Докія Гуменна та її роман «Діти Чумацького Шляху»
Юрій Мариненко
«Відколи існують держави і літератури, - пише Ю. Шерех, - завжди були письменники-вигнанці. <...> Але щоб творилися цілі літератури поза межами своїх країн, на вигнанні, - із власними видавництвами, журналами, літературними організаціями, - це, мабуть, здобуток уже нашого часу. Стало дві українські літератури, дві російські, чеські, латиські і так далі. І часом можна було б сперечатися, котра з кожної пари літератур більше заслуговує на право зватися справжньою літературою і справжнім репрезентантом національної культури».
Що це справді так, щоразу переконуєшся, ознайомлюючись із творчістю письменників, яких доля розкидала по різних країнах і континентах. Якою ж бідною на справжні здобутки постає, наприклад, наша вітчизняна проза 1940-х років, якщо не брати до уваги письменників-вигнанців. А тим часом саме в роки війни й повоєння були написані «Старший боярин» Тодося Осьмачки, «Тигролови» й «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, «Морозів хутір» Уласа Самчука, «Діти Чумацького Шляху» Докії Гуменноі... Із деякими з них (як ось романи І. Багряного, що ввійшли до шкільних і вузівських програм) наш читач уже добре ознайомлений. З іншими ж (до них і належить прозовий доробок Д. Гуменної) таке знайомство лише починається.
«Живою легендою» назвав її визначний сучасний літературознавець М. Мушинка. «Якби, - пише він, - в інших народів була така письменниця, з неї би зробили національну героїню...». Одвічне українське - «якби в інших народів», бо й що ми нині знаємо про свою співвітнизницю, творча спадщина якої складає цілу бібліотеку - двадцять три книжки, серед яких романи, повісті, новели, нариси, спогади?..
Народилася Докія Гуменна 23 лютого (ст.ст.) 1904 року в містечку Жашкові на Київщині (нині Черкаська область). Її батько, Кузьма Герасимович Гуменний, як говорив про нього дід Герасим, був «ледащом»: понад усе любив пісні, музику, добре грав на сопілці, скрипці, сам виготовляв їх; не менше був закоханий у книжку, передовсім українську. Тим часом освіти належної не одержав, бо, вочевидь, за задумом свого батька, мав би гцзодойжити його справу: стати господарем. Батько, справедливо вважалося, пройшов гідний шлях: почав з малоземельного селянина-бідняка і став чималим землевласником - мав на той час сто двадцять десятин землі.
Отож син покладених на нього сподівань не виправдав, проте й власні його мрії про добру освіту, мистецьку діяльність лишилися нездійсненими. Одружившись, зайнявся комерцією, щоправда, не дуже успішно, що теж не дивно, зважаючи на не надто практичну вдачу. Цей одвічний гострий конфлікт життєвого ідеалу людини з реальною дійсністю зробив його егоїстичним. Утім, це не завадило письменниці присвячувати свої твори саме йому, батькові, Кузьмі Гуменному.
Мати, Дарія з роду Кравченків, за характером людина добра, лагідна, не любила містечкової метушні, наймилішим спогадом для неї завжди було хутірське дитинство, а «найбільшу втіху знаходила, сапаючи город понад річечкою Торч, чи гостюючи на хуторі Кравченків».
Свого часу, не здобувши освіти, Кузьма Герасимович дбав, щоб не довелося зазнати подібного лиха дітям. Тож після закінчення початкової школи Докія потрапляє до Звенигородської гімназії. Потім була педагогічна школа в Ставищах, а з 1922 року - Київський університет (тоді називався Інститут народної освіти).
