Мовностилістичні особливості прози Б. Лепкого
Олена Кравченко-Дзондза
Дослідження мовних стилетворчих засобів письменника - одна з важливих проблем сучасної стилістики. Та чи багато випускників нашої школи вміють аналізувати мовностилістичні особливості твору, визначити індивідуально-авторське використання образних слів, зрештою, відрізнити стиль одного автора від іншого? Навчити цього їх може лише вчитель літератури, бо не секрет, що для більшості молоді літературна освіта закінчується шкільним курсом.
Прекрасний матеріал щодо цього дають прозові твори Богдана Лепкого, який водночас був і поетом, і перекладачем, і літературознавцем. "Органічно вписана в український літературний процес від початку XX століття, процес, що розвивався під впливом, з одного боку, традицій української класики під опікою І .Франка, а з другого - новітніх західноукраїнських літературних течій, творчість Лепкого протягом десятиліть займала одне з провідних місць в українській літературі на західноукраїнських землях, багато в чому визначаючи її рівень поряд з творчістю В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Яцива, П. Карманського, В. Пачовського, О. Туринського”, - пише М. Ільницький у передмові до двотомника Б. Лепкого (К., 1991).
Метафора, зокрема індивідуально-авторська, є одним із найважливіших стилетворчих засобів художників слова. Про активний живий процес художньої метафоризації свідчить той загальновідомий факт, що за допомогою метафори твориться більшість неологізмів. “Письменник за допомогою метафоричних асоціацій відкриває нам зв'язки між явищами природи, наближає до нас віддалені поняття, явища і, навпаки, звичні, буденні явища відсуває від нас ніби на якусь відстань, підкреслюючи тим самим їх виразність. Гнучка й розвинена тропіка, зокрема метафори, допомагає художникові відтворювати найтонші відтінки людської психіки", - підкреслює Михайлина Коцюбинська (Образне слово в літературному творі. - К., 1960).
Слід відзначити, що в стилістичній системі художньої прози Б. Лепкого (особливо в оповіданнях і новелах) персоніфіковані образи найчастіше функціонують як розгорнуті метафоричні структури, що характеризуються опосередкованим образно-асоціативним зв'язком своїх компонентів: “Оживала діброва, тішилася", “Стогнуть дерева", "Сонце сміялося над ними" (повість "Мотря”); “Степ мовчав і корчився з болю" (“Під Великдень"); "над гробами мушки бринять потихеньку панахиду" (“Гостина”).
Для мовотворчості Лепкого характерні також метафоричні структури із загальномовною метафоричною сполучуваністю семантичних компонентів: “Тільки місяць до вікна заглядає" (“Мати"); “Вітер гладить їх буйні чуприни”, “Сонце бігало по стінах, заглядало в кожний куток...” (“Мотря”). Предикатами у них виступають дієслова, що застосовуються для зображення фізичної дії (пор.: місяць заглядає, вітер гладить, сонце бігає).
Раніше в українській літературі переважав об'єктивний опис якогось природного явища чи пейзажу, після чого зазначалось, яке враження вони справили на героя, які викликали в нього спогади, асоціації. У західноукраїнській літературі початку XX ст. “антропонімізація” природних явищ (приписування живій і неживій природі процесів і дій, пов'язаних із діяльністю людини, з функціонуванням організму) створює суб'єктивний малюнок - усе передається через спостереження і сприймання персонажів. У творах Лепкого людина і природа тісно пов'язані, психічні переживання людини переплітаються з враженнями від спостереження картин природи, що й зумовило персоніфікацію явищ природи, олюднення їх, оживлення природи.
Процес перенесення ознак живого на неживі предмети і явища відзначається у творах Лепкого оригінальністю. Письменник бачить у звичайних явищах і предметах дещо наділене додатковим потенційним змістом і, «згущуючи» зміст, знаходить вихід до безконечних комбінаційних можливостей. Метафора у цьому випадку вільно об'єднує в собі безмежну поетичну уяву з досить чіткою раціоналістичною основою: “В гостинній позіхала канапа", “Канапа притулилася до нього ще ближче” (“Старий двір"); “Посумніють мури", “Здивовано глядять німецькі та венецькі зеркала", “Затанцювали стіни" (повість “Мотря”); “Хата дивилася на неї великими здивованими очима” (“Кара”). Предмети матеріального світу стали не лише емоційно насиченим фоном для людських вчинків і почуттів. Матеріальний світ діє майже на рівні сценічних персонажів, виявляє глибоку підтекстову структуру розповіді. Метафора конкретна, динамічна. Динамічність полягає в самому збудженні нового враження, в активізації здатності читача до асоціацій. Образність, за висловлюванням Михайлини Коцюбинської, сприймається “як новий крок думки, як рух думки... Динамічність лежить вже в самій основі образу”. Особливої виразності й динамічності зображенню надає також осмислення абстрактних понять як чогось матеріального, внутрішніх психічних процесів - як фізичних, перенесення образів із духовної сфери у фізичну тощо: «...зацвіли нові надії» (“Дочекався"); “Якими то зарослими стежками блукає українська думка", “Слова падали в тишу зимової ночі" (“Мотря”).
