Скільки років, місяців чи тижнів вже мандруєте?
Я почав мандрувати автостопом цього літа. Але встиг об’їздити 10 країн. Під час першої подорожі побував в Польщі (Пшемишль, Люблін, Варшава, Ґданськ, Шчецін, Вроцлав, Краків) та Німеччині (Берлін, Гамбурґ). Під час другої – у Молдові, Румунії, Болгарії, Туреччині, Греції, Македонії, Сербії та Угорщині. Хотів ще заскочити в Австрію, Чехію та Словаччину, але ситуація з біженцями та нелегалами внесла свої корективи. Ця проблема загострилася саме під час моєї поїздки. Тоді ще про це не говорили в новинах і я не міг второпати, що відбувається. Мені було боязко серед натовпу підозрілих людей, що «зеленкою» долають кордон, а тоді пішки йдуть вздовж дороги на північ. Через них балканські водії не дуже охочі підбирати мандрівників – бояться, що поліція звинуватить їх у перевезенні нелегалів. Тому бувало, що на одній ділянці шляху я стояв по два-три дні. Тоді як зазвичай час очікування складає близько двох годин. До того ж ледве не кожен шофер просив, аби я показав свої документи.
Загалом на моєму рахунку вже 12 держав: +Хорватія та Франція.
Як звали найдивнішу людину, яку зустрічали у мандрах?
Зазвичай під час мандрів зустрічалися напрочуд добрі та ввічливі люди. Імена всіх я не запам’ятав, до того ж у деяких із них вони настільки екзотичні, що годі намагатися повторити. Хіба що відзначу Болгарію, де чоловіків часто називають такими іменами, які у нас вважаються виключно жіночими. Наприклад, Людмъл.
Під час подорожі не обійшлося без «фріків». Розкажу про чотирьох із них – самі оберіть, який із них для вас найдивніший.
Епізод 1-й. На трасі під Гданськом. Зупиняється старий фіат-пиріжок. Увесь салон перемащений мастилом. У водія такі самі руки, але я не гидую і показово міцно стискаю долоню - проявляю люб'язність. Механік, мабуть. Тим цікавіше. Не постійно ж їздити з інтєлігєнтамі. До того ж пролетарі часто бувають розумнішими за інтелектуалів. Потроху розговорилися про те, про се. Але мені здалося, що він неуважно мене слухає, зосереджений на чомусь своєму, якісь думки його муляють, але він не наважується їх озвучити. Втім, зрештою, ні сіло, ні впало він каже:
- Хце, жеби то зробіч, паніє ласкі?
Я, звісно, зрозумів, про що він говорить, але не повірив своїм вухам, тому перепитав. Тоді він жестами показав, мовляв він мені і далі найнепристойніше.
- Ні, дякую, - посміхаюся на всі 32.
- Цого? - щиро дивується він так, ніби всі інші, кому він таке пропонує, погоджуються.
Втім мене це не налякало, а швидше навпаки - розсмішило. Бувають різні збоченці, але цей безобідний. І якби він віз мене далі, я б і далі сидів у його тачці і базікав про різне. Можливо навіть розпитав би про його дивні бажання і навіщо це йому треба) Але він після відмови сказав, що далі їде іншим шляхом і висадовив мене десь осторонь основної траси після чого мені довго і нудно довелося звідти вибиратися.
Епізод 2-й. На заправку мене довіз збочинець-делекобійник (ага, мені щастить).
– У тебе скільки сантиметрів? – питає він турецькою, але з контексту розмови я його розумію. Зробив вигляд, що ніхт ферштейн. Азіз не здається і пише на пожмаканому кошторисі: «21 sm». Я знічено посміхаюся і знаками намагаюся пояснити, що я не те щоб розмір прутня не знаю, я навіть коли труси купую, питаюся у продавчині, які мені підійдуть. Азіз почувається переможцем. Всі його розмови точаться навколо сексу та геніталій. Крутить мені по мобільному турецьке порно. І це за хвилину після того, як вихвалявся з того ж таки екрану фотографією свого сина. Як і його польський колега, цей чувак теж добряк і нікому нічим не загрожує. Хіба що викликає легку огиду і співчуття. Про всяк випадок вирішив уточнити свою орієнтацію. Перед цим, коли розпитував його про родину, закріпив знак за словом «дружина» - водив навколо пальця, зображуючи уявну каблучку. В подальшому я намагався екстраполювати значення знаку до Жінки. Але здалося, він не до кінця мене розуміє. Тому вжив слово мадам. Вдалося – я зрозумів це по тому, як він збуджено його промовляє. Їхали довго і нудно. Він постійно звірявся із диском, аби не порушити норму, і коли той показував відповідне значення – зупинявся.
