Монолог у новелах В. Стефаника
Суханова В.Ф.
В другій половині XIX – на початку XX ст. розвиваються і вдосконалюються такі жанри літератури, як психологічний роман, психологічна драма і новела. Поряд із жанром малого соціально-побутового оповідання (найвидатнішими представниками якого є Б. Грінченко, Л. Мартович, О. Маковей, Т. Бордуляк) стає соціально-психологічна новела, створювана класиками української літератури І. Франком, М. Коцюбинським, В. Стефаником, О. Кобилянською, М. Черемшиною, В. Васильченком, А. Тесленком.
У епічних творах, як правило, мова автора переважає над т. зв. чужою мовою. У новелах В. Стефаника є домінуючими різні форми і різновиди чужої мови, а не авторські монологи. У різноманітних варіантах і пропорціях переплітаються вони між собою, або поєднуючись із мовою автора, або приєднуючись до неї. Майже непомітно мова автора може переходити у невласне-пряму мову, яку в свою чергу заступають великі за розміром внутрішні монологи, виголошені героями від першої особи, що надзвичайно плавно, без видимих стильових зрушень переходять у великі монологи, звернені до дійових осіб, чи в репліковані висловлення одного персонажа, які можуть підхоплюватися іншими персонажами, переходячи таким чином у діалог.
З усіх засобів організації тексту, наявних у творах В. Стефаника, спинімося на монологах і їх ролі у структурі тексту новел.
У лінгвістичній літературі немає єдиного загальноприйнятого визначення монолога. Монолог визначається здебільшого як переважно книжна, в певному розумінні штучна форма вираження чужих повідомлень, хоч нерідко він зустрічається і в усній повсякденній мові у формі розповіді про певний факт, подію, випадок, пропущених крізь призму свідомості оповідача. Найбільш точним і чітким є характеристика монолога, дана Г. Винокуром, який визначає монолог як більш чи менш поширену репліку одного з персонажів, виходячи з того, що основною одиницею художнього тексту є діалог.
За функціонально-семантичною спрямованістю розрізняють монологи драматичні, епічні, ліричні (авторські) й опосередковано ліричні. За характером комунікації розрізняють монологи невисловлені і висловлені вголос, за формою — усні й писемні. Класифікують монологи ще й за іншими ознаками, наприклад, за сферами їх застосування і т. ін.
Монологи творів В. Стефаника не є однотипними, крім того, в деяких новелах вони є єдиною, в інших — переважною формою висловлення персонажів. Наприклад, у новелі «Святий вечір» основна частина — це монолог матері, початок новели — діалог матері з сином; більша частина новели «Майстер» — це монолог майстра, значно менше місця відведено тут полілогу інших персонажів. Так само переважає монолог і в новелах «Шкода», «Стратився», «Підпис», «Діточа пригода», «Марія», «Гріх» («Думає собі Касіяниха»), «Сини», «Межа», «Палій», «Май», «Вістуни» та ін. А такі твори, як «Вечірня година», «Синя книжечка», «Скін», «Портрет», «Роса», «Ангел», «Моє слово», «Мати», «Діти», «Дід Гриць», «Озимина», «Сон», «Гріх» («Вдова Марта давно хора...»), «У нас все свято», є суцільними монологами, де мова автора представлена невеликою кількістю речень.
У всіх новелах В. Стефаника серед форм чужої мови переважає монолог, за допомогою якого автор у переважній більшості випадків передає внутрішню мову героїв. Як зазначають дослідники, у творах майже всіх письменників початку XX ст. внутрішня мова є дуже важливим компонентом, що йде по лінії т. зв. багатоплановості розповіді. Монолог і , особливо внутрішній монолог, дає можливість письменникові всебічно розкрити психологію героя, зберігаючи об’єктивну форму розповіді. Крім того, широке використання монолога дозволяє до мінімуму скоротити число дійових осіб.
В остаточному варіанті новели «Мати» письменник залишив тільки монолог матері, розширивши його за рахунок авторських слів, наявних у першій редакції твору (ця редакція ввійшла до збірки «Твори», 1939), та Усунувши єдину репліку — відповідь дочки. Словесну відповідь дочки автор замінив непрямим реплікуванням (при якому у відповідь на чиїсь слова учасник діалога мовчки виконує певну дію, що посилює напруженість ситуації у творі). Завдяки цьому автор концентрує увагу читача на переживаннях матері, а не на поведінці чи переживаннях дочки-розпусниці.
