Біографія Богдана Лепкого
Богдан Лепкий народився 9 листопада 1872 р. в родині сільського священика Сильвестра Лепкого на Поділлі у селі Крегулець. Батько був людиною освіченою й прогресивною, писав літературні твори під псевдонімом Марко Мурава, брав участь у виданні часопису «Правда», підготовці шкільних підручників, знав польську і німецьку (німецькою навіть опублікував поезії); видавав популярні книжечки, був головою «Селянської ради». Перші уроки освіти та виховання майбутній письменник набував удома. Домашній учитель Дмитро Бахталовський, крім навчання, знайомив хлопчика з літературними творами, здібний учень знав напам'ять багато віршів Тараса Шевченка, читав «Марусю» Г. Квітки-Основ'яненка.
Коли Богдана віддали до Бережанської школи з польською мовою навчання (відразу до другого класу), батьки перебралися з «цивілізованого» Крегульця до глухого Поручина. Від селян він чув багато легенд та переказів, пісень, які згодом знайшли відображення у віршах «На святий вечір», «У великодний тиждень» та оповіданнях «Іван Медвідь», «Нездала п'ятка» та ін. Після «нормальної» школи Б. Лепкий вступив до Бережанської класичної польської гімназії. Тут були український та польський хори. Час від часу наїздив сюди мандрівний театр «Руської бесіди», отож юний Богдан не проминав популярні вистави «Настасю Чагрівну» В. Ільницького, «Розбійників» Ф. Шіллера, «Наталку Полтавку» І. Котляревського, «Запорожця за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Ой не ходи, Грицю...» М. Старицького.
Писати Богдан Лепкий почав дуже рано (ще в другому класі гімназії під впливом бабусиних оповідей скомпонував поему про русалок, але вона не збереглася), серйозно ж готувався стати художником, з цією метою брав уроки у славетного Юліана Панкевича.
Після гімназії Б. Лепкий вступив до Віденської Академії мистецтв, але відчув, що розминувся зі своїм справжнім покликанням. Завдяки знайомству з К. Студинським він почав відвідувати лекції відомого славіста В. Ягіча, став членом студентського товариства «Січ», брав участь у дискусіях на літературні та суспільно-політичні теми, близько зійшовся з майбутнім відомим фольклористом Філаретом Колессою, Михайлом Новицьким та іншими студентами-українцями.
Згодом Б. Лепкий вступає до Львівського університету. Близькими друзями стають О. Маковей, І. Копач, О. Макарушка. На ті роки припадає його активна літературна діяльність: він пише поезії, оповідання, перекладає, робить доповіді на засіданнях студентського товариства «Ватра». З 1895 р. його твори починають усе частіше з'являтися на шпальтах «Діла», «Буковини» та інших періодичних видань. В цей період створює цілу низку віршів (цикл «Село») та оповідань («Мати», «Кара», «Небіжчик»), знайомиться з Іваном Франком, пізніше — Андрієм Чайковським.
Після закінчення Львівського університету (1895) — знову Бережани, гімназія, де Богдан Лепкий викладає українську та німецьку мови та літератури. Низка віршів, оповідань («Стріча», «Для брата», «В світ за очі», «Дивак»), перекладів, літературно-критичних студій (дослідження творчості М. Конопніцької) належать до бережанського періоду життя. Експериментував і у жанрі драматургії, написавши п'єсу «За хлібом», яку поставив театр «Руська бесіда».
На початку 1899 р. Б. Лепкий з дружиною переїздить до Кракова як викладач Ягеллонського університету. Тут він сходиться з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром, цікавиться діяльністю учасників літературної організації «Молода Польща». Незабаром помешкання Лепких на Зеленій, 28 стає своєрідною «українською амбасадою» у Кракові. Сюди часто приходять Василь Стефаник, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук, Кирило Трильовський, Михайло Жук, Вячеслав Липинський. Дорогою до Італії гостював у Лепких Михайло Коцюбинський, бували тут Ольга Кобилянська, фольклорист Федір Вовк.
