re.Creation Theatre – нове мистецьке явище Львова

26 квітня відбулася постановка вистави «A streetcar named «Desire» Теннессі Вільямса у студентському клубі ЛНУ ім. Івана Франка. Виставу поставила викладач кафедри світової літератури, кандидат філологічних наук Вікторія Яремчук. Про виставу, режисерську роботу, очікування та враження ділиться ...

— Як з’явилася ідея створення re.CreationTheatre? Що цьому передувало?

— Ідея назви з’явилася завдяки «Стенлі Ковалскі», а саме актору, який виконував цю роль – Богдану Шаповалу. Ми спілкувалися з ним і ще з кількома акторами зі старого, минулорічного складу трупи щодо назви. Були різні, насправді, ідеї, спочатку ми називались “The Merchant of Venice Troupe”, зважаючи на першу виставу, яку ставили, але потім вирішили вийти за «межі Шекспіра», його дискурсу і ставити вистави англомовні, відповідно, не тільки британських авторів. Це п’єси написані авторами з різних країн, які пишуть англійською мовою. І от, я сподіваюсь, у нас виходить таке начебто чергування – наступного року, якщо вдасться, британська вистава, далі американська, британська, канадська чи австралійська, це вже як вийде. І чому “re.Creation”, тому що ми беремо класику, хоча Теннессі Вільямса важко назвати класиком в українському театральному дискурсі, але загалом, ми ставимо класичні вистави, які входять у золотий світовий театральний фонд і, відповідно, ми recreate класику, звідси і назва. Були також дискусії, щодо того як писати, залишилася така, начебто джазова назва, як ми собі це бачимо “re.Creation”, тобто ми творимо, перетворюємо і відтворюємо.

— Минулого року Ви поставили «Венеціанського купця» Вільяма Шекспіра. Чи збулися Ваші очікування стосовно цієї вистави?

— Напевне радше так, хоча мені здається, що вистава не набула достатнього резонансу, оскільки не вдалося її поставити ще в інших містах України, хоча були такі плани, але ми все ще сподіваємося зробити це у вересні або у жовтні цього року у Запоріжжі.

— А з чим пов'язана ідея поставити виставу у Запоріжжі?

— У Запоріжжі планується міжнародний і всеукраїнський в тому числі шекспірівський фестиваль до 400річних роковин Митця, оскільки саме там знаходиться «Лабораторія ренесансних студій» і «Центр шекспірівських досліджень» і, відповідно, вони організовують шекспірівський театральний фестиваль. На нього вони б хотіли запросити професійні трупи з різних міст України і студентські трупи. Тому, мені здається, що робота над цією виставою ще не завершена. Все продовжується, зважаючи на те, що актори погодилися працювати далі, то це вже досить позитивний результат, захоплення світом шекспірівських персонажів серед студентів – звісно, велике досягнення.

— Як Ви знаходите, підбираєте акторів для вистав?

— Проводились кастинги, перегляди різних адаптацій п’єс, обговорення. Кастинги до першої вистави трупи тривали тиждень, було дуже багато бажаючих серед студентів різних факультетів, не лише кафедр англійської філології та перекладу факультету іноземних мов.

— Які критерії Ви висуваєте перед ними?

— Пластичність, здатність і бажання перевтілюватися на сцені, здатність, бажання працювати з англійською мовою, креативність, голос. Голос був одним з основних критеріїв. Коли я переглядала відео з кастингів кожного дня, я звертала увагу на те, як голос лунає на сцені у студентському клубі, у глядацькій залі.

— Сам автор п’єси Теннессі Вільямс, стверджує, що п’єса – це ескіз, недобудований будинок, найважливіше для нього сама постановка п’єси – вистава: її кольори емоції, взаємодія людей, на скільки це складно досягнути?

