«Навіщо нам кохати жінку...»
Марія Богач
Історія української літератури нараховує чимало імен, що увійшли в її обіг з піввіковим запізненням. Серед них оригінальна в мистецькому і світоглядному плані постать Юрія Клена — Освальда Бургардта (1891—1947) — відомого поета, літературознавця, славіста, репрезентанта київської «неокласичної» традиції, світоглядних принципів «вісниківської квадриги» та трагічного оптимізму «празької школи».
Увесь його поетичний доробок повертає читача до проблеми добра і зла, а їх витоки автор шукає в джерелах Вічної Жіночності. Критерій такого штибу уможливлює авторське розмежування трьох семантично помежових пластів: поклоніння жінці; поклоніння природі; поклоніння Україні. Маємо своєрідний магічний трикутник, в якому витворюється синкретичний образ, не тотожний конкретній реально існуючій жіночій постаті.
У першому пласті автор розкриває поняття ідеї «жіночого начала» через образ Прекрасної Дами, йдучи традицією куртуазної літератури, зокрема лірики мінезингерів: адже відомо, наскільки був йому близьким світ німецьких легенд, художні концепції середньовіччя й раннього відродження.
Образи Беатріче та Мелісанди, піднесені автором до висот фізичної недосяжності, усвідомлюються як символ Вічної Жіночності, наділений ореолом святості:
Тебе співець, піднісши понад зорі,
Таким безсмертним світлом оточив,
Що досі ще крізь далечінь віків
Пронизують нас промені прозорі.
Поступово за контурами такого образу-символу проступають обриси, наче знайомі, раніше бачені — інколи підсвідомо виринають із шарів пам’яті миттєві зустрічі, пропливають події минулого, з душевного сум’яття виникає постать не намріяна, а власне така, що на шляхах реальних і трансфізичних подорожей зустрічалася поетові, закарбувавшись у його підсвідомості, аби з часом тривожити уві сні. Це пояснюється принаймні двома протилежностями: аполлонівською та діонісійською мистецькими началами, які проявляються, «з одного боку, в образному світі снів, повнота якого не перебуває у жодному зв’язку з інтелектуальним рівнем чи мистецькою освіченістю окремої людини. З іншого, як повну сп’яніння дійсність, що знову ж таки на окрему людину не зважає... На противагу до цих безпосередніх мистецьких станів природи кожен мистець є «наслідувачем», чи то, зокрема, аполлонівский мистець-мрійник, чи то діонісійський сп’янілий мистець, чи, зрештою, — як-от, наприклад, у грецькій трагедії — сп’янілий мистець-мрійник...» Приблизно таким у даному поетичному контексті виступає і Юрій Клен — адже йому в «діонісійському» сп’янінні та містичному самовираженні, завдяки «аполлонівському» впливові сну, відкривається його власний стан, тобто єдність із найглибиннішими основами світу в якомусь подібному до притчі образі-сновидінні. Тому не дивно, коли перед читачем розгортається романтична картина, що її автор вважає сновидійною: «Ясмину наломили ми,// Із рож поклали килими// І в білім сні квітчастих оргій// Читали Стефана Георге».
За мить розкривається глибинна пам’ять. Завдяки їй Юрій Клен пригадує попередню подорож на грані світів, всі характерні їй особливості:
І, мов повільні пелюстки,
Врочисті падали рядки.
Все далі розступались стіни,
В незнану ми пливли країну
На золотому кораблі,
І вірні обриси землі
Зникали в млистому завою
Лірично-синього спокою.
Тепер окремими штрихами, вихопленими з пам’яті, впізнається й місце їхнього перебування: «На настилі прив’ялих трав,// Де «Сьомий Круг» нас поєднав// І в тихій музиці містерій// Був дух отар, морів і прерій». Але до автора повертається поки що тільки слухова пам’ять — «музика містерій» та «шум рим», він чує «бренькіт слів» у «дзвінких строфах», тоді як ім’я та обриси чарівного спогаду залишаються під пеленою таємничості:
І раз у раз, коли дзвінкі
Тепер проказую рядки,
Мені між строф дзвінких Георге
Бринять слова квітчастих оргій...
