Словник мови творів Г. Квітки-Основ'яненка та його текстологічні засади

Словник мови творів Г. Квітки-Основ'яненка та його текстологічні засади

Л.В. ВЕНЄВЦЕВА

 Розвиток лінгвістики і літературознавства висунув перед філологічною наукою одне з найважливіших завдань – укладання словників мови письменників.

Створення та опублікування перших ґрунтовних праць такого типу – словників мови Пушкіна і Шевченка, що заслужено одержали високу оцінку фахівців, - заклало міцні підвалини новій лексикографічній галузі.

 Значення Словника мови Шевченка для вивчення історії української літературної мови, для поглибленого вивчення мовно-художньої спадщини поета і, що не менш важливо, для розвитку цієї галузі української лексикографії – важко переоцінити. Так, гаряче вітаючи появу Словника мови Шевченка, один із рецензентів його - М. Пилинський – слушно писав, що «це справжнє свято нашого культурного життя... Сподіваємось, що цей словник не залишиться одиноким і слідом за ним будуть створені нові словники такого типу...».

 З виходом у світ Словника мови Шевченка постало як одне з невідкладних завдань створення письменницьких словників його попередників – І. Котляревського та Г. Квітки.

 Г. Квітка-Основ'яненко прийшов у літературу тоді, коли вже закінчився процес занепаду й розкладу старої слов'яно-української літературної мови і суспільне життя висунуло на перше місце «усвідомлення потреби завести до вжитку літературного чисту народну мову» Г. Квітка відбивав у своїх творах літературну мову нового типу з характерними лексичними, фонетико-граматичними живомовними рисами, увів її в нові для української літератури прозові жанри (повісті, оповідання, листи, публіцистичні твори) і, отже, ще більше, ніж його попередники і сучасники, «зміцнив у прозі народний грунт літературної мови».

 Ось чому творчість Г. Квітки-Основ'яненка – найвидатнішого письменника дошевченківської доби – є неоціненним джерелом для вивчення процесу формування нової української літературної мови і ролі в ньому говорів Слобожанщини, що є близькими до середньонаддніпрянських і разом з ними становлять основу літературної мови.

 Проте творчість першого українського прозаїка поки що не стала предметом належної уваги мовознавців. Незначна кількість статей (3. Ве-селовської, М. Плевака, О. Скорика та ін.), присвячених окремим питанням творчої практики письменника, не може розв'язати давно назрілих проблемних завдань дослідження української літературної мови кінця XVIII – першої половини XIX ст.

 Створення Словника мови Г. Квітки, над яким працює колектив мовознавців кафедри української мови Харківського університету ім. О.М. Горького, полегшить розв'язання цілого ряду наукових завдань з історії української літературної мови періоду її становлення, зокрема формування її лексико-семантичних і фонетико-граматичних особливостей, встановлення зв'язків нової літературної мови із старокнижними традиціями та ін. Крім того, Словник дасть можливість по-справжньому вивчити творчу лабораторію письменника, визначити його місце і питому вагу в процесі формування української літературної мови.

 Укладання словника мови письменника – справа надто копітка, складна і забарна. Успіхи її залежать від багатьох чинників, і в першу чергу від якості видання творів, за якими укладається словник. У цьому відношенні дослідникам мови першого українського повістяра не пощастило.

 Твори Г. Квітки і за життя, і після його смерті видавались неодноразово. Але до найавторитетніших можна віднести поки що видання О.О. Потебні, який з великою відповідальністю готував його, «вважаючи за справу корисну для історичного вивчення мови». Видані О. Потебнею твори Г. Квітки щодо лексичних, фонетико-орфоепічних і граматичних особливостей є найближчими до рукописів і першодруків письменника. До того ж тут уперше побачили світ мовою оригіналу повісті «Щира любов» і «Божі діти». Дуже цінним є й те, що О. Потебня зберіг наголоси, які письменник нерідко ставив у своїх творах.

 Однак це видання творчої спадщини Г. Квітки-Основ'яненка не змогло належною мірою прислужитися словникарям. Воно, на жаль, є неповним (передчасна смерть Потебні обірвала розпочату роботу, і два останні томи цього видання вийшли не за його редакцією). Крім того, один з найбільших творів Квітки - «Козир-дівка» подано тут не за першодруком, який Потебня не зміг роздобути, а за виданням П. Куліша. Останній, як відомо, надто перевищував редакторські функції, нерідко втручався в текст, змінював на свій смак слова, їх специфічні фонетико-граматичні риси, віддаляючи таким чином редагований текст від його першооснови на значну відстань. Неприйнятними на сьогодні є й правописні принципи цього видання.

 Не маючи у своєму розпорядженні сучасного наукового видання творів Г. Квітки, укладачі Словника поклали в основу своєї лексикографічної праці 6-томне як найповніше на той час зібрання видатного українського повістяра, здійснене на основі кращих прижиттєвих та пізніших видань творів письменника.