— Працювати з Теннессі Вільямсом, з його п’єсами дуже складно. Можливо навіть складніше, хоча і простіше ніж з Шекспіром. Тому, що Шекспір орієнтований на таку різну аудиторію і на таке різне сприйняття, що його можна стави по-різному. Можна підійти дуже просто або складно, вичитувати Шекспіра. Теннессі Вільямс і його вистави апріорі – складні. І їх поставити якось дуже просто, чи примітивізувати – це все-одно, що не поставити взагалі. Вони мають багато смислів, шарів, значень. Дуже складно працювати з поєднанням світла, музики, кольорів і з тим, щоб кожен з акторів включав у свою гру елементи межових психологічних станів, щоб вони змогли відтворити стан – «на межі» і це стосується кожного персонажа, які складаються разом у харизматичну какофонію, яка можливо відображає самого Теннессі Вільямса. Ставити його твори складно ще і тому, що Теннессі Вільямс – новатор, революціонер сцени і театру, зокрема, тому підхід до розуміння його театру важливий, бо він ставить метавистави на сцені. Ще до того, коли ми говоримо про постмодернізм у літературі, те що робить на сцені автор – це вже певним чином перші спроби у постмодерністичному театрі. Мені складно оцінити, наскільки вдалося акторам з нашої трупи “re.Creation Theatre” показати на сцені їхнє ставлення до того як ставити виставу, що було важливим для самого Теннессі Вільямса.

— Досить суперечливим є персонаж – Бланш Дюбуа. Жінки, яка з одного боку живе у своїх фантазіях, які зрештою приводять її до божевілля, навіть одна з її виконавець Вів’єн Лі стверджувала, що саме ця роль поглибила її маніакально-депресивний психоз, з іншого боку Бланш – жертва обставин, збідніла аристократка, якій притаманна певна поведінка, що зустрічає супротив в умовах, в яких опиняється, чи вдалося втілити роль Бланш Юлії Шнайдер?

— Якщо говорити про стилістику образу, то – так. Практично кожна репетиція спричиняла повне виснаження Юлі на сцені. Її було складно спочатку зіграти вибухи емоцій, які були, чи могли б бути притаманними Бланш. Різкий перехід від сміху до істерики, сліз, дивних жестів, хаотичної жестикуляції, можливо судом, що це залежить від подачі самою акторкою. З цим було спочатку дуже складно, тому що важко зіграти без емоційного занурення. На останніх репетиціях я просила Юлю, щоб вона показала всі ці емоції, це був якийсь особливий re.Creation period для неї, щоб вона змогла знову і знову втілитися у цю роль. А взагалі, це дуже складна роль, дивно, з одного боку, що її зіграла Вів’єн Лі, бо вона – британка, не американка, але з іншого боку ми пам’ятаємо, що вона чудово зіграла роль Скарлет О’Гари – американки рабовласницького, манірного патріархально-консервативного, але в той же час творчого Півдня Сполучених Штатів. І вона знову грає роль тієї ж Скарлет О’Гари, тільки уже у зрілому віці, яка також постійно грає, одягає різні маски, тільки у «Віднесених вітром» - це ще така юна кокетка, яка дорослішає, а вже у цій інтерпретації твору Теннессі Вільямса – жертва гри, гри власної, та гри інших суб’єктів з собою, тому, як на мене, для Вів’єн Лі було дуже органічно втілитися у цей образ. Можливо, зашвидко було для Юлі зіграти цю роль, і тому є нюанси, які вона не змогла втілити, цю роль слід виконувати у більш зрілому віці, але попри них, гра Юлі – чудова.

— Світ Стенлі і світ Бланш, зіткнення інстинктів та ідеалізму, утопії. Чи є це актуальним на цей момент у нашому сучасному світі?