Найменшою мірою типові для монологів В. Стефаника ті риси, які, на думку Г. М. Чумакова, притаманні монологу: «Монолог — форма в багатьох випадках все-таки книжна. Чудова, надзвичайна, доведена великими письменниками російськими, особливо драматургами, до цілковитої довершеності, але книжна».
Створити такі монологи, де б розмова з самим собою здавалася цілком природною, не вражала книжністю, штучністю, вдавалося небагатьом письменникам. Характеризуючи манеру репродукції художниками слова чужого висловлення, В. Стасов у листі до Л. Толстого писав: «Мені здається, що в «розмовах» дійових осіб нема нічого важчого «монологів». Тут автори вдаються до фальші і вигадують більше, ніж у всіх інших своїх писаннях — і саме фальшивлять умовністю, літературністю і, так би мовити, академічністю. Майже ні в кого і ніде нема тут справжньої правди, випадковості, невірності, уривчастості, недомовленості й усяких стрибків».
Майстерно умів будувати монологи своїх дійових осіб В. Стефаник. «В мальованню, — писав І. Франко, — він уміє бути і реалістом, і чистим ліриком. — і проте ніде ані тіні пересади, переладовання, бомбасту, неприродності». Для Стефаника властивий «той несхибний артистичний такт, який велить все і всюди здержати міру. Стефаник — абсолютний пан форми».
Монологи героїв В. Стефаника продумані в деталях, виношені. Це відбивається на їх структурі. Вони мають вищий ступінь організованості, ніж звичайна розмовна мова, хоч не втрачають і рис живої розмовної мови.
Встановити межу між монологічною і діалогічною мовою, а також між внутрішніми і зовнішніми монологами у творах В. Стефаника часто досить складно. Наприклад, у новелі «Мати» є дві дійові особи, але говорить лише одна з них — мати. Вона одночасно і ганьбить дочку за негідну поведінку, і розповідає про неї, і дає накази дочці, яка тут же виконує їх. Таким чином, монолог матері має ніби два плани. Один з них — чистий комунікативно-дійовий план її розмови з дочкою (вона примушує дочку принести пограбовані речі, випити отруту та ін.) і другий план — далекий від конкретної побутової ситуації — план загальної оцінки поведінки дочки з боку самої матері і з боку оточення. Можна передбачити, що в реальній ситуації дочка щось відповідала матері. Отже, це міг бути діалог. Проте репліки дочки як несуттєві чи такі, що не несуть на собі основного тематичного навантаження, вичленовуються автором з тексту, і внаслідок цього з’являється чистий монолог матері з досить складною внутрішньою структурою.
Для епічних творів характерним є поширення окремих реплік у діалозі, які й переводять його у своєрідний монолог. Як відзначає В.В. Виноградов, «...у сфері розповідної прози взагалі спостерігається тенденція до «монологізації діалога, до здійснення своєрідних гібридних форм «монологічного діалога». У новелі В. Стефаника «З міста йдучи» троє селян, що повертаються додому з міста, говорять про померлого багатія Максима. Кожен із них має свою тему повідомлення, але спільним для всіх трьох монологів є переплетення дійсності з фантазією. Перший розповідає про багатство Максима як очевидець, бо їв і пив за його столом. Другий передає розповідь паламарихи про Максима (вона спостерігала поведінку .Максима, його страхи від передчуття, що господарство буде зруйнованим). Третій згадує розповідь старої шептухи про те, як до неї звертався Максим, щоб розтлумачила йому сон. Розповідь кожного із співрозмовників досить об’ємна, композиційно складна і закінчена, нібито не розрахована на підтримку чи словесну протидію інших персонажів, отже, наближається до монолога. Проте всі три розповіді об’єднані головною темою (розорення Максима), вони доповнюють одна одну і тому сприймаються скоріше як поширені репліки, ніж як монологи.
Не мають чіткої межі у творах В. Стефаника власне внутрішні монологи і монологи, виголошені й адресовані слухачам. Внутрішній монолог звичайно розуміють як мову персонажа, наявну в його думках і не розраховану на висловлення і сприймання. Проте для творчої манери В. Стефаника типовим є виголошення персонажами внутрішніх монологів, що визначається всіма засобами введення монолога (особовими формами дієслів, займенників тощо).
