Біографія Василя Стефаника
Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 року в селі Русів Снятинського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина) у заможній селянській родині. Батько, Семен Стефаник, чоловік крутої вдачі й практичного розуму, не мав часу займатися вихованням дітей. Він тяжко працював сам і не давав спуску ні наймитам, ні дружині, ні дітям. Наймити ненавиділи його і проклинали, дружина і діти боялися і любили.
Мати, Оксана Кейван, – жінка ніжна і безмежно добра. Невтомна трудівниця, вона виховувала і в дітей любов до праці.
Хлопчик виростав серед розкішної природи, народних пісень, колядок, казок і легенд, оточений любов’ю і опікою матері, старшої сестри Марії.
Сільська школа (1878-1880) навчила його грамоти; Снятинська (1880-1883) – «строїла душу». Тут Стефаник відчув велику погорду до себе, сільського хлопця, від учителів, приниження гідності, фізичні покарання.
Мати не хотіла піддавати свого улюбленця й далі тортурам у Коломийській гімназії, куди, за порадою поміщика Теодоровича і наполяганням тата, готувався вступити майбутній письменник. З вересня 1883 року до літа 1890 року Стефаник – учень чоловічої польської Коломийської гімназії, де почалися його найтяжчі поневіряння.
Оскільки гімназія, крім формального навчання і ворожого відношення до українців, студентів, нічого не давала, гімназисти об’єдналися в таємне товариство і щонеділі виходили читати по читальнях. Товариство здружило Стефаника з Л. Мартовичем, з яким їздив по селах навчати простих людей, створив художньо-видавничу спілку у п’ятому класі гімназії і поділив радість від першого друкованого оповідання Л. Мартовича «Нечитальник», виданого на його кошти; обох виключили з гімназії «за політику» (1890), обидва закінчували гімназію в Дрогобичі (1890-1892).
1890 року Стефаник, будучи членом радикальної партії, пропагує її ідеї; дописом «Жолудки наших рабітних людей і читальні (Зі Снятинщини)» дебютує в «Народі» як публіцист.
1892 рік багатий знаковими подіями в житті Стефаника: закінчив гімназію; вступив на медичний факультет Краківського університету. Тут вступає до студентського товариства «Академічна громада», члени якої майже всі були драгоманівцями і належали до української радикальної партії. Багато читає, веде агітаційну роботу серед селян, знайомиться з польськими письменниками, культурними діячами: Іваном Трушем, Михайлом Бойчуком, Богданом Лепким.
У травні 1894 року на шевченківському вечорі в Кракові відбулося знайомство Стефаника з родиною Морачевських (вважав це найважливішою подією своєї молодості). Вацлав Морачевський одним із перших виявив письменницький талант Стефаника, зробив чимало для ознайомлення польської громадськості з творчістю українського митця.
Стефаник організовує партійні з’їзди, виступає публіцистичними статтями в журналі «Народ», газеті «Хлібороб»; турбується про напрям і зміст радикальної преси.на закритих зборах радикальної групи в Кракові (1895) пропонує створити офіційний орган партії, що займався б першорядними питаннями політики.
У сумнозвісний 1895 рік виборчої кампанії до галицького сейму Стефаник їде в Обертинщину. За передвиборчу й антишляхетську агітацію Стефаника заарештували і привезли хворого до Городенки в Коломийську тюрму. Тринадцятиденне ув’язнення не похитнуло волі Стефаника. Невдоволений відсутністю інформації в періодиці про хід виборів, виборчі махінації і шахрайства, Стефаник різко критикує угодівську політику народовців і ренегатство радикалів; виступає проти розпорошення сил у громадському русі, переживає розрив із товаришами, що зрадили спільні ідеали.