— Це одне з прийнятих трактувань: зіткнення масовості з елітарністю, але я інтерпретую виставу трішки по-іншому. Мені подобається обрамлення написаної п’єси і самої вистави, обрамлення гри у покер. Головні персонажі – гравці в покер, як чоловіки так і жінки, і є невелика інтерлюдія, вступ до основної гри, від сцени 3 і до кінця вистави, відбувається, триває гра у покер. Приїжджає новий гравець – Бланш. Новий гравець з новою методикою гри, ненасення чи утримання poker face і обдурювання, фальшування, майстерністю блефу. Вона – нову у цьому середовищі, її сестра, Стелла, частково адаптувалася, грає за цими правилами, які вже існують, і тут, новий персонаж, Бланш, яка грає не за тими правилами, за якими звик весь колектив, який грає в карти. З одного боку вона – деструктивний елемент, з іншого – конструктивний, який виводить на чисту воду всіх блефувальників, вона, як дзеркало. І якщо брати дует: Бланш та Стенлі, то кращим гравцем до кінця вистави виявляється Стенлі. Свій соціальний, гендерний, соціально-побутовий, тощо poker face до кінця гри зберігає саме він. Бланш не витримує, вона міксує у собі маски, які носить, у неї відбувається постійні емоційні зриви, а Стенлі веде свою лінію блефу до кінця, і виходить, що її викрито у цій грі. І остання фраза: «This game is seven card stud», - говорить про те, що гра завершена. Залишається один переможець – Стенлі, хоча теж є сумніви. У класичній постановці Еліа Казана завершення фільму – багатозначне, і ми не знаємо чим завершується історія, бо Стелла розуміє, що зробив у цій грі Стенлі, яка була його роль і вона виходить з гри, її мета – не перемогти його, вона пасує. Тобто є багато тлумачень, на які можна накладати соціальні тлумачення. Усе товариство, гравці у карти – це американське «втрачене покоління», яке прийшло після Другої Світової війни, і про це згадується постійно у ході гри. Якщо у Європі втрачене покоління - сприймається зовсім по-іншому і поняття застосовується до генерації 1920-30х рр. і стосується ветеранів Першої Світової, то в Америці – по-іншому, тому що Америка не була настільки задіяна у Першій Світовій війні. «Втрачене покоління» в Америці це саме генерація молоді 40-50-х рр. яку зображає Теннессі Вільямс – і це ще один пласт значень.

— Які переваги і які труднощі приносить робота режисера?

— Надзвичайне задоволення від роботи з талановитими, молодими людьми, які хочуть розвиватися, які хочуть кидати виклики, пробувати себе у різних ролях і випробовувати межу своїх можливостей, і як акторів, і як філологів, що було зроблено актором, який зіграв головну роль – Богданом Шаповалом. Він грав минулого року роль Шейлока, імітуючи британський акцент, говорячи мовою Шекспіра, і цього року імітує досить вдало американський південний акцент Стенлі Ковалскі – мовний виклик. Дуже цікаво спробувати себе в організаторській ролі, в організації розвитку особистостей через глибше усвідомлення, через перевтілення. Що мені було дуже приємно бачити – творення мистецького явища, і звісно, це приносить надзвичайно велике задоволення. Труднощі – різного порядку. Найбільше труднощів виникло матеріального характеру, з технічним боком вистави, з костюмами, з місцем проведення репетицій. Труднощі організації робочого, креативного процесу, в який залучені дуже різні особистості, різного віку, різних генерацій, студенти першого та п’ятого курсів – різні характери, темпераменти. Труднощі полягали і у тому, щоби створити з цих окремих особистостей колектив, творчу групу, яка взаємодіє, допомагає один одному, тягне її до розвитку.

— Що чекає Ваших глядачів у наступному сезоні?

— Творчі плани – різноманітні, зважаючи на обговорення майбутньої співпраці в межах трупи існуючої. Хотілося б ще раз виступити з цією виставою до кінця червня, або у вересні чи у жовтні, винести цю виставу за межі університету, будемо намагатися вести переговори з театром ім. Лесі Українки щодо цього. І я б хотіла, щоби у наступному проекті трупа спробувала себе в інших ролях, бо перша вистава – комедія, насправді – трагікомедія, друга – психологічна драма, і цього разу мені б хотілося зробити власне комедію. Комедія буде проблемна, поки вагаюся назвати автора, але орієнтовно це буде британський автор кінця XIX - початку XX століття. Ми вагаємося між Оскаром Вайлдом, Бернардом Шоу, складно сказати, хто ще б міг бути залученим, щоб це був твір з одного боку сюжетно простий, і іншого – ідейно складний.

— Чи нема у Вас бажання поставити п’єсу Семюеля Бекета?

— Мабуть ще ні. Якщо склад трупи не буде змінюватися, бо ядро уже склалося, то це буде наступний проект, швидше за все, п’єса «театру абсурду». Особливо мене цікавить творчість Гаролда Пінтера, але це уже наступний проект, спочатку така невелика, емоційна пауза – комедія, а потім…хто-зна.

Дрогомирецька Христина