З погляду психології, внутрішня мова — це специфічна мовна сфера, несумісна з цим самим поняттям у мовознавстві і літературознавстві. Внутрішня мова не є мова «сказана про себе». Вона не розрахована на розуміння й сприйняття іншою особою. В ній слово може і не мати того обов’язкового предметно-логічного значення, яке воно має у зовнішній мові. Вона не пов’язана з граматичними нормами дискурсивного мислення. У мовознавчій літературі внутрішній монолог розглядають або як своєрідний лінгвостилістичний прийом, дуже близький до невласне-прямої мови, або навіть як одну з форм невласне-прямої мови. На думку В. К. Фаворіна, «... форми, склад і характер внутрішніх монологів можуть бути дуже різноманітними, вони варіюють від зародкових елементарних форм т. зв. «внутрішнього мовлення», дифузно невиразного, нерозчленованого або слабо розчленованого, — аж до літературно упорядкованих, стилістично опрацьованих розмов персонажа з самим собою».
У художній літературі спостерігається відтворення двох фаз внутрішньої мови. На першій стадії внутрішня мова перебуває ще в процесі формування із дифузних, нестійких і невиразних форм. У синтаксичному відношенні внутрішній мові на цій стадії властива фрагментарність, еліптичність, нерозчленованість і, на перший погляд, безладність. Вона оперує не стільки реченнями, скільки «психологічними предикатами». З боку семантики для неї властиві конденсація змісту в словах, лаконічне й чітке усвідомлення складних думок майже без слів. На другій стадії перебуває внутрішня мова, що утворилася внаслідок формування думки в більш-менш спокійних умовах, отже, є виношеною. Така мова являє собою структурну, логічно-послідовну і стилістично оброблену систему думок. Як указує академік В.В. Виноградов, Л. Толстой вперше в російській літературі піддав художній переробці і переклав на мову художньої прози форми внутрішньої мови, побудувавши на їх основі оригінальний стиль «внутрішнього монолога». Розвиваючи цю думку далі, академік В.В. Виноградов відзначає, що внутрішня мова не може бути відтворена натуралістично. Навіть у літературному оформленні вона зрозуміла лише на фоні всього контексту.
У В. Стефаника спостерігаємо спроби відтворити самий процес формування внутрішньої мови у персонажів, але це відтворення є далеко неповним і неточним, порівняно з реальним формуванням внутрішньої мови, оскільки це не психологічний експеримент, а художній засіб. Для прикладу розгляньмо структуру внутрішнього монолога у новелі «Портрет». Батько згадує слова дочки, яка мріяла служити людям своєю артистичною грою. При цьому думки батька передаються фрагментарно, в процесі їх формування:
«...заграю їм пісеньку. Буде їм здаватися, що походжають по різнобарвних квітах і по шовковім зілю. Аж спотикатися будуть. Та й будуть видіти, як дівчина рве барвінок, як золотить єго і сріблом посрібляє, і почують єї пісню. Така то буде пісня, що всі стануть добрі і веселі. Ой, татку, татку, як я буду грати, грати!
— Отак казала, а я, Україна, нарід, Мікльошич... Пещена була... Та й далеко... Коби хоть мінутку побачити...
Пробував знову люльку запалити».
Мовна партія батька в цьому уривку сповнена еліпсисів, окремі слова мають виразно цитатний характер. Слова «... Та й далеко...» — це лише закінчення якоїсь не повністю висловленої думки. Крапки в кінці кожного речення відтворюють уривчастий спосіб мислення персонажа.
До деякої міри фрагментарний, уривчастий характер мають думки людини, що засинає. Проте це фрагментарність іншого типу, бо пояснюється вона не стільки психічним, скільки фізичним станом людини. У внутрішньому монолозі героя новели «Сон» події змальовані немов без логічного зв’язку (суперечка із злодієм; хвала землі; радість від того, що в селянина начебто є своя земля; син уперше виходить на ниву; весна), частина речень не закінчена, двічі або тричі повторюються ті самі слова, що сприяє створенню загального враження інтонування тексту, відповідно пунктуаційно оформленого. Монолог сприяє органічному переходу від дійсності до мрій, і чим глибше засинає герой, тим яскравішим стає бажане, тим більше воно наближається до дійсності.
В. Стасов у вже згаданому листі до Л. Толстого писав: «Майже всі автори (в тому числі й Тургенєв, і Достоєвський, і Гоголь, і Пушкін, і Грибоєдов) пишуть монологи цілком правильні, послідовні, витягнуті в ниточку і струнку, вилощені, і архілогічні, й послідовні (!). А хіба ми так думаємо самі з собою?»