Депресивний настрій посилився сумною звісткою про хворобу матері. Стефаник, не гаючись, їде до Русова. Непривітно зустрів батько арештанта, покладаючи на нього вину за хворобу матері. Батько відмовляється утримувати Стефаника в університеті. Стосунки між ними остаточно зіпсувалися, хоча й до арешту не були ідеальними. Проте Стефаника так хвилювала хвороба матері, що її муки стали його власним болем. З цього часу думки про матір заповнили все його єство. Його листи, перейняті бетховенськими мотивами, все виразніше набирають форми поетичних мініатюр. З болю народжувався Стефаник-поет.
Перші проби пера відносяться ще до гімназійних років. Приблизно у другій половині 90-х років Стефаник намагався видати книжку, але не вдалося. Одержавши відмову і порвавши книжку, він прийняв рішення більше ніколи не писати. Та вже через місяць почав працювати над другою книжкою. Після першої невдачі з друкуванням книжки Стефаникові забракло впевненості в своїх силах. У чернівецькій газеті «Праця» відбувся дебют Стефаника. З 21 листопада по 3 грудня 1897 року надруковано 6 новел: «Виводини з села» (остаточна назва «Виводили з села»), «Синя книжечка», «Стратився», «У корчмі», «Сама-саміська», «Побожна». Робота над збіркою «З осени» не припинялася.
Усі новели, опубліковані у «Праці» і написані 1898 року, увійшли до першої збірки під зміненою назвою - «Синя книжечка. Образки Василя Стефаника» (Чернівці, 1899). Хто ініціював зміну назви – невідомо. Найімовірніше сам Стефаник, який відкидав будь-які диктати щодо способу і стилю своєї творчості з боку літературних критиків, не сприймав утручання в його тексти і редакторів та видавців.
Новели (1897-1898) принесли Стефанику популярність за межами України. «Синя книжечка» Стефаника, як наскрізь оригінальне явище, вразила читачів своєю правдою, а критиків – новаторством. Довершену зрілість літературного дебюту Стефаника визнали всі критики. «Митцем з божої ласки», абсолютним паном форми назвав Стефаника І. Франко. Отже, ім’я Стефаника відразу стало іменем великого письменника.
1 січня 1900 року померла мати. Все втратило свій сенс.
Звістка з Русова про намір батька одружитися з дівчиною, молодшою від синів, тяжко вразила Стефаника. Минуло лише 4 місяці. Одруження – це наруга над пам’яттю матері. Спроба відмовити батька від такого кроку скінчилася розривом. Без матеріальної підтримки продовжувати навчання і жити в Кракові не може; до Русова не навідується: там газдує молода мачуха – Марія Луцик.
У червні 1900 року їде до містечка Чортовець на Тернопільщині до І. Плешкана і готує до видання 2 збірки «Дорога. Новели» (збірка вийшла в грудні 1900 року, але, за тодішньою традицією, датована наступним, 1901 р.) і «Поезії в прозі». Його листи цього періоду просякнуті трагізмом, безнадійністю, передчуттям смерті. Більшість із них мають жанрові ознаки поезій в прозі. Можливо, вони і мали скласти збірку «Поезій в прозі», яка, як і багато задумів (повість «Листи до мами», драма «Палій», книжка «Поезії в прозі»), лишилися нездійсненними. Нервові напади повторюються дедалі частіше і не дають працювати.
У 1902 році помер І. Плешкан; смертельно захворіла сестра Параска, неврастенія змучила самого письменника. Стефаник замовкає на 15 років. Зміну в його життя внесла поїздка на відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаву (1903). Тут він познайомився з М. Коцюбинським, М. Старицьким, Б. Грінченком, Г. Хоткевичем, Оленою Пчілкою, М. Вороним і виступив з вітальним словом.
Кілька днів перебуває в Києві; 21 вересня їде до могили Т. Шевченка в Канів. Стефаник мав намір поїхати в Петербург, щоб познайомитися з Максимом Горьким, але, довідавшись, що там його немає, повертається до Тернополя. Тут, у приміщенні товариства «Руська бесіда», виступає з доповіддю про Наддніпрянську Україну, яка справила незабутнє враження на присутніх.
