Ідеалізм і авторитарний тип особистості (за повістю Докії Гуменної «Мана»)
Володимир Даниленко
Епістолярна повість Д. Гуменної «Мана», видана в 1952 році, розповідає про події, що відбуваються в повоєнному Києві, в апараті Цукротресту, передаючи колорит життя функціонерів сталінської доби. В центрі твору — приватне життя трьох давніх приятелів — Сергія Михайловича, Платона Озеровича, Максима Стеблівського і двох стенографісток, Юлії Отави й Зої Малевицької. Епістолярний жанр робить твір камерним, статичним, зосередженим на переживаннях п’ятьох персонажів, ліричні монологи яких складають основу повісті. Подій у творі так мало, що центральну історію можна вмістити в один абзац: колишня балерина, стенографістка Юлія Отава, закохалася в Сергія Михайловича, директора Цукротресту, який через черствість і фанатизм до роботи не поділив із нею почуттів. Згодом у директора помирає дитина, інтриги заздрісників запроторюють його за грати з ярликом «ворога народу», а Юлія Отава, пройшовши через страждання нерозділеного кохання, кидає Цукротрест і повертається на сцену. От, власне, і все, якщо не брати до уваги життя ще трьох персонажів, ловеласа Платона Озеровича, який, натішившись своїми перемогами над жінками, нарешті одружився із Зоєю Малевицькою і зажив щасливим сімейним життям, і його приятеля Максима Стеблівського, який після смерті дружини знайшов собі нову жінку. Однак не любовні історії з життя радянських апаратників привертають увагу в повісті. Вони занадто банальні порівняно з класичними любовними сюжетами. Аскетична, нерозділена, мазохістська любов Юлії, пересічні почуття Платона і Зої, буденно прагматичне спаровування з жінками Максима програють любовним пристрастям із повістей Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала» чи Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». «Мана» цікава як матеріал для дослідження характерів сталінської доби.
Будь-яка модель суспільства живуча, якщо спирається на людей, що сповідують її орієнтацію. Авторитарна модель спиралася на людей авторитарної орієнтації. До авторитарного типу особистості в повісті Докії Гуменної «Мана» належить директор Цукротресту Сергій Михайлович. Визначальною рисою авторитарного типу є садизм. Еріх Фромм виділяв три типи садистських тенденцій авторитарного характеру: бажання принижувати людей навколо себе, владарювати над ними, перетворивши їх у сліпі знаряддя; прагнення не тільки принижувати, а й жорстоко експлуатувати людей у своїх цілях, привласнювати собі все краще, що вони створили в духовній і матеріальній сферах; задоволення від страждання інших людей.
У директора Цукротресту виразно простежується бажання владарювати над людьми, перетворювати їх у сліпі знаряддя праці, мовлячи словами класика марксизму-ленінізму, в коліщатка і гвинтики єдиного механізму. На перший погляд Сергій Михайлович видається звичайним роботоголіком, адміністратором-автоматом, з точки зору господарського прагматизму, людиною на своєму місці. Але вже побіжні спостереження за директором насторожують: черствий, байдужий до життя підлеглих, фанатичний до роботи настільки, що це вбиває в ньому кращі людські якості. Відразу ж після призначення в Цукротрест Платон Озерович, знаючи Сергія Михайловича як давнього приятеля, хотів запросити його у вихідні на полювання, але той так «сухо по-начальницьки зустрів», що Озерович відразу відчув стіну, яка виникає між начальником і підлеглим. Подальше знайомство з директором виявляє в ньому стиль керівництва, дуже схожий на сталінський. Якщо брати за зразок Сталіна як символ авторитаризму, то Сергій Михайлович є його невиразним і пом’якшеним варіантом. Як і Сталін, директор Цукротресту днював і ночував у своєму кабінеті, змушуючи підлеглих підлаштовуватися під свій шалений робочий стиль. Закохана в Сергія Михайловича, стенографістка Юлія Отава характеризує його як аскета, що «цілими ночами сидить у своєму кабінеті», і «фанатизм праці пожирає його утле тіло». Так само, як Сталін, що постійно тримав біля себе підлеглих, часто не відпускаючи їх додому, і ті спали за робочими столами, так і директор Цукротресту Сергій Михалович практикував це у своєму керівництві, про що можна дізнатися зі слів Юлії Отави: «... він о другій годині ночі з’являється в тресті (з якогось засідання) і приймає тих директорів цукроварень, що не зміг із ними вдень поговорити. Розповідають, що він приїхав раз уночі, а в приймальній на канапі сплять, сидячи, двоє людей. Він будить їх, трясе за рукав: «Ви до мене?..».