До речі, наш шлях був дуже літературним. Ідеш день — чия земля? Калитчина; їдеш два — чия земля? Калитчина; їдеш три — чия земля? Калитчина. Так і я: «Це ще Стамбул?» «Да». І так кожні 15 хвилин. А він все не кінчався. Нарешті десь за годину Азіз вирішив мене здивувати і повідомив, що місто скінчилося. Почалися нескінченні фабрики, з димарів яких клубилися білі бублики, немов за часів радянської індустріалізації. А згаданий вище запах сочився від птахофабрики. Блювати хотілося.
Отож він мене висадив на заправці. Не доїжджаючи 5 км до Люлебургазу. Було це опівночі і я вже милився спати. Але наляканий зміями (по-перше, я не раз бачив обіч дороги розчавлених гадів без усіляких жовтеньких плям біля вушок, по-друге, український далекобійник Богдан з Чернівців, якого я зустрів в Істанбулі, боявся сідати під дерево, мовляв, на його знайомого так одного разу з гілки впала зміюка. Але місцеві мешканці (в т.ч. з Болгарії і Греції) запевняли, що ні скорпіонів, ні змій у них немає. Хіба що десь у дрімучих лісах), я побоявся йти у поля. Продовжив стопити на заправці. Питаюся у шофера, який теревенив із операторами, чи не їде він бува' в Едірне. Вони глянули на мою табличку, про щось перемовилися і пирснули сміхом. Я ошелешено дивився на них. Перевівши дихання, один із них нарешті щось видавив.
- Мадам? Єс? Мадам? – і вказівником обвів навколо безіменного.
Я стояв приголомшений.
- Ті-ві шоу? Прихована камера? Розіграш? А! Ні! Ви ж між собою завжди перемовляєтеся по рації. Азіз випустив нас у ефір. Зумисно чи випадково. Радше останнє, оскільки виглядав він як дурень.
Однак виявилося усе прозаїчніше. Співпало асоціативне мислення. А хотіли вони грубо пожартувати, питаючи скільки я – мадам – коштую. Зрештою працівник АЗС виявився не таким вже й поганцем – запросив мене спати на службовий газон.
Епізод 3-й. Найнасиченим на пригоди був шлях від Львова до Києва. На трасі під Львовом мене підібрала стара тарантайка. Я сів до салону не особливо звертаючи увагу на водія. Перша настороженість виникла, коли я представився.
- Мене звати Сергій! Я повертаюся з Гамбургу, - простягаю руку.
- Ща фсьо раскажу. Пагодь. Пайду висрусь.
І дійсно пішов за заправку. Коли повернувся, нарешті простягнув мені руку у відповідь. Тільки тепер її не особливо хотілося тиснути.
- Талян! - назвав він себе таким лінивим голосом, ніби казати кожне слово для нього це як картоплю копати.
- А ким ви працюєте?
- Я бєзработний.
- А на що ви живете?
- Как тє сказать? То там урвал кусок, то там урвал, викручіваюсь как магу. Жізнь заставляєт.
- Дружина, діти?
- Всьо била! Прає***. А ти із зарабаткав вазвращаєшся?
- Та ні, просто мандрую. А ви звідки?
- У мєня нєт дома. Бил, а послє тюрьми нічєво нє асталась. Кантуюсь у друзєй - то ва Львовє, то в Ровнам.
- Я просто думав, що в Рівному і Львові люди переважно розмовляють рідною мовою.
- А я па-всякаму гаварю. Но сєйчас нєт настраєнія гаваріть па-украінскі. Так ти, гаварішь, путєшествуєш? а сам гдє работаєш? Відать нє плахая зарплата, раз па Гамбургам єздішь?
