Михайло Старицький: багатогранність таланту
Левчик Надія
Багатогранна діяльність і плідна творчість Михайла Старицького дістали високу оцінку як сучасників, так і пізніших шанувальників творчості митця. І. Франко у відомій статті “Михайло Старицький” відзначив новаторські пошуки його як поета, високий професіоналізм і подвижництво в театральній справі, схарактеризував як письменника з “виробленою духовою фізіономією”, виразно-індивідуальною манерою письма. Високо цінувала діяльність Старицького славетна поетка Леся Українка, особливо його піонерство в піднесенні й розвитку українського письменства в цілому, а також національної самосвідомості народу. У вітальному листі з приводу ювілею письменника вона підкреслювала:
І коли наше слово зросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поруч з літературами інших народів (я вірю, що так воно буде), тоді, спогадуючи перших робітників, що працювали на невиробленому ще ґрунті, українці, певне, спогадають добрим словом Ваше ймення.
У статтях-спогадах сучасниці Старицького, письменниці Олени Пчілки, наголошується на патріотичності його творів та глибокому демократизмі світоглядних переконань.
Життя і творчість Старицького цікава й сучасним критикам та літературознавцям. До різьблення його літературного портрета за радянських часів причетні М. Зеров, В. Олійник, М. Рильський, М. Русанівський, Л. Сокирко, С. Шаховський, М. Комишанченко, П. Колесник, А. Каспрук, Л. Дем’янівська, С. Зубков, Ю. Хорунжий та ін. Звичайно, в роботах часів тоталітаризму дослідник не завжди мав змогу чітко і прямо висловити свою думку. На заваді ставали офіційні доктрини класовості, партійності літератури, соцреалізму тощо. Однак у переважній більшості це все ж праці фахові, ґрунтовні, хоча й помережані цитатами класиків марксизму-ленінізму.
У перебудовчий період з’являються дослідження, присвячені як окремим сферам творчості Старицького, життю і діяльності письменника-класика загалом, так і першопублікації історичних романів “Молодість Мазепи” і “Руїна”, написаних Майже 100 років тому. Нині їх систематизувала монографія В. Поліщука “Художня проза Михайла Старицького”. Належну увагу творчій постаті М. Старицького приділяє сьогодні і шкільна програма.
Якщо спробувати охопити поглядом 40-річну письменницьку діяльність М. Старицького, то стане очевидним, що поетом він був упродовж усіх років творчості. Перший вірш “Ждання” написав у 25 років, останній - “Двері, двері замкніть!..” - 2 квітня 1904 р. (за кілька днів до смерті). Відомо, що митцеві, для того щоб залишитися в пам’яті поколінь, іноді достатньо навіть одного високохудожнього твору. Щодо, Старицького, то широку популярність здобула його пісня “Виклик”, створена разом з композитором М. Лисенком. Пісня давно вже побутує як народна і має численні варіанти.
“Виклик” - взірець романсової пісенної лірики, поетичну красу і художню досконалість якого творить передовсім вишукана народнопоетична образність. Літературна майстерність цього романтичного твору (перли-зорі, срібні хвилі туману, перлиста роса, чарівний гай, серице, мов жар та ін.) доповнена народнопісенними символічними порівняннями дівчини-з лебедонькою, рибонькою; фольклорними фразеологічними зворотами - ясно, хоч голки збирай; усталеними народнопоетичними епітетами й метафорами - холодна роса, дівчина вірная, а також широким вживанням пестливих, зменшувальних форм (рибонька, хвилиночка, ніженьки, серденько), що так характерно для українських народних пісень про кохання.