Сподіваючись за відтворенням цього звучання віднайти цілісний спогад, автор вдається до безкінечного повторення вже пригаданого, а саме — слів добре знаних лише втаємниченим: «Мовляли їх разів до ста// Найтихшим шепотом уста». Отже, образ лишається інкогніто як для автора, так і для читача.
За чотири роки (24 XI 1943) постає поезія «Стьмянілий місяць...» (зб. «Каравели»). Сюжетно і композиційно в поетичному доробку вона стоїть осібно. Відчувається, що градація художнього переживання йде до рівня духовного осяяння. Можна побачити певний зв’язок між попереднім («Слова і квіти») і даним настроєм. Знову дорога в ніч: - Стьмянілий місяць, сніг і парк самотній», де поруч постає образ, ще виринув із тих же трансфізичних подорожей (чи не той самий, що всі ці чотири роки тривожив поета невизначеністю та, поступово обростаючи деталями спогадів, знову розбурхав авторську фантазію). Якщо колись образ сприймався тільки через звуки, то зараз автор відчуває реальну зматеріалізовану його присутність. Це вже не тільки гра емоцій, породжена уявою, не музика голосу, а чітке розмежування вимовлених слів: «Слова то враз поважні, то зальотні», шум кроків та дотик рукава... На сковзькій стежці кроки нешвидкі,// Пухнастих рукавичок теплий дотик» — це відчуття реальної присутності, що так яскраво виринуло в пам’яті Юрія Клена. Він уже пригадує попередні зустрічі на межі реального та ідеального існування:
Ми згадуєм, як за часів Рамзеса
Цей місяць плив крізь нільський очерет,
Як за лицарських днів для вас, принцесо,
Різьбив на скелі вірша мій стилет.
Щодо припущень стосовно матеріальності даного образу, то автор сам розв’язує цю проблему: «...вінці, пісні і ореоли// Цвіли для вас вогнем моїх заклять,// Яку, не бачивши її ніколи,// Світ за очі подався я шукать!» Цей образ виринув на грані світових перехресть, де вона, таємнича, залишиться безіменною (та й чи є в неї ім’я навзагалі?), тобто перед нами розкрився образ авторської Музи — мовчазної, граційно-величної «Прекрасної Дами», що все життя була за ідеал Вічної Жіночності, саме вона стала «...Серед зір тремких у бляклім небі,// Дочасним співом незродженій весні».
Слід звернути увагу на ще один вагомий штрих щодо цього образу — Кленів переклад блоківської «Незнайомки» («Незнайома»). Чи не ті ж відчуття охоплювали його душу, коли він учитувався в рядки, так гармонійно співзвучні з його настроєвістю? Чи не впізнав він у «Незнайомій» свою безіменну, таємничу «Прекрасну Даму», обличчя якої так і не зміг пригадати, можливо, тому й зважився перекладати вірша, прагнучи наблизити Блоків образ до власного відчуття, водночас шукаючи спорідненість із тим, що якоїсь миті куди чіткіше виринуло в уяві російського поета? Очевидно, в стані власних містерійних бажань «Щовечора в годину прагнену...» Юрій Клен, як і Блок, бачив не що інше, як породжені фантазіями власні мрії, закорінені в спогаді: «Дівочий стан шовками стягнений,// Пливе в туманному вікні...»; «Завжди самотня і смутна,// Дихне парфумами й туманами// І сяде тихо край вікна». Авторська фантазія в даному разі ніби зависла між трьома часами, трьома моментами поетичної уяви (за 3. Фройдом). Його душевна робота прив’язується до певного актуального враження, а саме — до ідеалу «Прекрасної Дами, яке породило своєрідне переживання, в межах якого бажане здійсюється і створює звернену в майбутнє ситуацію, котра й постає як здійснення цього прагнення, тобто «...він створює мрію або фантазію, яка вже має сліди свого походження від якоїсь причини та від спогаду...». Тому з-поміж блоківських рядків проступає туга перекладача за
І за вуаль дивлюсь, закований,
В її очей бездонний вир,
І бачу берег зачарований,
І зачарований простір...