Розвиваючи в собі деспотичні риси і фанатизм, Сергій Михайлович Стеблівський із властивою йому відвертістю сказав, що він «людина надто середнього рівня, а на плечі звалив собі важку роботу». Для Сергія Михайловича ка'р’єра — понад усе. Вибившись із заступників у директори могутнього тресту, він швидко байдужіє до людських проблем, впивається владою, що зауважив, Платон Озерович: «Ого, міняється Сергій Михайлович, міняється! Ще як прийшов я сюди працювати, був той самий, простий. А тепер не те. То був у нього кабінет із довгим традиційним столом для засідань, покритий зеленим сукном — тепер завіз собі директор наш розкішні темно-сині крісла та канапи, портьєри в тон та завіси приємного цитринового кольору. І все перебирається. Вже в кількох кімнатах то розламували стіни, щоб просторий кабінет зробити, то замуровували...». У манері одягатися Сергій Михайлович теж наслідував аскетичний стиль вождя епохи. Як Сталін був у своєму незмінному кітелі, так і директор ніколи не міняв свого скромного старого костюмчика.
У свідомості авторитарного типу особистості існує система заборон, де головним є табу на почуття рівності з іншими людьми, над якими авторитарний тип вивищує свій авторитет, «оскільки це суперечить визнанню його переваги та унікальності». Це простежується у ставленні Сергія Михайловича до стенографістки Юлії: «Хто така стенографістка? Технічний робітник. Чому вона вважає, що її справу повинен розв’язувати тільки я, а не адміністратор? Я ледве стримав себе, щоб не вдарити кулаком по столі й не вигнати її геть... Всі вони бігають до мене за кожною дрібницею...». Таким ставленням до підлеглих директор Цукротресту ніби підтверджував сентенцію: посада людині дається для того, щоб виявити свої найгірші якості. З часом Сергій Михайлович, за визначенням Платона Озеровича, стає «карикатурою на людину». Він деградує як особистість, вбачаючи у стосунках між людьми виключно «одну практичну, меркантильну, прозаїчну сторону справи». Поведінка Сергія Михайловича з позицій Озеровича і Стеблівського варіює в оцінці від симпатій до антипатій та осуду. Причому Озерович і Стеблівський оцінюють вчинки Сергія Михайловича з позицій загальнолюдської моралі, апелюючи до гуманістичної совісті, тоді як поведінку директора Цукротресту варто розглядати під кутом зору авторитарної совісті.
Авторитарна совість, яка ґрунтується на страху покарання й надії на винагороду, є примітивною стадією у розвитку совісті. В повісті «Мана» письменниця намагалася обійти ідеологічний бік життя повоєнного сталінського суспільства. Д. Гуменна жодним словом не згадує про партійну приналежність своїх персонажів, про партійний контроль у Цукротресті, про страх перед НКВС, про систему доносів тощо. Хоча арешт Сергія Михайловича, якому посприяло трестівське керівництво, зачіпає головну проблему авторитарного суспільства, в якому стосунки між людьми і владою вибудовуються як садо- мазохістські, коли влада, експлуатуючи, принижує і використовує, а суспільство принижується і піддається експлуатації.
У цьому сенсі Юлія Отава має всі передумови для експлуатації. «Я кволої вдачі й піддаюся силі дужчого, дійовішого характеру», — зізнається вона. Тому стенографістка Отава становить опозиційну пару Сергію Михайловичу, в якій директор Цукротресту виконує роль активну, раціональну, чоловічу, а Юлія Отава — пасивну, ірраціональну, жіночу. Вона — типова інтровертка зі східною душею. Зі слів Платона Озеровича, Ю. Отава має навіть зовнішність східної жінки: «жовта, вилиці випинаються», вузькоока.