Уперше твір прозвучав як арія Левка з оперети “Утоплена”. Пісня-арія передавала душевний стан, думки та почуття героя і мала жанрові ознаки не лише пісенної лірики, а й романсу, виразною жанровою особливістю якого є, наприклад, численні звертання ліричного героя до адресата в спонукальній формі - вийди, не лякайсь, глянь та ін. Поєднання ознак романсу й пісні сприяло задушевно-ліричному, інтимно-сповідальному звучанню твору, а граційно-мелодійний ритм створювався переливами різностопного (дво-трискладового) дактилю і мереживом неточних рим.
Ще однією цікавою деталлю є відсутність у народних варіантах пісні “Виклик” останньої строфи вірша, що образно-мотивним наповненням кореспондував з російською поезією (зокрема, творчістю М. Некрасова):
Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх...
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання - за гріх?
Очевидно, для українського фольклору таке образно-змістове наповнення строфи було неприйнятним, оскільки жанру пісні про кохання були чужими образи й мотиви народницької поезії, надмірна соціологізація думки.
У сучасників Старицького не менш популярним був і його вірш-заклик “До молоді”, що звучав як відозва;
На вас, завзятці-юнаки,
Що возлюбили Україну,
Кладу найкращії гадки,
Мою сподіванку єдину.
Угору ж стяг, а світоч - в руки,
І, що б не сталося, - вперед!
...Та нашу знищеную долю
Поведемо через поріг...
Жанр вірша-заклику потребував зовсім іншої, ніж у пісенній ліриці, тональності. Вся образна система вірша - альтернуючий ритм, закличність звертань, карбований чотиристопний ямб, ясність і чіткість точних рим передавали трибунний, ораторський стиль поезії. Основу лексично-фразеологічної своєрідності “До молоді” утворюють гасла тогочасної епохи, образно-понятійна термінологія, яка виражала морально-етичні шукання молоді (світоч правди і науки; любов до народу; псалом братерства, рівності, свободи; щастя народу; сяєво просвіти; темний брат; знищена доля тощо).
Очевидною є позиція єдиномислія з молодим поколінням і у вірші “До молоді”. Тому оповідь від першої особи однини і звернення до молоді в перших строфах - у вас, на вас, ви змінюється переживанням-консолідацією ми насталим, переведемо, не поклонимось.
У такому ж чіткому метричному (ритм наголосів) та синтаксичному ритмах (ритм звучання, ритм закінчень, ритм строф) виконані й численні інвективи-твори, в яких гострому сатиричному осудові піддавалися найганебніші риси тогочасного суспільства: знущання з народу, національне поневолення, антигуманний державний устрій, жорстокість панівних верств, рабська покора людей, відсутність просвіти (“Нема правди”, “За лихими владарями...”, “Редакторові”, “Місто спить..”).
Щирий громадянський пафос, уболівання за долю України простої людини, переконаність, що інтелігенція - важливий чинник соціального й національного визволення, а поет - оборонець народу й виразник його інтересів, є провідними мотивами всієї творчості поета, котрі найяскравіше увиразнились у таких віршах, як заклик “На прю”, поетичний маніфест “Поету”, роздум “Як урочисто тут...”.
Одним з таких роздумів над героїчними подіями минулого і їх репрезентацією в сьогоденні є балада “Гетьман”, написана 1902 р. і присвячена доньці Людмилі - його першій помічниці у письменницькій праці. (У майбутньому теж письменниці й відомій громадській діячці, яка в 1929-1930 рр. проходила по судовому процесові в так званій справі Спілки визволення України). Балада - жанр, покликаний відображати передовсім гостро-драматичні й трагічні конфлікти, що мали в суспільстві всезагальний інтерес і загальнолюдське звучання. Балада “Гетьман” має драматично-напружений сюжет, виразну трагічність у зображенні подій. Розкриваючи громадянські, патріотичні переживання ліричного героя (Богдана Хмельницького), автор акцентує і на соціальних проблемах свого часу, що були, на його думку, наслідком помилкових політичних рішень у минулому: Розкинулись, села повсюду,
Багато з’явилось пишнот, - Лиш гірше обдерта голота,
Лиш в тяжчих кайданах народ...