Десь на цей час з'являється в Докії серйозне захоплення літературою: пробує писати, ходить на зібрання Київської філії щойно організованої Спілки селянських письменників «Плуг», де й читає перші свої новели. Відразу була помічена плужанським лідером Сергієм Пилипенком, який, власне, й благословив її творчі проби пера. Друкуватися почала з 1924 року і вважалася ставленицею Пилипенка. По-справжньому відомою стала в 1928-1929 рр., коли в журналах «Плуг» та «Червоний шлях» з’явилися цикли нарисів «Листи із Степової України» та «Ех, Кубань, ти Кубань хлібородная». Саме вони й стали, як писав В. Мельник, «злетом і трагедією письменниці на першому, довоєнному, етапі її творчості». Одержавши редакційне відрядження журналу «Плуг» на південь України з метою ознайомитися з, так би мовити, революційними перетвореннями в сільському господарстві, Докія Гуменна побувала в селах Дніпропетровської, Запорізької областей, на Кубані. Маючи завдання писати правдиво про все побачене й почуте, вона справді про все й написала щиро. Проте, як виявилося, занадто щиро. «Слобода за слободою голі, безсадні, порохняві, сірі, - ділилася враженнями з уявним адресатом нарисовець. - ...Коло цих мальовничих берегів такі непривітні зовні села <...> людність у паніці. Хліб вимерз, погорів. <...> Тут, на камені, якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами. <...> Селянське господарство занепадає, руйнується... Яка кому користь від цього? А тут ще й примара голоду...».
В комунах панує розпуста: «не розбереш, хто з ким живе... Кожне перепробувало з десятьма жити. Та старіші ще хоч розходяться та сходяться. А молодші, то вже й не дружаться. Як кури! Де впіймав - там і закотив!». Про рівність - головний принцип комуністичного способу життя - не йдеться: добре помітні «натяки на розшарування. Є люди, що живуть краще з матеріального боку (це кваліфіковані, зави) і є, що гірше (це сірячки). Той, дивись, курить «Епоху», а той махру тягне», нерівність виявляється і в стосунках чоловіка й жінки: жінка, за спостереженням очевидця, є не що інше, як просто «додаток до комунара».
Сьогодні, прочитавши подібне, неважко передбачити, якою могла бути реакція офіційної критики. Справді, т.зв. «ідеологічна невитриманість» авторки відразу викликала цілу бурю, зливу звинувачень на адресу Д. Гуменної. «Куркульська письменниця», «куркульська агентка в літературі», «класовий ворог», «наклепниця на радянський лад» - звичні ярлики, якими «мітили» в 30-х рр. усіх, хто тільки насмілювався висловитися проти генеральної лінії партії. Причому, такі звинувачення лунали на її адресу з уст самого С. Косіора, писали про неї центральні московські газети «Известия», «Правда», одне слово, здобула вона «всесоюзну популярність». Дивно, як тільки письменниці вдалося вижити в тих умовах.
Якийсь час, щоправда, на захист своєї ставлениці виступив С. Пилипенко, а що, як відомо, його перебування на літературному олімпі виявилося нетривалим (був репресований), то сама Гуменна робила спроби реабілітуватися. Проте ситуацію не врятувала: намагалася писати твори, так би мовити, лояльні (наприклад, повісті «Кампанія», «Вірус»), натомість, за оцінками критики, виходили «чужі, а то й ворожі ідеологічні настанови». Доводилось шукати іншого заробітку, незрідка - переховуватися. Рятуючись від сталінських посіпак, побувала навіть у Туркменії. В той самий час виникає в неї серйозне зацікавлення минулим, археологією, що згодом позначиться на художній творчості. Так у 1938 році вона брала участь у складі археологічної експедиції, що досліджувала трипільське поселення в селі Халеп’я на Київщині.
Німецько-радянська війна застала Д. Гуменну в Києві. Два роки життя в окупованому нацистами місті стали ще однією чорною сторінкою в її долі. Проте не полишала літературної праці. Її твори друкувалися в журналах «Літаври», «Нові дні», «Засів» та ін. 1943 року почався її шлях в еміграцію. Зупинившись на деякий час у Львові, вона потрапляє на Закарпаття, потім до Словаччини, Австрії, а з 1950 року й до останніх днів проживала в США.