Самозаглиблена Юлія є уособленням рефлексуючої, готової до послуху маси. Мазохістська потреба насильства, пасивність українського суспільства були психологічним підґрунтям для появи авторитаризму. Квінтесенцією Отавиного досвіду стала мазохістська сентенція, що нещастя — це щастя. Цей парадоксальний афоризм можна вважати вистражданою мудрістю радянської людини, яка могла зазнавати насильства, мати погані побутові умови, поганий одяг, невелику зарплату, але тішити себе ілюзіями, що її діти (онуки чи правнуки) будуть жити при комунізмі.
Юлія Отава — ідеалістка, що звикла бачити не живих людей,а ілюзії, ідеї. Саме такою ілюзією є її коханий Сергій Михайлович, у якому вона бачила не живу людину, а втілення власних мрій, людину, яка врятує її від самотності. Хоча ця віра — також ілюзія, адже ідеаліст не живе реальним життям, він живе ілюзіями. Тому ідеальним середовищем для авторитаризму є пасивні народні маси з мазохістськими нахилами і еліта ідеалістів, мрійників. Такими був радянський народ і його інтелігенція, вихована ідеалами радянського мистецтва.
Якщо Юлія Отава і Сергій Михайлович представляють авторитарні типи особистості, то Платон Озерович, Зоя Малевицька і Максим Стеблівський — людей, непідвладних голосу авторитарної совісті. Адже авторитарна совість — це своя правда авторитету держави, вождя, батьків. Найчастіше люди, що переживають почуття вини при авторитарній психології відчувають страху перед авторитетом. Для авторитарної людини законодавцями совісті є такі авторитети, як громадська думка, держава, партія. Авторитарну совість З. Фрейд називав Над-Я (Зирег-едо), хоча вона — лише первісна стадія в розвитку совісті. Головна ж проблема авторитарної совісті полягає в тому, що людина, оцінюючи якесь явище, керується не своїми внутрішніми етичними критеріями, а настановами авторитету. І якщо авторитет нав’язує щось антигуманне, як це було в гітлерівській Німеччині, в Радянському Союзі чи сучасній Росії (мається на увазі громадська думку стосовно чеченської війни), то людина сприймає це за голос совісті. На цьому базується практика сучасних інформаційних воєн. Тому людина з авторитарною совістю прив’язана до зовнішніх авторитетів, які нав’язують свої судження, і ці судження є джерелом авторитарної совісті.
В основі авторитету лежить любов і захоплення. Людина, ідеалізуючи свій авторитет, захоплюється і живе ним. Відтак авторитаризм є ідеальною стороною совісті, оскільки людина сліпо любить свій авторитет (вождя, партію, державу, націю), незважаючи на його реальні вади, гіпертрофуючи до міфологічного рівня владу над людьми, авторитет застосовує свої накази і заборони, нагнітає людям страх і захоплення.
В повісті «Мана» показано, як поступово директор Цукротресту переходить у міфічний вимір, як обростає трестівськими легендами, стає все жорстокішим із підлеглими, адже авторитарна совість потребує жорстокого і справедливого «батька», який бере на себе всю відповідальність за долю мас.
У повісті «Мана» майже відсутній політичний підтекст, а вся увага сфокусована виключно на симпатіях і антипатіях персонажів. Однак задушливий дух сталінської епохи просочується крізь смаки і звички персонажів. Так, Сергій Михайлович у стилі тих часів хотів назвати свою новонароджену доньку Трудою. Згадується в повісті і закон, за яким за спізнення на роботу саджали до в’язниці. Зрештою, заздрісники фабрикують Сергію Михайловичу обвинувачення в ідеологічній диверсії на цукроварнях, і його заарештовують органи НКВС.
Символічна і назва повісті, адже мана — це затьмарення, марево. Таким затьмаренням були почуття Юлії Отави, таким маревом була і кар’єра Сергія Михайловича, яка раптово з’явилась і зникла, зрештою, як з’являється і зникає все на світі.
Л-ра: Слово і час. – 2000. – № 5. – С. 38-41.
Твори
Критика