- Та ні. В тім то і справа, що грошей немає, а світ побачити хочеться. От і мандрую автостопом, - зумисно прибідняюся я, оскільки мене все більше насторожує його зацікавленість моїм матеріальним становищем. До того ж я потроху розгледів інтер"єр вбитої часом і ще невідомо чим автівки, його одяг - сині штани, але не спортивкі, такий самий чи то пінджак, чи шось типу того, без фасону. Нагадує уніформу. Не здивуюся, якщо тюремну. А ще лисий рефлений череп, який він періодично потирає ніби лампу аладіна. І часом б'є ніздрю вказівним пальцем так, ніби збиває попіл з цигарки. Шморгає чистим носом. Може то я себе накрутив і особливих причин для настороженості і страху не було, але це треба просто чути і бачити. Передати словами у пості неможливо. Типовий пахан з зони, такий, якими їх зображають у фільмах.
Ну, думаю, зара' завезе мене на глуху трасу і бомбоне. В кращому разі. А в гіршому...Корочє, накрутив я себе до такого стану, що почали труситися руки. Коли він діставав з кишені дверцят пачку цигарок, мені подумалося, що зараз він звідти дістане ножа. Мені не стільки шкода було фотік чи ноут, скільки збережену на них інформацію. Ну і за своє життя турбувався.
- А ми можемо заїхати на заправку, я хочу до туалету, забув сходити, - прошу його.
- Ну толька же билі. Ладна, сча заєдєм, - перетинає подвійну суцільну і завертає на АЗС. Я відриваю дверцята, хапаю рюкзак за лямку, повертаюся до нього і, сам не вірячи своїм вухам, кажу:
- Ізвінітє пажалуста, но я вас баюсь.
- Чєво? - здається щиро дивується він.
- Нє знаю, но я вас баюсь. Ізвінітє. - простягаю йому руку на прощання. Але він ображений і не відповідає взаємністю. Я ще разів зо три вибачився і вийшов з машини. Він різко розвернувся, виїхав на трасу і газонув. Я ж лишився на заправці з легким почуттям провини.
Замість епілога. Зате після цього доля щиро обдарувала мене неймовірно цікавими людьми. 30 км по тому віз мене фотограф зі Львова. Гарно одягнений, з напрочуд правильно побудованими реченнями, новою автівкою. За його плечима місячні мандри автостопом французькими селами. Їздив разом зі своєю дівчиною, переконує, що так навіть легше.
- Бувало ми не встигали вийти з машини, як коло нас ставала наступна. Чіпляєш на дівчину капелюха і все! - Успіх гарантовано. Повір. А якщо на табличку повісити ще якусь стрічку - від бажаючих підвезти відбою не буде!
Коли він мене висаджував, було шкода прощатися. Настільки цікаво слухати про його французькі пригоди.
Після фотографа мене підібрала сімейна пара на таврії. Мені все одно на чому їхати, аби не стояти. Тому я зрадів. Коли сів до салону, все не міг зачинити двері - на задньому сидінні побачив новонароджену дитину і боявся гримати дверима аби не розбудити.
- Та не бійся, сміливіше. Воно цицьку ссе, їй все одно, - каже батько.
Виявилося, що він саме забрав дружину з пологового будинку. Дитині від сили день-два. Я був дуже здивований, що вони не побоялися з таким "багажем" підбирати незнайомця на трасі. Через дитину в салоні автівки всі вікна були щільно запечатані. Ніякого провітрювання. Ба більше - працював обігрів. У мене на лобі проступили крапельки поту, похилило на сон (на той час я добу на спав), з яким я вперто боровся з люб"язності. Тож клював носом донизу, а тоді різко підводився, намагався швиденько в"їхати про що говорить водій, аби підтримати розмову і показати, що я уважний слухач.
Я одразу здогадався, що він священнослужитель. Ви не повірити, але по акуратним русим вусикам і...чомусь пальцям! Невідомо чому, але він не здивувався моїй кмітливості. Ніби кожен незнайомець без очевидних підказок вбачає у ньому вірянина. Хоча зараз, зізнаюся, я розумію в чому причина - в його мелодійному голосі.