У прозових творах письменника привертають увагу насамперед метафоричні утворення з незвичною сполучуваністю компонентів: “... квітки стулювалися, якийсь чахлий корч при дорозі... говорив молитву суєти”, "людський біль не дає розкоші його широкій душі", “Місячне сяйво... сріблястою бляхою побиває ворота, омріює думки” (“Мотря"), “.. .думка до заколоту не звикне" (“Кидаю слова"), “...визирає копуляста церква, і моргає ясно освіченими вікнами” (“Під Великдень"). Таке тяжіння Б. Лепкого до асоціативно-ускладненої метафоризації обумовлене насамперед складністю асоціацій самого художника слова: загальноприйняті й відомі в літературній мові засоби зруйнували б образ і не збуджували б тих асоціацій, які важливо було автору викликати в уяві читача. Водночас проникнення в людську душу, крізь призму якої розкривалося суспільне середовище, пов'язане з посиленням ліричного начала та пошуками нових засобів художньої мови: концентрацією образності, посиленням мелодійності фрази, трансформацією фольклорної символіки. Крім того, на творчості Лепкого позначився вплив нових західноєвропейських віянь у мистецтві.
Індивідуально-авторське моделювання картин світу виявляється також у семантиці епітетів на означення психічних, соціальних моментів, пов'язаних із категоріями суспільного життя, моралі, наприклад: солом'яна тривога, смертельна тривога, найчорніша розпука, безталанна земля, кам'яний сон (“Мотря”); на означення зовнішнього вигляду і внутрішнього стану людини: сірі думки (“Кара"), стара дитина, свіжі уста, зів’ялі уста, покарбовані руки (“Мотря”). Зокрема, слово-символ очі закріпилося на композиційно-мовленнєвому рівні в ідейно-художній структурі прозових творів Лепкого. Тому в сполученнях із ним виступають означення з різною оцінною семантикою (негативною і позитивною), що свідчить про напружений і нерівномірний характер прози: сумні, добрі, бистрі, полинялі, смертельні, орлині очі (“Мотря”), грязні очі (“Іван Медвідь”), лагідні, ясні та чисті очі (“Гостина”), глибоко-глибоко горючі очі (“Звичайна історія”).
Особливою стилістичною активністю відзначаються кольористичні епітети емоційно-оцінного спрямування з метафоричним і символічним змістом: сірі думки (“Кара”), чорні гаї, найчорніша розпука, найчорніша ніч (“Мотря”), чорна хвилина (“Звичайна історія"). Семантика кольору є важливим компонентом естетичної системи письменника. Взагалі, кольористика у творах будь-якого письменника є елементом його ідіостилю і світобачення. Назви, кольорів мають смислову значущість, викликають широке коло асоціацій. Так, епітет чорний традиційно викликає асоціації негативного плану: “.. .тепер прийшла така чорна хвилина" (“Звичайна історія”); “Мала ... таку нерозгадану усмішку на устах, спосібну довести молодого козака до найчорнішої розпуки" (“Мотря"). Епітет у прозових творах Лепкого передає не лише зорове враження, а й настрій, загальний характер зображуваного.
Великою різноманітністю та особливою інформативністю відзначаються в художній творчості структури з порівняльними зворотами. У прозових творах Лепкого відчувається схильність до використання традиційних порівнянь - опора образної будови на усталену історико-літературну традицію або використання порівнянь, що мають в основі загальномовні стійкі вирази. Але при цьому найчастіше можна виявити індивідуальні прийоми їх використання. Це виявляється насамперед у прагненні зробити порівняння органічною частиною змістової структури твору: “Чуйкевич над Бахмачем, як орел, кружляє”; “Вона смілива й хоробра, як лицар”; “А дружина по лісах скиталася, як паня, травлена хортами”; “очі з-під чорних брів, ніби дві зірки з-під темної хмари” (“Мотря”). Наведені порівняння мають пряме, неметафоричне значення, вони буквальні, безпосередні, побудовані на прямій асоціації. “Метафоричність в порівнянні - це синтетичність, багатоступеневість, складність асоціацій, що зливаються одномоментно”, - стверджує М. Коцюбинська. Наведемо приклади метафоричних, індивідуально-авторських порівнянь: “Город був як велика архітектонічна мумія, непотрібна нікому, покинена на поталу часу”, “птахи заспівали разом, мов той народ в церкві” (“Над ставом”); “А соняшник, як старий батько, похитує великим жовтим лобом” (“Дочекався”); “Над подвір'ям висів туман, як брудна сива плахта” (“Мотря”).