Внутрішні монологи у переважній більшості творів В. Стефаника належать до т. зв. повного типу висловлення, що далеко відходить від згадуваної В. Стасовим «вилощеності». Йдеться про те, що В. Стефаник у новелах, побудованих у формі монолога, де майже відсутня або повністю відсутня побутова ситуація мовлення (вона ніяк не зображується, а тому й не сприяє еліптичності усного мовлення), змушений відтворювати ті фрагменти, які в звичайній усній ситуації були б зайвими. Це свідчить про високу майстерність Стефаника-новеліста в усному мовленні, а зовсім не про книжну пригладженість його творів.
У В. Стефаника, як правило, різні типи монолога мають і різні сигнали: ті, що є реальними, виголошуваними, містять у собі дієслова говоріння, ті, що не виголошуються, містять у собі дієслова, які вказують на хід думок, на спосіб їх протікання, на супроводжуючі їх обставини. Типовою ілюстрацією переходу від внутрішнього монолога до власне монолога, від думання до говоріння може бути монолог із новели «Гріх», де сигналом початку говоріння є дієслово «приповідала».
Дієслова мислення, мовлення чи сприймання у авторських реченнях, що сигналізують про початок монолога, допомагають з’ясувати спосіб, у який висловлюються думки. Таких дієслів, що вказують на початок думання, в новелах небагато (думати, гадати, погадати, зароїтися, стати., перегодувати, нагадати, малювати), замість них уживаються синонімічні їм слова та вислови «тішитися», «в голові зарисовувались давні образи» «хлоп’ячі спомини гонили його», «будуть налітати на нього думки», «здогадку буде здогоняти», «думи мішалися одна поза другу», «хотів усі свої думки замкнути у голові», «думкою потішився», «прийшли їм на гадку слова», «далеко гадками літала», «його думки розліталися на всі боки», «говорила сама до себе» та ін.
Набагато ширше представлені дієслова або описові дієслівні слосполучення, які вказують на те, що монолог персонажа висловлений уголос (наявність слухачів не обов’язкова): говорити, розказувати, шептати, шепотіти, галасувати, кричати, вигукувати, пищати, скаржитися, плакати, приговорювати, приповідати, кликати, благати, молитися. Більшість слів, уживаних у монологах, емоційно забарвлена, наприклад, шептати, галасувати, приповідати, пищати, благати та ін.
У деяких новелах дієслова мовлення з авторської мови позбавле прямого значення, вони вказують не на те, що думка героя висловлюєтьс вголос, а скоріше на ступінь експресивності думок героя, на емоційн стрій монолога.
У новелі «Сини» старий батько, що втратив двох синів на фронтах громадянської війни, волочить у полі пшеницю і говорить сам до себе. Він то кричить так, що його чути на сусідніх ланах, то заспокоюється і ласкаво «приповідає до землі», то, знеможений спогадами, падає в сльозах на землю і «благає». Деякі дієслова мовлення, а також словосполучення, що є синонімами до них (кричав, галасував, приповідав, вигукував, здіймав обидві руки вгору і кликав ними до цілого світу, благав, розказував), введені в пряму мову, не свідчать про те, що монолог висловлюється вголос, а дають загальну характеристику способу висловлення.
Обставини, в яких перебувають герої, зумовлюють різновиди їх монологічної мови. Вголос говорять ті, що надто схвильовані, нервово збуджені, хто не в силі витримати тягар душевних мук, уголос говорять дома, на полі, де можна бути певним, що на тебе ніхто не звертає уваги або нікому тебе слухати.
Інколи слова чи речення, що вводять монолог, стоять після слів персонажа, і лише, прочитавши новелу до кінця чи більшу частину її, дізнаємося про те, чи говорить герой, чи думає. Але використання в такого типу монологах значної кількості звертань свідчить про те, що ці монологи не мисляться, а виголошуються (зокрема, у новелі «Палій»).
Коли контакт із слухачем відсутній, героєві немає потреби стежити за тим, щоб висловлене було логічно послідовним і зрозумілим слухачеві. Це створює своєрідну психологічну ситуацію мовлення, бо уявний слухач (чи заміна слухача персоніфікованими речами, явищами природи і т. ін.) лише частково, до деякої міри замінює реального слухача. Все це позначається і на мовній структурі монолога. З одного боку, такий монолог має мовні риси монолога-розповіді, з другого боку — монолога-роздуму; в ньому залишається звертання, характерне для монолога-розповіді, використовується односторонній діалог (тобто виголошуються слова за уявного співрозмовника і висловлюється усна реакція на них), вживаються запитання, на які відповідає сам герой, а також різноманітні окличні інтонації, широко використовуються вставні слова і словосполучення. Але поряд із цим у монолозі-роздумі частіше спостерігаються глибокі філософські міркування, широкі узагальнення, послідовність у висловленні думки, відсутність логічного містка між окремими частинами викладу, складніша будова речень, не розрахованих на усне сприймання. Наприклад, у новелі «Сини» батько говорить із богом, із святими, з уявними невістками, з кіньми, з жайворонком, із самим собою, звертається до власних частин тіла тощо. Відсутність реального слухача зумовлює часту зміну об’єктів, до яких звертається персонаж.