Болить його серце нудьгою,
А очі палають стидом,
Що кров’ю геть змив Україну
Та й стиснув ще гіршим ярмом.
За допомогою художніх прийомів казки та фантастики поет героїзує минуле і звертається до сучасних подій. Безперечним є зв’язок балади Старицького з українською народною баладою. Насамперед це виявляється у фантастичних, надприродних діях - оживлення мерця (тут привид гетьмана Б. Хмельницького як модифікація міфологічного мотиву воскресаючого народного героя); у фольклорних образах-символах: ніч під Водохрегца - час незвичайних “тайничих” дій, білий кінь з вогненними очима, кривава сльоза матері-України, що оживляє мерця, печера-труна. Що ж символізують ці образи? Передовсім вони засвідчують, що вірш “Гетьман” за образним ладом близький до жанру української романтичної балади, яка орієнтована на показ несподіваного і таємничого. Водночас у баладі сильний соціальний струмінь, оголені факти дійсності: залізниці, пишнота, двірці і як контраст - обдерта голота, народ у кайданах, у ярмі. Балада “Гетьман” - синтез романтичного узагальнення і реалістичної конкретизації бачення дійсності. Соціологізація проблемно-тематичного матеріалу тут безсумнівна, як і виразні просвітницькі ідеї твору. Виражальні можливості жанру (герой у виняткових і драматичних обставинах) дали змогу розкрити стан душі, Психологію моменту глибокого переживання, високу душевну напругу.
На переконання Франка, поезія Старицького - “проба нових тонів, нових форм, нового вислову у нашій поезії”. Критик наголошує, що, окрім відчутного розширення тематичних обріїв, у поезії Старицького вперше українською мовою заговорив новий ліричний герой — інтелігент. Він звернувся до своїх сучасників без традиційної маски “мужицького поета”, коли на все треба було дивитися “очима співучого селянина, афектувати селянську наївність, починати поезії від зір, вітру, сонця, хмар або соловейка” і закінчувати індивідуальним поетовим “горем” чи “щастям”. І тому, за словами Франка, за Старицьким-новатором “пішов Куліш у пізнішій добі свого віршування, а далі Грінченко, Самійленко, Леся Українка, Кримський і ціла фаланга молодших”. До заслуг Старицького-поета Франко відносить і серйозність змісту його поезій, і артистизм виконання, і громадянський пафос.
У великій прозі М. Старицького основна тема - історія України. Його перший прозовий твір - повість “Осада Буші” мав підзаголовок - “Эпизод из времен Хмельниччини”. Йшлося про героїчну оборону в 1654 р. подільського містечка - фортеці Буші; потрібно було затримати просування на схід польської армії і дати можливість війську Хмельницького дочекатися підмоги. Мистецьке бачення події не замикалося на художньому змалюванні героїчного подвигу доньки коменданта фортеці Орисі Завісної, яка ціною власного життя підірвала порохові склади фортеці. У невеликій за обсягом історико-романтичній повісті порушувалися майже всі актуальні для історичної прози М. Старицького питання: витоки і джерела народної моралі й етики, шляхи пробудження та виховання громадянської й національної самосвідомості, війна і мир, народ й історія, народ як носій високих моральних якостей, масовий героїзм визвольної війни, антимілітаристські мотиви.
Художня цінність повісті не лише в її багатопроблемності, а й у виразно окреслених характерах. Утіленням патріотичних поривань, самопожертви в ім’я суспільних ідеалів, високої духовності є у творі постать сотниківни Орисі Завісної. Характер дівчини розкривається, в його романтичній тотожності внутрішньому світові особистості. Уже з перших сторінок повісті увага зосереджується на душевних переживаннях Орисі як романтичної героїні. У такому ж ключі змальовано і її портрет:
Вродливого личенька риси і елегантні й шляхетні, в чорних, стиснутих трохи бровах криється непорушна воля й відвага; карі очі з-під довгих темрявих вій палають вогнем; на мармуровому чолі лежать не дитячі думи, хоч у виразі уст лишає дитяча краса.