І віють давніми химерами
Шумливі і тугі шовки,
І капелюш жалобний з перами,
І персні вузької руки...
смутними згадками про власні зустрічі поза межами реальності:
Справді, перед нами «незнайома», що так скидається на Кленову «пречисту панну» Беатріче, Мелісанду, «Прекрасну Даму», що йому її не змога забути і не змога пригадати вповні, тому так знайоме поетові відчуття — поспішати навздогін видиву — що притаманне й Блоку: «Щовечора чиєсь обличчя // Відбите бачу у вині...// Хтось теж відради таємничої// Шукає в терпкощах на дні»; «...Я знаю — істина в вині». Вино дає ілюзію фізичної присутності «Прекрасної Дами», тобто ілюзію оволодіти непідвладним.
Не космічним видивом надзвичайності, як Беатріче, не чистим блиском простоти й силою любові, як Мелісанда. не загадковою таємничістю, як «незнайома», а трепетним теплом перейнятий образ Жанни («Жанна д’Арк»), що наче кристалізується з туманів «золотих полів Шампані», але з кожним порухом думки дедалі відчутніше набуває відтінку специфічно-української метакультури.
Первинність образу як символу обростає в авторському баченні близькими українському читачеві пейзажами: Колисали твою весну// Хвилі спілого вівса...»; «Там, над обрієм, тополі// Виростали в чорний мур...» Сила символічного образу вказує на потребу адекватної відповіді українства, позбавленого державотворчої волі, на суворий виклик історії:
Чи ж прискаче в зелені луги
Рятівниця, незаймана діва?
Бо забракло мужської снаги
У країні господнього гніву
Елемент героїчної етики і цнотливості (фізичної) стає головним критерієм Вічної Жіночності, що має компенсувати рабську психологію т. зв. малоросіянізму, згуртувати дезонтологізований народ бодай на прозріння. Бо коли чоловіки не здатні до мужнього кроку, героїчного чину, це зобов’язана зробити жінка. Тому Юрій Клен сподівався в спаралізованому національному життєпросторі на появу української Жанни д’Арк:
Слухай божого наказу:
Ти, яка в житті своїм
Не кохала ще ні разу,
Покохаєш битви дим...
Наче на Пречисту Панну,
Сходить грізна благодать.
В образах такого роду, піднесених на вершини моральної досконалості, маємо (з погляду автора) сподіваний ідеал «збірної душі» українського народу.
Водночас існування образу, протилежного цьому ідеалові, ніколи не полишало авторської уяви (цю проблему в такому ж ракурсі розглядав і Є. Маланюк). Образ Великої блудниці в різних проявах безпосередньо чи опосередковано розкриває ставлення Юрія Клена до факту її існування в українському часопросторі. Це процес розчарування, прихований у неодноразовості власного пізнання: «Не раз поміж високих, вогких трав// Вдивлявсь я в них... летів і падав в очі...». Тому автор неначе прагне стати на захист будь-якого, а, можливо, власного, не досить чіткого уявлення Вічної Жіночності, не припускаючись жодних відхилень від намріяного ідеалу.
Я ще не знав: всяк до пригод охочий,
Тебе, мов зо стіни гітару, брав...
О, свій притоптаний вишневий цвіт
Не вперше коням стелиш ти під ноги.
Процес особистого розчарування в ідеалі призводить до того, що поет усвідомив Вічну Жіночність, яка набуває направду протилежних ознак, як саму її противагу — тобто, антижіночність. Автор переживає внутрішню драму, зіставляючи два контрастних начала — Вічної Жіночності, уособленої автором в образі Беатріче, та стихійної фізичної даності, в образі Лесбії, бо тільки: «Досвідчений минає в тумані// Той голий острів, де у млі зеленій// Співають звабливо страшні сирени».