У той час у монолозі, адресованому не до уявних, а до реальних співбесідників, є всі синтаксичні риси мовлення, а не думання, насамперед такі, як розмовні інтонації усної мови, запитання і відповіді на них, виразний характер афективної мови (повторення чужих слів з іронічною інтонацією, вигуки та ін.). Монолог Івана з новели «Кленові листки» виголошується перед реальними слухачами, як видно з його будови, супроводжується відповідною, хоч і не висловленою, реакцією слухачів. У кількох місцях монолог навіть переривається стверджувальними вигуками слухачів.
Щоб відтворити найбільш напружений морально-психічний стан героя, в тканину внутрішнього монолога автор вплітає т. зв. внутрішній діалог. Внутрішня мова роздвоюється на декілька голосів. У новелі «Май» Данило морально готує себе До тяжкої сцени зустрічі з паном, обдумує слова, які скаже йому, жести, поведінку, уявляє, як говоритиме і триматиме себе пан. Поведінку Данила (його страх, нерішучість, безпомічність, покірність своїй долі) автор всебічно — психологічно і соціально — зумовлює. Зумовлена й поведінка пана. В його руках доля селянина, тому він дозволяє собі говорити грубо, висловлюючи презирство до свого співбесідника і вживаючи образливі, лайливі слова. За своїм лексичним складом мова Данила і мова пана виразно розрізняються. Надзвичайно цікавим є прагнення Данила говорити абсолютно без емоцій (до чого він внутрішньо себе готує).
Виразно простежується також тенденція до протиставлення лайливих, гостро експресивних слів пана описовим, нейтральним словосполученням у мовній партії Данила, наприклад: «злодій» — «чужого добра не порунтав», «пияк» — «я з горівков собі не заходжу» та ін. Крім того, Данило уникає повторення лайливих звертань, які вживає пан: «лайдак», «пес», «злодій», «пияк» (на них Данило не реагує зовсім). Подібну ж будову мають внутрішні діалоги у новелах «Роса» і «Стратився».
Отже, внутрішній монолог В. Стефаника найчастіше — це висловлення персонажа, що являє собою великий мовний масив без авторських слів, розмову героя з самим собою або з іншими уявними персонажами, чи густе переплетіння прямої мови персонажа і мови автора, рідше — невласне-пряму мову, тобто авторську мову, де збережено інтонацію героя, його лексику. Присутність автора на сторінках новел, побудованих як монолог, особливо виразно виявляється при наближенні чи віддаленні монолога від власне-прямої мови, тобто від того, наскільки виразні в ньому елементи невласне-прямої мови.
Невласне-прямою мовою передані, зокрема, монологи головних персонажів новел «Палій», «Скін», «Марія», «Май» та ін. Тут наявні всі основні граматичні ознаки, притаманні невласне-прямій мові: в присудках уживаються дієслівні форми теперішнього часу (сидить, дозирає, клячить, гримає, кладе, іде, скрадається, видить, тягають, плюють та ін.), форми третьої особи займенників набувають функціонального значення першої особи. Але внутрішній монолог Федора з новели «Палій» міститься в рамці авторської розповіді, що має форми минулого часу (гляділа, дивилася, заціпило, показувало, освободився, зірвався, подивився, запік та ін.). Отже, новела побудована як складна органічна єдність невласне- і власне-прямої мови.
Таким чином, монолог як засіб організації мовного матеріалу в новелах В. Стефаника формується за законами усного мовлення або мислення. Книжність у розумінні спеціальної літературної обробленості монологам письменника не властива. В. Стефаник виявив себе великим майстром, неперевершеним стилістом у зображенні переходів від мислення до говоріння з усім широким діапазоном нюансів. Простежується також тонкий внутрішній зв’язок виголошуваних монологів з інтонаціями усного мовлення не тільки розмовного, але й пісенно-речитативного характеру.
Л-ра: Мовознавство. – 1969. - № 5. – С. 80-86.
Твори
Критика