Відповідно до художньої системи романтизму виписані й пейзажні картини, інтер’єр. Прикладом романтичного бачення є опис Орисиної світлиці, основа якого - контрастуюче зображення. У даному разі це контраст світла і темряви. Генератором світла в кімнаті, а ширше, в душі Орисі, є іконостас з іконою Божої Матері й невгасимою лампадкою. Генератор темряви - лиховісна дійсність ночі перед вирішальним, нерівним боєм. Підсилює невідворотність наступу сил зла опис катаклізмів у природі:
А надворі скаженіє буря; вітер гуде і жалібно в комині виє, мов голосить по згубі когось близького, дорогого...
Гаряче молиться Орися і просить Богородицю дати їй силу й міць у боротьбі з ворогом. Та враз лампадка спалахнула й погасла, немов провіщаючи трагічні події, які чекають на оборонців Буші, і високий, жертовний спалах героїчного вчинку Орисі, яка ціною власного життя затримала наступ ворога
Наскрізним у повісті є образ-символ Ісуса Христа. Уперше він змальований, коли Орися молиться у церкві. У вихорі подій війни і наближення ворога лагідні очі Спасителя на іконі нагадали дівчині щастя мирних днів, очі її коханого Антося, адже вираз їх однаковий - любов і приязнь. Іконописний образ Ісуса Христа є і в таборі ворогів-поляків, охоплених безглуздою злобою й люттю до українців, готових дощенту зруйнувати фортецю.
А осяяний тріпотливим світлом лик Богочоловіка дивився згори лагідно на сп’янілі розсатанілі від злоби обличчя, позирав кохано на дітей Своїх, за яких і розпинався на хресті.
Шлях помсти і крові письменник розкриває як трагічні сторінки в житті українського і польського народів, як відступ від Божих заповідей.
Отже, автор повсякчас проводить думку, що майбутнє людини, її щасливе повноцінне життя не у братовбивчих війнах, кривавих розправах, а в мирі, взаєморозумінні, взаємоповазі. Діалог між гетьманами Потоцьким, Лянцкоронським і шляхтичем Антосем Корецьким розкриває красу вірності Вітчизні, почуття любові та милосердя до ближнього як кращих морально-етичних якостей людини й осуджує злобу, лють, зарозумілість, погорду і кастову вищість у спілкуванні.
Надзвичайно сильний антимілітаристський пафос повісті. Письменник показує, що під час кривавих битв у войовників зникають такі цінні людські якості, як доброта і милосердя. Коли людину охоплює непереборна лють, засліплює жадоба помсти, нищення, вона втрачає розсудливібть, почуття міри в діях. Так, відважні козаки на чолі з хорунжим у запалі переслідування ворога падають у прірву і гинуть:
- Стривайте, дурноголові! - кричав сотник, піднявши скривавлену руку вгору. - Що то ви стрибаєте в прірву? Вже й жодного ворога не лишилося!
Коли юрба трохи опам’яталася і вже почала було вимешувати на ранених свою ще не вщухлу лють, сотник підняв над головою пернач і грізно крикнув:
- Годі! Ані з місця! Слухати мого наказу!
Ідея неприйнятності для людства братовбивчих воєн, силового розв’язання конфліктів проходить через усю історичну прозу Старицького: це і трилогія “Богдан Хмельницький”, і дилогія “Молодість Мазепи”, “Руїна”. Особливо художньо переконливо розкрита ця ідея в романі “Останні орли”. Твір закінчується трагічним акордом - смерть (насильницька, мученицька) й помста (жорстока, кривава) бенкетують в Україні, спостигаючи переможців і переможених, катів і героїв. Загрозливою бачиться в романі знеціненість людського життя на тлі крові, передана сценами вбивства, катування людини, передчасною смертю майже всіх головних героїв.