Я люблю теревенити про бога, хоч позиціоную себе як атеїста. Моя зацікавленість ще більше надихнула його на проповідь і він переповів мені ледь не всю історію християнства у власній інтерпретації. А може і загальноприйнятій, я в тому не спец. Раніше він правив у греко-католицькій церкві. А тоді раптово "прозрів" і став п’ятидесятником. Задуха і його заколисуючий голос зробили своє і я таки заснув остаточно. А коли прокинувся, він і далі вів свою проповідь. Ніби той факт, що я сплю його зовсім не переймає. Ніби він звертався до моєї підсвідомості, програмував) Я виявився вдячним слухачем, вибачився, що заснув, пояснив це своєю втомою. Подружжя було неймовірно втішене таким люб'язним подорожником і на прощання подарувало мені збірку псалмів. Я прийняв подарунок. Можливо на дозвіллі навіть полистаю)
Епізод 4-й. Третій день не міг виїхати з Греції. Пересувався в бік Македонії зі швидкістю мухи. І ви уявити не можете скільки в мені було щастя, коли нарешті хтось зупинився. Я поспіхом (аби водій не встиг передумати) сів до машини. Рушили. Раніше я сто разів прокручував в голові цю ситуацію і чітко все розпланував. Гордо прошу зупинити автівку, кажу «Слава Україні!» і виходжу назовні. Але зрадив свої сподівання.
- Hello! My name is Serhiy. I'm from Ukraine.
- Я русскій ґрєк, 20 лєт назад еміґріравал.
- О, то ви говорите російською? - дивуюся я і нарешті помічаю колорадську стрічку на дзеркалі.
- ґутарю.
Я і раніше спілкувався з росіянами, але таких рафінованих, стереотипних ніколи не чув. По-перше цей гіперболізовано «гомосексуальний» акцент. Нехай вибачать мене представники нетрадиційної сексуальної орієнтації за таке порівняння, але чомусь так співпало, що багато хто з вас теж говорить з м’аасковскім а’ак’центам. Тому я так його і назвав. По-друге, кусаю лікті, що не увімкнув диктофон. Як би я не старався, але не зможу переказати його слова. А говорив він так, ніби зазубрив підручника з російської пропаганди. Весь набір шаблонів – від бандерофашистів до «зачємзапрєтіліруссссскійязик?!!!»
- Да, с русссскім язиком ви, канєшна, пєрєбарщілі…
- В смислє?
- Нє надо била запрєщать.
- Я нє раз ґаваріл с рускімі на ету тєму і нє віжу смисла што-ліба абсуждать. Какіє би довади, факти я вам нє прівьол, ви всьо равно астанєтєсь прі свайом мнєніі
- Напрімєр?
- Напрімєр? Скажем так, я – журналіст, но в Украінє нє магу пісать на радном язике, паскольку бальшинство ізданій виходят на інастраннам. – Він, звісно, мені не повірив. І чомусь швидко перейшов на іншу тему.
- Ета всьо Амєріка. Рассоріла два брацкіх народа. Піндоси нєдадєланниє.
Бла-бла-бла…
- А ти пачєму нє на фронтє?
- Єслі прізвут – пайду.
- Нє жалка сваіх убівать?
- Із Грециі віднєє чйіх…
Бла-бла-бла…На грецько-македонському кордоні ми зайшли в д’юті фрі – він спеціально приїхав в іншу країну аби накупити дешевих цигарок і трішечки пива. Окрім того він хотів ще було скупитися в македонських супермаркетах, але оскільки був вихідний, більшість із них були вже закриті. Це викликало у «русскава грєка» Костаса Триантафиллидиса (він є на фб, але, виявляється, це дуже поширене ім’я та прізвище і мережа видає стос Костасів, але його серед них чомусь немає) цілу серенаду триповерхової відбірної лайки. Знайшли таки якийсь невеличкий генделик, де він купив два літри водяри і пляшку води. Стали під мостом у затінку, де він мене пригостив мінералкою.
- На – пєй. Я сюда перел’ю водку, - сам присмоктався до пива.
Сидимо далі, він веде свої ватні промови, аж раптом поруч зупиняється поліція. Він одразу мені суне пляшку із пивом.
- Пріґубі-пріґубі, - просить. Але я не погоджуюся. Підходить правоохоронець, бере документи. Він Костаса тхне пивом за два кілометри. Коротше, завдяки мені – українцю-автостоперу поліцейський чомусь не захотів його штрафувати і відпустив нас васваясі (щоб і де б це не означало). Хоча поруч стояв місцевий таксист і його штрафонули за парковку в недозволеному місці (дивуюся). Переїжджаємо на якийсь отшиб, де він продовжує квасити Mythos і запивати водярою. Все це закушує цигарками.