 Слід відзначити, що упорядники 6-томного видання зробили велику і потрібну справу, представивши читачам ряд творів, що зберігалися в рукописах чи рідкісних виданнях, залишивши поза ним незначну частину літературної та епістолярної спадщини письменника. Цінним, безперечно, є й те, що упорядники певною мірою донесли до читача особливості мови Квітки, представили (правда, надто хаотично) чимало її лексичних, фонетико-орфоепічних і граматичних рис.

 Але 6-томне видання творів Г. Квітки має ряд серйозних вад. У ньому багато пропущених і перекручених слів, внесено великий різнобій у відтворення тих самих лексем чи граматичних форм, що у більшості випадків не може бути виправдано. «Тексти, - читаємо у примітках до видання, - друкуються за сучасним правописом з додержанням окремих (курсив наш. - Л. В.) фонетичних, морфологічних, синтаксичних та лексичних особливостей мови письменника». Серед пропущених у різних творах лексем, зокрема, у другому томі переважають і, й, то, та, ж, б, як, ще, собі тощо, які здебільшого виконують функції модальних та емоційно-експресивних слів; пропуск їх (приклади наводимо у прямих дужках) нерідко деформує стиль, знебарвлює виразові якості художньої мови, наприклад: Аж ось [і] ввійшов до неї у хату (с. 206); Е, ні, ще [ще], ось слухай ще [с. 192]; Так тут. [А] нехай лишень ніс поткнуть оттудиі (с. 281); а то бідне хлоп'я [ажі за десятком таких повели (с. 272); Сказала [ж] громада, як я просила (с. 440); а у нас з стариків [і] нема такого розумного (с. 418); так [і] міри нема (с. 400); а очі так Іі] засяли (с. 401); посідали [собі] на горбику (с. 44); Е, ні [бо], Семене Івановичу, не гнівіть бога, — обізвалася Галочка (с. 341) та ін. Зустрічаються пропуски повнозначних слів і навіть словосполучень. Так, у реченні Тогді (?) своє посліднє слово — та й робіть, як знаєте про­пущено скажу (с. 345); у словосполученні на серці (?) важко — лексему дуже', на с. 354 пропущено частину речення після слів Галочка, як свічечка [пала, поки стає воску, а як воск догоря, так і свічечка] гасне та ін.

 Утруднюють розуміння тексту перекручені слова. Так замість їй люб'язного (с. 74) надруковано її люб'язного; цією замість тією (с. 9), куди замість туди (нічого не жаліє, усе куди (?), аби його уволиіти (с. 307); бронимо замість боронимо (с. 43); не забуду замість не збуду (с. 326); внутрі замість натури (та вже внутрі (?) не переробите: усе видно буде, що я коренна мужичка (с. 338); якого узяти замість кого у зяті узяти (с. 349); жіночко... діточки... тату... замість жату. (с. 416) і багато інших.

 Прикрим виявилося і те, що повість «Козир-дівка» подається не за першодруком (СПб., 1838), як значиться у примітках до другого тому (с. 491), а, як і в зібранні О. Потебні, за виданням П. Куліша, в його редакції з дуже частою заміною притаманного Квітці прийменника-префікса від на од, початкових у, і на в, й, інфінітивного суфікса -ти на -ть, з усуненням особових займенників у прийменникових конструкціях із приставним н (од його, за його замість від нього, за нього тощо), з нав'язуванням Квітці не властивих його мові лексем типу вельми, наприклад, не вельми винний (с. 274), у першодрукові ж – не  є так винний та ін.

 Укладачі Словника мови Г. Квітки свідомі того, що цінність їх лексикографічної праці, покликаної полегшити розв'язання ряду важливих мовознавчих і літературознавчих проблем, полягатиме в тому, наскільки повно буде відбита в ній мова письменника з усіма її характерними рисами. Щоб усунути несуттєве, випадкове, що з різних причин і за різних обставин потрапило до творів, укладачі звірили всі українські твори 6-томного зібрання з рукописами, першодруками і кращими виданнями творів письменника, включаючи і останнє, 8-томне видання творів Г. Квітки. Метою цієї збірки було: 1) вироблення науково вивірених текстів творів Г. Квітки; 2) виправлення відповідно до них картотеки Словника; 3) поповнення останньої матеріалами тих творів, які лишилися поза зібранням 1956-1957 рр., скориставшись при цьому іншими виданнями та архівом письменника, що зберігається в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР.

 Виходячи з настанов М. Рильського щодо упорядкування творів пись-менників-класиків, який закликав текстологів «ставитись до авторського тексту з максимальною повагою і увагою» (курсив наш.— Л. В.), укладачі Словника мови Квітки у виробленні науково-текстологічних основ його керувалися такими принципами:

- Поповнення текстів 6-томного видання пропущеними упорядниками словами (понад 150 таких одиниць виявлено тільки у другому томі).

- Виправлення покручів та усунення всіх редакторських  інновацій(у лексиці, фонетиці, парадигматиці, словотворі).

