дружна сім’я, це – справа життя однієї чудової людини, це – гордість НВК№66, своєрідна «школа життя», це те, ставши частиною чого, хоча б і ненадовго, ви ніколи не забудете. Звичайно, театр забирає деякий час, потребує відповідальності та самовіддачі, але, порівняно з тим, що він дає, це досить невелика ціна.

А щоб не бути голослівними, ми розміщуємо тут перелік найбільш значущих (проте далеко не всіх) робіт театру: «Казка про Федота-стрільця…» Леоніда Філатова; «Прометей» та «Стіна» за творами Народного поета Юстінаса Марцинкявічюса; «Дрібниці життя» за оповіданнями Михайла Зощенка; «Бенкет під час чуми» А.С. Пушкіна; «До третіх півнів» Василя Шукшина; «Завтра була війна» Бориса Васильєва; «Ніч після випуску» Віктора Тендрякова; «Кіцькин дім»; «Сміх та сльози»; «У війни не жіноче обличчя» за документальною повістю Світлани Алексієвич; водевіль «Біда від ніжного серця»; «Снігуронька» Миколи Островського; «Я не люблю» Володимира Висоцького; «Сповідь хулігана» Сергія Єсеніна. У творчих планах театру на майбутнє постановка п’єс «Звичайне диво» та «Русалонька».