Одна за одною виходять збірки оповідань «З села» (1898), «Щаслива година» (1901), «В глухім куті» (1903), «По дорозі життя» (1905), «Кидаю слова» (1911), збірки віршів «Стрічки» (1901), «Листки падуть», «Осінь» (1902), «На чужині» (1904), «Для ідеї» (1911), «З-над моря» (1913), літературознавчі дослідження «Василь Стефаник» (1903), «Начерк історії української літератури» (1904), «Маркіян Шашкевич» (1910), «Про життя великого поета Тараса Шевченка...» (1911), переклади польською мовою «Слова о полку Ігоревім» (1905, його високо оцінив І. Франко) та книжечки оповідань М. Коцюбинського «В путах шайтана» (1906). Твори Б. Лепкого починають перекладати польською, російською, чеською, німецькою, угорською та сербською мовами.
Почалася Перша світова війна, яка застала родину в Яремчі на Гуцульщині. Б. Лепкий спочатку через Карпати пробирається до Угорщини (містечко Шатмар), а далі — через Пешт — до Відня, зустрічає тут приятелів — молодомузівців Петра Карманського та Василя Пачовського, а також Ф. Коллесу, В. Щурата, О. Кульчицьку, К. Студинського та ін.
Восени 1915 р. Лепкого мобілізують. Але на фронт не потрапив, а одержав призначення для культурно-освітньої роботи серед військовополонених. Події війни знайшли відображення у багатьох поетичних і прозових творах Б. Лепкого. Передусім це поема «Буря», з якої, на жаль, збереглися тільки фрагменти, оповідання і нариси «Вечір», «Дзвони», «Душа», «Свої» та ін. У 1925 р. повертається до Кракова, де стає професором Ягеллонського університету.
Помер Богдан Лепкий 21 липня 1941 р., похований у Кракові на Раковецькому цвинтарі.
У великій і різножанровій творчій спадщині митця одне з провідних місць посідає поезія. Богдана Лепкого безпосередньо не віднести ні до поетів гострого соціального бачення, ні до митців концептуального філософського мислення, натура його радше споглядально-рефлективна. Ліричне «я» тут превалює над персонажем, внутрішній світ — над зовнішнім середовищем. Туга — це домінанта поета, яка визначає романтичний тип його почування й мислення, та «перебендівська» основа, що «Заспіває, засміється. А на сльози зверне».
У його поезії не віднайдемо патетичних гасел, але як художник чесний він вважає своїм громадянським обов'язком бути
... там, де людське горе,
Де вічний біль, і плач
гіркий, і стони,
І та розпука чорна,
ніби море,
Лишаючи на плесі шум
гірський — прокльони!
(«Коли обгорнуть безталанну дорогу...»)
То ж чи можна рішуче стверджувати, що соціальні теми взагалі чужі для Б. Лепкого (таку думку висловлювали Є. Ю . Пеленський, В. Симович). Ранні твори з селянського життя насичені тим обсягом вражень і спостережень, які пропонували конкретні обставини. А крім того, давалася взнаки традиція української літератури. Б. Лепкий передчуває наближення бурі, яка має зламати старі кордони й старі порядки. В ньому постійно ведуть між собою діалог «голос зневіри» і «голос надії», сформульовані в однойменних віршах 1911 р.
Поезія Б. Лепкого належить до перших проявів модернізму в українській літературі, але вони виступають не як протистояння традиції, а виростають з неї. Які ж риси модернізму відбилися в творах поета? Передусім, зміщення площин, переакцентування пар-опозицій: туга — естетична домінанта настрою, культ осені — як щасливої пори тощо. Той самий принцип спостерігаємо і в трактуванні часово-просторових співвідношень (хронотопу). У Б. Лепкого міняються місцями «тепер — давно», «близько — далеко»: «давно» стає «тепер», а «далеко» — «близько». Ці зміщення психологічно вмотивовані.
Б. Лепкого, котрий волею обставин опинився поза рідним Поділлям, постійно кликали рідні місця. Раз по раз оживали милі серцю картини дитинства, святкування Різдва та Великодня (цикл «На свято»)... Осінні мелодії Б. Лепкого увінчують його знамениті «Журавлі», вірш, який народ узяв до своєї безсмертної пісенної спадщини. Інтимна лірика Б. Лепкого об'єднана автором у розділ «Весною». Туга нещасливого кохання веде до умиротвореного спомину, просвітлення, недосяжного ідеалу.