Таке переживання не знімає проблеми невизначеності, тому, поглиблюючи романтичне поєднання недомовленого земного з недопроявленим небесним, автор сумнівається в довершеності власного осягнення величної краси Вічної Жіночності. Очевидно, наснажений ідеями античного світобачення, де культуру внутрішнього світу, кристалізував взірець досконалості, що спонукало до сліпого йому поклоніння, поет намагався подолати протистояння духовних та фізичних начал, віднайти основи гармонійного світу. Стан постійної очікуваності (ідеалу) підсилюється чуттям прекрасного:
Надіюсь, вірю і чекаю: може.
Вже цього разу збудеться воно.
Що стільки років надить, і тривожать.
І в снах моїх співає, як вино.
Кленів ідеал виявився далеким від реальності: «Не ваблять чаші і вуста...»; тому, усвідомивши, що людська недосконалість поступається перед усталеною гармонією природи, поет віднаходив джерела власного поклоніння Вічній Жіночності в світі ідеальної краси, виголошував таким чином парадоксальну, на перший погляд, фразу: «Навіщо нам кохати жінку,// Коли споваби повен світ?» Тут автор мислить світ як ідеал жіночого начала (друга грань власного розуміння Вічної Жіночності).
Поет обстоює духовний шлюб чоловічого та жіночого начала, злиття його з природною першосутністю. Тоді по-щирому простими й змістовно виваженим стають його освідчення: «Я полюбив вітри гарячі// І дикі пахощі з полів...// Ще ж можна покохати гори,// Звірів і птиць, ліси й моря...»
У третьому розділі «Каравел» звучить щемливо-тривожний мотив: любов до України, що стала йому за Батьківщину, осяяну духом внутрішньої чистоти, перейнятої жорстокими вітрами несприятливої історії:
Зеленими горбами бовваніла, І вабив печеніг в роздерті шатра,
Вночі широким степом шелестіла, Де палахтіла жаром жовта ватра.
Молилась до Перуна і Сварога Б’ючи у міць своїх потужних дзвонів,
І ще не знала, де твоя дорога. Звав марно Рим тебе у папське лоно,
Хозарин кликав до свого полону, І для вина, що серце звеселяє,
В діаспору жидівського закону, Зреклась ти Магометового раю...
Автор, захоплений моральною величчю України, виводить її образ з того ж джерела Вічної Жіночності — третя грань авторського її розуміння. Але поступово розкривається картина гріхопадіння. Недаремно Юрій Клен ототожнює Україну з «жіночим началом», осмислює її долю на всіх етапах трагічної історії.
Здавалось би, й сліду нема від величі тієї «гордої» України, бо зруйновано її духовне ядро, що на нього не посягав досі жоден варвар:
...Бо і Батий беріг Дівоцтво розтоптав
Твої церкви й святині: Твоє сучасне варвар
Вівтар і златоглав. І душу загноїв.
А нині, нині, нині
Юрій Клен, одначе, на відміну від Є. Маланюка, не кляне «повій ханів і царів», — він радше прагне віднайти шлях спокути, на який прагне стати й сам:
Блукай, безвіро! В нещадний вік...
Поки страждань Свій гнів гартуй
Не сповниш міру... І долю власну
Простуй крізь жертви... З уламків куй...
Крізь смерть і сором,
Виникає запитання — чи веде цей шлях до відродження? Автор перебуває в одному часовому вимірі з уярмленою, але нескореною Україною, однак існування її в майбутньому як вільної держави — для нього неспростовне. Юрій Клен з глибин «років, що час їх порохом укриє» пророче передбачає прийдешнє України:
Пурпуром древнім весна одягає лани наддніпрянські...
У багряниці старій нас вітає прадавня столиця...
(Сонце тресвітле вгорі, вітер і спів на землі)...
Слава Тобі, о життя, що не має ні меж, ані краю.
Л-ра: Слово і час. – 1998. – № 3. – С. 35-39.
Твори
Критика