У повісті “Облога Буші” багато уваги приділено образові Антося Корецького - коханого Орисі. Магнат за походженням, він виріс, виховався в козацькій родині на традиціях народної моралі й етики. І хоча волею обставин Корецький потрапляє до свого природного середовища (успадковує родовий замок, станові привілеї і т.п.), світоглядні незгоди з великопанською мораллю та глибокі почуття до Орисі, з якою виховувався в одній родині, повертають його на бік оборонців фортеці. З формуванням Корецького як особистості тісно пов’язані питання джерел здорової народної моралі й етики, шляхів пробудження й виховання національної і громадянської самосвідомості, вибір життєвої позиції. Показово, що саме ці питання становлять серцевину не лише повісті, а й написаної пізніше (1898) однойменної драми “Оборона Буші”, для якої визначальним (за жанровим баченням романтичного твору) була драма серця, почувань, а не історико-героїчне тло.
Силою волі і стійкістю переконань вирізняється в повісті сотник Завісний - батько Орисі. Мудрий керівник, люблячий батько і безстрашний воїн, він уособлює кращі риси тогочасного козацтва, оборонця й охоронця рідного краю.
Епізодичними, але досить виразно окресленими є в повісті образи священика отця Василія, гармаша Шрама, співця-кобзаря, бабусі-няньки, Катрі - подруги Орисі.
Гроно яскравих постатей, пластичних художніх образів змальовано і в дилогії “Молодість Мазепи” 'та “Руїна”, яку лише через сто років після її написання авторові цієї статті вдалося розшукати в спецсховах і опублікувати окремим виданням. Причиною такого довгоґо замовчування цього твору було, найперше, несприйняття радянською ідеологією діяльності І. Мазепи, який у дилогії зображений позитивним героєм. Таке ставлення до українського гетьмана ініційоване провладними силами Російської імперії ще з XVIII ст. У листі до Д. Яворницького від 10 квітня 1898 р. Старицький зазначає:
Я тепер пишу великий роман про Мазепу, тільки ся тема небезпечна для цензури, а в цензурнім смаку я не напишу.
Роман був задуманий у трьох книгах - “Молодість Мазепи”, “Руїна”, “Велика Руїна”, але через цензурні обмеження й заборони було написано лише перші дві частини. Уже після публікації першої частини - роману “Молодість Мазепи” її редактор з тривогою писав М. Старицькому:
...Боюсь одного, на первую половину уже обращено внимание; в первой половине Мазепа — чуть ли не идеальннй герой и т.п. Не таков ли он будет и во второй половине романа? Это неудобно, лучше тогда возьмите другую тему; говорю это ради Вас же, чтобы не вышло после нежелательных недоразумений...
Жанр історичного пригодницького роману дав можливість Старицькому якоюсь мірою обійти цензурні заборони і водночас спростувати офіційний міф про Мазепу як злочинця і зрадника народу. Адже незважаючи на те що за життя гетьмана поети прославляли його як мудрого політика, хороброго воїна, щедрого мецената, після подій 1708 р., коли Мазепа уклав угоду з Польщею та Швецією проти колоніальної Російської імперії, він був підданий анафемі.
Образ Мазепи в дилогії розкритий відповідно до романтичного бачення. Для художньої літератури цей персонаж унікальний - зацікавлення ним не згасає, тому він має широкий світовий контекст художньої інтерпретації. Про нього писали романтики Вольтер, Дефо, Гюґо, Байрон, Словацький, Рилєєв та ін. Зображували Мазепу і художники Верн, Делакруа, Буланже.