Події Першої світової війни дали нові мотиви, наклали нові кольори на його поетичну палітру — червоний (колір крові) і чорний (колір згарищ). Рефлексійна споглядальність і самозаглибленість змінюються експресією, публіцистичними інтонаціями («Ударте в дзвін...»), тонкий ліризм поступається місцем епічному розмаху, панорамній картині (поеми «Буря», цикли «Листки Катрусі», «В лазареті»); в образну тканину вплітається фольклорна, біблійна символіка, що визначає кардинальні питання буття і смерті, в образах червоного коня, ворона, хреста, Голгофи («Вороне чорний...», «Батько і син», «Весна 1915», «В церкві») з’являються історичні асоціації, зокрема ремінісценції «Слова о полку Ігоревім» («Слідами Ігоря»).
Усі ці якості поезії Б. Лепкого періоду воєнного лихоліття проявилися в «Ноктюрні» — своєрідній скорботній поемі-плачі. До цього часу талант Б. Лепкого, здається, не підносився ще до такої висоти у вираженні трагізму народної долі.
У 20 — 30-ті роки письменник виступає переважно в жанрі історичної прози. Прозу Б. Лепкого недарма називали ліричною. Це виявляється не лише в настроєвості. Тут наскрізним є ліричний сюжет оповіді, її провідний мотив. Переважна більшість оповідань — на теми селянського життя та добре знаного письменникові попівського середовища.
Мала проза письменника — своєрідне явище в українській літературі перших десятиліть XX ст. З новелістикою В. Стефаника її споріднює сільська тематика й драматизм оповіді, але різнить сумовитий ліричний серпанок там, де у Стефаника — глибока психологічна криза, яку переживають його герої. Повісті «Веселка над пустирем», «Зірка», «Під тихий вечір» не здобули популярності серед читачів. Ліризм тут перетворюється то в ідилію, то в нарисовість. Позначився і брак соціального та психологічного конфлікту, неокресленість характерів. Зате слави зажили і популярності набули історичні повісті «Вадим» (1930), «Крутіж» (1941) та трилогія «Мазепа».
Чи не найкраща з історичних повістей Б. Лепкого (а є в нього ще «Сотниківна», «Орли») — «Крутіж», яка відображає історичний період, що здобув назву Руїни, найменш висвітленої наукою, майже не відтвореної художньою літературою. Події відбуваються далеко від основних центрів політичного життя, персонажі не належать до тих, хто вирішує долі держав і народів.
Окремо слід згадати цикл повістей, пов'язаний з образом гетьмана Мазепи. Вони викликали неоднозначну оцінку критики. Одні закидали фрагментарність «прозової поезії» (М. Рудницький), інші, попри «підсолодженість» головного персонажа, вважали трилогію твором високої художньої культури (С. Радзевич).
Богдан Лепкий належав до кола прогресивних діячів української культури. Його особисті й творчі зв'язки з І. Франком, М. Лисенком, І. Трушем, М. Коцюбинським, О. Кобилянською, багаторічна дружба з В. Стефаником, польським поетом В. Орканом, самовідданна праця над виданням творів І. Котляревського, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, Т. Шевченка, грунтовні дослідження творчості цих письменників висувають Б. Лепкого на одне з чільних місць в українському літературному процесі.
Багато зробив Б. Лепкий для ознайомлення зарубіжного читача з українською літературою. Він видавав книги українських письменників (Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка, М. Коцюбинського) польською та німецькою мовами, виступав з численними доповідями, писав огляди. Його переклад «Слова о полку Ігоревім» польською мовою помітили й оцінили. Прагнення Б. Лепкого донести до іншомовного читача кращі зразки рідної культури йшло поруч із перекладанням творів класиків світової літератури — Г. Гейне, М. Лєрмонтова, М. Конопніцької, П. Б. Шеллі, В. Короленка — українською.
Твори
Критика