Отже, слід підкреслити безперечну увагу письменника до асоціативних можливостей слова, розщепленого на пряме і переносне значення.
Образно-асоціативні поля у творчості Б. Лепкого створюють відповідний настроєвий тон. Носіями концептуальної інформації прозових творів письменника є ключові слова, які характеризуються високою частотою вживання майже в усіх контекстах. Внаслідок семантичних процесів, що відбуваються у творах, ключові слова набувають конотативних (додаткових) значень, що розширює структуру оповіді. Для Б. Лепкого характерне вживання насіфізних слів конкретно-чуттєвого змісту, що позначають об'єкти зорового сприймання (сонце, місяць, небо, ріка, зорі), поняття, пов'язані із психічними й соціальними категоріями (душе, серце, слова, пісня, розмова, ворог, перспектива).
Письменник прекрасно володів скарбами народної мови. Доказом цього є вживана ним фразеологія. Особливо багатою і нетривіальною є вона в повісті "Мотря”. Ось кілька прикладів: “Клин клином вибивають"; "На чужий коровай очей не піднімай, лиш про свій дбай”; “Що тверезий думає, то п'яний гукає"; “Війна - не жінка, у війні попи не вінчають"; “Нова мітла гостро мете, але й смітується скоро”; “Мені кажи - все одно, що в горючу піч папір кидай". Найактивніше Лепкий використовує загальновживані фразеологізми, які розкривають менталітет українського народу.
Досі йшлося про те, як Лепкий використовує традиційні засоби. Тепер розглянемо спеціальні стилістичні прийоми, зокрема використання повторів. Щоб підкреслити якусь ознаку, що домінує над іншими, письменник найчастіше застосовує повтор прикметника або прислівника: "Кладуться скиби чорні та глибокі, довгі-предовгі" ("Кидаю слова"); “Сіро було, сіро й непривітно” ("Гусій”); “.. .тільки десь далеко, далеко десь лунають колядки" (“Мотря"). Дуже ефективний прийом, коли одне з повторюваних слів є основою для творення наступного (переважно іменник і дієслово): "В такий вечір найкраще сидіти в любім товаристві та раду радити або журу журити” (“Звичайна історія"); “дзвони на дзвіниці дзвонили" ("Настя”); “Донька думку думає” (“Мотря”).
Велика заслуга Лепкого перед літературною мовою в тому, що він широко використовує усталені звороти, які є своєрідним кліше для передачі стосунків між людьми і передають певний психологічний настрій тощо: почути останнє слово, висловити думку, питання стояло перед ним, ждати на послухання, вінками обплітати сходи, не по душі, закусивши зуби, не надаючи цьому великої ваги (“Мотря”). Такі сполуки є варіантами тверджень і заперечень, а тому мають однослівні семантичні відповідники (висловити думку - сказати, вінками обплітати сходи - сидіти, закусивши зуби - замовкнути). Вживання таких усталених зворотів збагачуй літературну мову, робить її гнучкішою.
Дбаючи про усталення норм вживання слів, про літературну мову на західноукраїнських землях, Лепкий водночас використовує у своїх творах мовлення різних суспільних верств населення України, не цураючись, зокрема, і росіянізмів. Сам він пояснював свідоме використання росіянізмів прагненням відійти від польського впливу, який панував тоді на західноукраїнських землях. У творах Лепкого росіянізми - це слова, які проникали в мову героїв і не завжди усвідомлювались як запозичення: обидити, от одра і сна, ум мой просвіти, надходить туча, іноді случається, звичайний блеск, заграничні вбрання, краски полиняли ("Мотря”). При цьому письменник вдається до спрощеного транскрибування українськими літерами російської вимови.
Сучасний підхід до аналізу мови художньої літератури вимагає всебічного врахування всіх сторін художнього контексту, висуває методи цілісного розгляду всіх його компонентів, індивідуальний стиль письменника - це система засобів вираження.
Л-ра: Дивослово. – 1999. – № 8. С. 9-11.
Твори
Критика