Мандрівне життя втомило письменника. 26 січня 1904 року він одружився з Ольгою Гаморак, жінкою, яка щасливо поєднувала в собі вроду й інтелект, ніжність і терплячість, шляхетність і високу культуру серця. Шість років подружжя живе в селі Стецеві, недалеко від Русова (1904-1910). Стефаник займається господарством, дуже швидко стає «своїм» серед селян. Його поважають і люблять, з ним радяться, йому скаржаться. Майже безвиїзно живе в Стецеві, хіба що в господарських справах навідується до Снятина. Не пише. Публічно не виступає. Щоправда, 1905 року видав четверту збірку новел «Моє слово», куди ввійшли твори, написані раніше.
У 1907 році в Галичині – чергова передвиборча кампанія. 1908 року Стефаника було обрано послом до автсрійського парламенту від радикальної партії. Він відновлює активну громадсько-політичну діяльність. Його новели передруковуються в часописах Галичини і Східної України, перекладаються російською, польською, чеською, болгарською, німецькою, французькою та іншими мовами. Про нього пишуть, його запрошують співпрацювати редакції журналів, газет, видавництва. Від нього чекають нових творів. Та Стефаник мовчить.
У 1910 році Стефаник з дружиною та трьома синами, Семеном (1905-1981), Кирилом (1908-1987) і Юрком (1909-1985) повертаються до Русова, у новозбудовану хату.
Зразковий господар, Стефаник не забуває й про обовязки «мужицького посла». Кожного року газета «Громадський голос» публікує звіти Стефаника перед виборцями.
1912 року у Снятин переїхав Марко Черемшина. Перейняті любов’ю до народу, прагненням поліпшити його долю, письменники створили своєрідний центр громадсько-політичного руху в повіті.
4 лютого 1914 року письменника спіткало велике горе – померла його дружина Ольга Гаморак. Особиста біда Стефаника збіглася зі всенародною: почалася Перша світова війна. Стефаник стає членом Головної Української Ради – міжпартійної організації всіх партій Галичини, утвореної на початку війни (1914) для ведення справ української національної політики у воєнний час. Мета ГУР – консолідація народу в боротьбі за визволення окупованої Росією Східної України й утворення української держави.
У березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника заарештували. Статус посла і клопотання М. Черемшини допомогли через кілька днів вийти з в’язниці. Якийсь час він живе у Відні (1916), де після 15-річної паузи знову повертається до художньої творчості.
У січні 1919 року у складі делегації ЗУНР, очоленої Левком Бачинським, Стефаник здійснює другу поїздку в Україну з нагоди свята соборності. Стефаник встановлює зв’язки з діячами науки і культури, дбає про видання своїх творів для читачів Наддніпрянщини. З 1919 року його книжки постійно видаються в Харкові й Києві.
У 1926 році вийшла збірка післявоєнних новел під назвою «Земля». 1929 року Стефаник відкликає свою кандидатуру в академіки ВУАН, хоч освіта трьох синів, переслідуваних польською владою, коштувала дуже дорого, невмолимо давили борги. Перенесений взимку 1930 року частковий параліч погіршив і так слабке здоров’я. Готувалася до видання збірка творів Стефаника, весь прибуток якого призначався письменнику. Ця книжка під назвою «Твори» вийшла у Львові 1933 р. У знак протесту проти штучного голодомору Стефаник відмовився від пенсії (1933).
Здоров’я письменника з кожним днем погіршується. Він усамітнюється, нікого не хоче бачити. Єдина розрада – відвідини русанівського селянина «Івана з поля». При ньому оживає. Та поступово тривалість розмов скорочується й урешті-решт зовсім припиняється.
У листопаді до багатьох хвороб долучається ще й запалення легенів. Стан безнадійний. 7 грудня 1936 року Стефаник помер. Тисячі людей з навколишніх сіл і міст, численні делегації з видавництв, спілок, установ проводжали великого письменника в останню дорогу.
Твори
Критика