У центрі уваги роману Старицького - формування світогляду Мазепи як громадянина і майбутнього державного діяча. Потрапивши до козацького хутора в степу, він мимоволі порівнює життя, в якому панує краса людських взаємин, зі світом бруду і брехні королівського двору, де він був у науці. У родині козака Сича Мазепа одужує не лише фізично: відбувається його своєрідне моральне оздоровлення. Душевна криза героя (наслідок перебування в атмосфері здеморалізованого суспільства) долається позитивною енергетикою спілкування з мешканцями козацького хутора - носіями високих морально-етичних норм співжиття - та душевною гармонізацією з природою рідного краю. Відбувається повернення втрачених світоглядних пріоритетів, ціннісного розуміння світу і своєї позиції в ньому. Слід зазначити, що в осмисленні символічно-ціннісного ареалу питань життя і перспектив української нації Старицький багато в чому солідарний з думкою П. Куліша, для якого хутір - символ національно означеного, власне українського способу життя, бо він як наріжний камінь, еталон українськості, необхідний при творенні своєї цивілізації, своєї форми високої культури, з якою Україна по праву ввійде до Європи. Пізніше, на звивистих шляхах політичної, державної діяльності, в ситуаціях нелегкого вибору, родове, родинне світло козацького хутора в степу залишається для І. Мазепи джерелом душевного спокою і спонукою його вчинків.
Події роману “Руїна” відбуваються в 1668-1673 рр., тобто під час діяльності Мазепи як генерального писаря в гетьмана Дорошенка, а наприкінці твору - в Самойловича. У характеристиці І. Мазепи як історичної постаті й людини Старицький загалом виходить на оцінки, дані Р. Мартелем у книжці “Іван Мазепа: Життя і пориви великого гетьмана”:
Мазепа при всій своїй інтелігенції та енергії, не був програмовим героєм. Як справжній державний діяч і добрий дипломат ішов за потребами своєї доби, хитався, кидався на всі боки, був вовком, лисом і тільки людиною з пристрастями, себелюбством, упертістю та інколи надто великою вірою у свої сили.
Прикметно, що і Старицький, і його попередники та наступники, розкриваючи ті чи інші риси вдачі опального гетьмана, художньо Домислюючи невідомі чи відтворюючи вже відомі сторінки життя Мазепи, відзначають нерозривну єдність його долі й долі України як держави. Цікаво, що навіть Пушкін у поемі “Полтава”, де-юре виходячи з позиції Мазепи як винного (“злодей”, “изменник”, “лиходей”), де-факто змальовує його яскравою, неординарною, романтичною особистістю свого часу, людиною, якій випала нелегка доля і трагічний кінець життя як д ля державного діяча. Російський поет кожною наступною змальованою картиною заперечує ним же дану вихідну характеристику Мазепи як негативного героя. Ось гетьман знічений і засмучений своєю причетністю до покарання Кочубея - батька Марії, розуміє, якого горя завдасть їй ця звістка. Мазепа любить Марію, дорожить її почуттями і, щоб розвіяти безпідставні ревнощі, розповідає їй про свій потаємний намір - союз зі Швецією у війні проти Росії, адже “независимой державой Украйне бьггь уже пора”. Потому, як досвідчений полководець, він тяжко розчарований військовою недалекоглядністю короля Швеції Карла, невиправданістю сподівань на допомогу шведів у війні проти російського царя. А ось Мазепа, програвши головну битву цілого свого життя - під Полтавою, проїздить повз хутір Кочубея і море почуттів - провина, жаль, скорбота, каяття - охоплюють його душу, адже це він став основною причиною руїни цієї і йому колись дорогої оази привіту, дружби й останнього кохання. Поема Пушкіна не стала ще одним актом звинувачення Мазепи ображеним росіянином, а залишилася художнім роздумом про визначні події історії та її героїв. Долучившись до світового контексту художнього бачення І. Мазепи як романтичного героя, Пушкін кохання старого гетьмана і юної Марії пояснює віковими психо-фізіологічними чинниками, намір Мазепи порвати з Петром І - відплатою гонору за давню образу, а програну битву - стратегічною помилкою гетьмана у виборі партнера.