- Розмежування (наскільки це можливо) живомовних явищ і суто графічних, правописних, зумовлених неунормованістю тогочасного правопису і не зовсім придатною для відтворення звуків української мови «ярижкою», якою користувався у своїй практиці Квітка. Немає, наприклад, потреби зберігати написання Макушченко, яке зберегли чомусь усі упорядники творів Квітки, тоді як поряд уживається Забрьощенко та ін. Не варто також писати паніоче, честніоче (т. 2, с. 118 та ін.), оскільки і вжите Квіткою для позначення м'якості попереднього приголосного (див. у потебнянському виданні – панече, честнече, тобто паньоче, честньоче (в останній лексемі за тією ж давньою правописною традицією вжито т у групі приголосних стн) і багато іншого.

- Відбиття у Словнику специфічних рис мови Квітки, нехтування навіть незначною кількістю яких, як показують різні видання його творів, веде, з одного боку, до порушення мовної системи, мовного режиму письменника, а з другого – до дезорієнтації дослідників і звідси – до помилкових висновків у їх студіях. Йдеться про притаманну для доби Квітки лексему роботник (у рукописах один раз засвідчено робітник з наголосом на і), яку в 6-томному виданні послідовно подано як робітник (див. т. 2,с. 99, 331, 344 та ін.) без ніяких на те застережень; з паспортом творів Квітки це слово у сучасній редакції ввійшло до наукового обігу, зокрема в дослідження з лексикології; про однокореневі слова векгері («вид танцю»)і прізвище Векгериха, яке в усіх виданнях, починаючи з «Молодика» (ч. II, 1843), де вперше цей твір було надруковано, помилково подається як Венгериха (т. 2, с. 400); про лексему сластьонниця, яку деякі упорядники подають з одним н (див. т. 2, с. 13); про слово котузі у виразі котузі позаслузі, яке дуже часто виправляється на катузі, катюзі та ін.

- Відбиття у Словнику характерних для мови першого українського повістяра варіантів (у лексиці, фонетиці, орфоепії, парадигматиці), бо творчість Г. Квітки-Основ'яненка хоч і була дальшим кроком у розвитку української літератури і формування сучасної української літературної мови, проте вона не мала ще такої стрункості, яка дозволила б зробити висновок про цілком послідовне відображення письменником лексичних і фонетико-граматичних особливостей нової української літературної мови. Квітка, як відомо, поставив собі за основне правило: «як говоримо, так і писати треба», і цей принцип реалізував значною мірою у своїй орфографічній практиці. Маємо на увазі: радесенький і радісенький, ахвицер і охвицер (рідше вживане), радость — радість, пройшов — прійшов (у значенні «минув»), слух'яний — слухняний,  малесенький — манесенький, сижу — сидю, ходять — ходют, Семенові — Семену, світа — світу, малювати — мальовати, швидче — швидч — швидше (рідше вживана форма), іти — ійти (панівна форма) та ін., а також збереження всіх типів л (сіль, пальці, тілки, скілки), р (базарь, писарь, захарьківці, але порадок) та ін.

- Упорядкування у відповідності з сьогочасними нормами написань разом, окремо і через риску, вживання великої букви, апострофа, а також ненаголошених голосних і деяких результатів асимілятивно-дисимілятивних змін у сфері консонантизму, крім таких випадків: а) вони відбивають вимову, відмінну від сучасної, і утворюють співіснуючі варіанти у мові письменника (типу кватиря — кватеря); б) є постійною прикметою якоїсь лексеми чи групи лексем (десяцький, лучче, салдацький, Ганчарівка, на пу-щання, манастирь, караблик, кумедія, можно та ін.). Неунормований тогочасний правопис також став причиною різнобою у відтворенні не тільки подібних, але й тих самих словоформ у різних виданнях творів Квітки (див., наприклад: поусякдень — повсякдень—по усяк день; досе — даси — досі; що на-менша, за-Харківці і багато ін.).

 Збереження і перенесення до Словника наголосів автора.

 Укладачі Словника Г. Квітки розуміють, що ілюстративний матеріал їх праці більшою чи меншою мірою відрізнятиметься від вихідного джерела (компенсацією в ньому пропусків, виправленням покручів, усуненням інновацій, упорядкуванням орфографічних розбіжностей і т. ін.) і це може утруднити користування Словником. Але очевидним є і те, що без проведення текстологічної роботи, без попереднього виправлення текстів обраного словникарями видання Словник мови Г. Квітки не мав би серйозної текстологічної бази, а тому й не мав би належної наукової вартості. Пов'язувати ж справу укладання Словника з майбутнім науковим виданням творів Г. Квітки, яке, до речі, на найближчі роки не планується, значить відсувати ідею створення цієї важливої лексикографічної праці на невизначений час.

Джерело: Мовознавство. - 1976. - №1. - С. 46-50.

Читайте также


Выбор читателей
up