- Здесь за ета нє штрафуют. Єслі ти випіл, но вєдьош сєбя адекватна, нікто тєбє слова нє скажет. Ета вєдь фсьо ат мєнталітєта завісіт. Амєріканєц када вип’єт – начінаєт буяніть, наєзжать на людей. А ми нє такіє. Посідєлі, атдахнулі, випілі. Куда же бєз етава? А патом акуранта, падчьорківаю – акуратна – єдєм дамой.
Мені сумно, що вище наведений текст не передає і десятої частини сутності цього персонажу. З нього можна писати портрет шаблонного русскава-росіянина – такого, яким ми звикли його бачити в анекдотах. Що не слово – матюк, прокляття в бік Америки та укрофашистів. І впевненість, що світ нарешті перестає бути однополярним завдяки тому, що «расєяпаднімаєццаскалєн». А слідом за нею і решта країн. Як доказ наводить Норвегію, де живе його син. Але докази його звучать «ахінейно».
- Нарвєґія скора вирадіцца. Там єврагєі (він так і сказав – єврагеі). Норвєжци больше нє хатят размнажацца. На іх мєста пріходят араби. – Водночас він порається із цигарками, ховає їх у бардачок, придивляється чи погранці не помітять. – Дожілі, фсьо запрєщают. Даже сігарєти людям нормально нєльзя купіть.
А ще я зрозумів, що Костас із того типу людей, з яких виходять хороші тролі. Таких на просторах інтернету – тисячі. Ця новина і про нього: «Житель Подмосковья приехал на Урал и убил обидчика из интернета». За збігу обставин він теж міг би так учинити. Та і підібрав він мене лише у якості об’єкту, на який можна вилити увесь бруд, кашу зі свого гнилого мозку. Мабуть накопилося, давно кортіло виговоритися. А хто з греків захоче слухати його маразматичні умозаключєнія? Ніхто. А тут на дорозі бандерівець (за прапором визначив) автостопить. І ніби нікуди не втече, вислухає. Хоча міг і втекти.
Чи можете назвати свою улюблену країну?
Кожна країна по-своєму цікава і лишає неповторний слід в пам’яті. Найулюбленішою для мене завжди є та, в якій я перебуваю. Вчора це могла бути Туреччина, сьогодні Греція, завтра – Україна. До того ж вподобання залежать від настрою. Інколи хочеться максимально заглибитися у повсякденне життя корінних мешканців. Відчути традиції та звичаї, яких вони суворо дотримуються і які суттєво відрізняються від наших. Для цього, на мій погляд, підходять мало індустріалізовані держави. Або, скажімо, азійські. В моєму випадку це Туреччина (хоч був я переважно в одному з найбільших міст у світі – Істанбулі, але встиг зацінити й провінцію). Якщо ж хочеться відчути себе звичайним туристом, не відмовляючись від звичного комфорту, я обираю Європу. Найбільше мене вразила французька Рив’єра зі своєю стародавньою архітектурою, маленькими вуличками, численними ресторанчика, Середземним морем.
Але, я певен, найулюбленіші країни я відкрию для себе у недалекому майбутньому.
Як швидко закінчуються сторінки в паспорті?
Свій перший закордонний паспорт я зробив 2011 року. На сьогодні в ньому чотири національні візи і дві шенгенські мультивізи. Порожніми лишається 12 сторінок із 32. Деколи прикордонники недбало ставлять печатки про перетин кордону і «з’їдають» багато місця у документі. Тож якщо наступного року я продовжу мандрувати в такому ж темі, то, швидше за все, доведеться замовляти новий паспорт.
Поділіться секретом, який знає кожен мандрівник
Для мандрів не потрібно мати багато грошей. Головне – бажання.
Ви називаєте себе мешканцем світу?
Хотілося б так себе називати, але кордони та візові перепони унеможливлюють це. Але я намагаюся максимально розширити свою географію. І не просто відвідати певну країну, але нехай і на мить, але стати її частиною.
Закінчіть речення «мандрувати потрібно, бо…»
ми не дерева
(Відповіді Сергія Одаренка)