Трактування Старицьким жіночих образів - доньки Морозенка Галини і відважної доньки полковника Гострого Мар’яни - теж певною мірою співзвучне традиціям європейського історико-пригодницького роману (леді Ровена і Сарра в романі “Айвенго” Вальтера Скотта). Однак сюжетна схема західноєвропейського роману використана М. Старицьким на національній ідейній основі. Добра, чуйна, щиросердна Галина (образний еквівалент леді Ровени) зображена втіленням природної чистоти почуттів, що характерно для української літературної традиції (Г. Квітка-Основ’яненко, П. Куліш), Мар’яна ж, як і Сарра, уособлюючи інтелектуально-розумове начало, має зовсім протилежні вальтерскоттівській героїні світоглядні переконання. їй чужа пасивна позиція непротивенства злу насильством, і вона, згідно зі своїм історичним досвідом українки, вважає, що за свободу й незалежність треба боротися, а перемогу здобувати в бою, в поєдинку.
Загалом усі персонажі дилогії яскраві, колоритні, - чи то національні герої Іван Богун або гетьман Дорошенко, чи старий козак Сич. Перипетії пригодницького роману (стрімкий розвиток подій, фабульний арсенал - підслуховування, перевдягання, ув’язнення, викрадення й переслідування, загадки й утаємничення), романтична любовна інтрига, захоплюючий сюжет характеризують Старицького-прозаїка як майстра, що розбудував жанр історико-пригодницького роману в Україні. Якщо за словами історика українського театру Д. Антоновича, п’єси Старицького перевищували п’єси всіх сучасних йому драматургів своєю сценічністю і театральністю, то історична проза письменника, зокрема дилогія “Молодість Мазепи” і “Руїна”, сюжетним хитросплетінням, яскравістю характерів, драматизацією почуття, діалогічною майстерністю є знахідкою для кінематографічних жанрів.
На час написання дилогії М. Старицький був уже знаним драматургом, автором багатьох п’єс високої художньої якості. Драма “Талан”, за словами І. Франка, належить до перлин драматургії Старицького. Твір присвячений видатній українській артистці Марії Заньковецькій. В образі головної героїні драми Марії Лучицької чимало автобіографічних епізодів з життя і творчості талановитої акторки. Усе те, про що йдеться у п’єсі Старицького, було настільки близьке, зрозуміле й пережите Заньковецькою, що вона не раз говорила, що їй важко грати саму себе. У центрі твору - нелегке життя жінки-акторки, людини великого таланту і високих душевних якостей та духовних поривань. Драма “Талан” була однією з перших в українській літературі п'єс про життя акторів і проблеми театрального колективу. Примножений вічними морально-етичними аспектами сімейного життя і праці, твір вирізняється високою драматичною напругою почуттів, гостротою конфліктів, діалогічною і монологічною майстерністю. Про вміння Старицького-драматурга зацікавити глядача, привернути його увагу свідчить і високий рейтинг п’єс драматурга у наш час: у багатьох театрах України з успіхом ідуть такі відомі речі, як комедія “За двома зайцями”, драма “Циганка Аза” та ін.
Індивідуальну творчу манеру письменника характеризує тонке відчуття можливостей жанру, майстерність типізації, виразність художньої деталі, багатоаспектність осмислюваних явищ, уміння створити фабульну напруженість. Цікаво, що Старицький часто обігрував той самий сюжет у різних жанрових інтерпретаціях, найчастіше у великій прозі та драматургії: наприклад, історичний роман-трилогія “Богдан Хмельницький” і віршована історична драма “Богдан Хмельницький”; повість “Облога Буші” і написана білим віршем історична драма “Оборона Буші”. Така поліжанрова обробка свідчить про глибоке зацікавлення письменника певним колом тем, проблем, образів.
Л-ра: Дивослово. – 2005. - №12. – С.20-26