Літературна критика діаспори називає Д. Гуменну літописцем нашої доби: «висвітлює бо важливі процеси життя української нації не тільки в батьківщині, але й її членів, розсіяних по світі». Створюється надзвичайне відчуття тяглости життя людини, немов вона, людина, ніколи не вмирає. Іншими словами, пишучи про минувшину, Д. Гуменна неодмінно перекидає місток до життя сучасного, натомість розповідаючи про сучасність, обов’язково нагадає, чиї ми нащадки; таким чином, процитуємо О. Копач, «майстерно і з точністю літописця переплітає життя людей в цих двох періодах і якоюсь містерійною невидимою ниткою пов’язує їх, щоб створити тяглість подій і життя, щоб дати читачеві синтезу минувшини й теперішности українського стану». Адже ж, як пише Д. Гуменна в казці-есеї «Благослови, мати!», «витворене в дитинстві людської раси має досконалу живучість. Навіть те, що прийшло до нашого світовідчування й фольклору з ідеології неандертальця, з епохи муетьє, сьогодні воно теж складає частину нашого світогляду, побуту». І ось ніби з часів XI ст. крізь товщу віків дивиться на своїх родичів головний герой тетралогії «Діти Чумацького Шляху» Тарас Сарґола: «Яке ж то живе там покоління через дев’ять століть? Дивно! Торчеськ спалили, і людей у половецький ясир забрали, а плем’я живе, розростається, тісно йому стає. Ці торки, що запосіли були тутешні краї і навіть київським князям у поміч ставали, і їх десь увібрала в себе українська стихія, хіба що лишили вони спогад про себе у цих широких Геменевих монгольських вилицях, у їхньому прізвищі Сари Гюль - Жовта квітка, у Тарасових чорних густих бровах...». Прагне Тарас зрозуміти князя Мстислава Удатного з XII ст., який «ходив по Новгородах і Галичах, а все вертався до Торчеська, навіть умирати сюди приїхав». Чому так любив він ці місця, що кликало його сюди завжди: «Чи, може, тут у нього які діти були нешлюбні?»
Найвидатнішим творчим здобутком Докії Гуменної є роман-тетралогія «Діти Чумацького Шляху» (1946). Розпочато роботу над книжкою було в окупованому німцями Києві 1942 року. Письменниця переживала тоді тяжку втрату - щойно поховала матір: До гіркої людської скорботи додавалося ще й відчуття, що разом з дорогою для неї людиною назавжди відходить у минуле й той цілий світ, який досі жив у душі цієї жінки. Це був світ старого, сказати б; класичного українського села XIX століття. Вона, Дарія Кравченко, сама була тим світом, бо ж зуміла життя прожити так, ніби й не було в ньому ні революцій, ні колективізацій, ані П'ятирічок. Це письменниця добре відчувала серцем, як також розуміла, що її мати одна з останніх свідків і учасників справжнього українського життя, субстанція автентичної, ще не понівеченої глобальними катаклізмами української духовності, бо щодалі, то ця духовність ставатиме «колгоспнішою», не так, мабуть, важливо — кращою чи гіршою, але іншою.
Ще було велике бажання писати, відчувався великий голод на власне творчість. Народившись митцем, і тривалий час позбавлена під тиском обставин можливості займатися улюбленою справою, вона нарешті відчула себе вільною. Прагнення писатиі відтак і страх знову потрапити в атмосферу радянської дійсності змусили її стати втікачем. З нехитрим скарбом, що вміщався в рюкзаці, значну частину якого займали рукописи нового роману й письмове приладдя, пристосоване до мандрівного життя, вирушила в дорогу. На цій дорозі, в найнепристосованіший для творчості період біографії письменниці, і з’явився твір, якому судилося увічнити ім’я свого автора.
Чотири книги роману хронологічно послідовно відтворюють життя трьох поколінь українців від кінця XIX до середини 30-х рр. XX століття. Якщо представники старшого (Пилип Осташенко, Сарґола) народилися й виросли в часи кріпацтва, у молодості ще чумакували, то дитинство і юність наймолодших (Тарас Сарґола) минули в епоху національної революції, захопили відродженню 20-х років, а зрілість припала на чорні роки масових репресій.
Село і місто, кілька останніх дореволюційних десятиліть та 20-30-ті рр., доля українського селянства й національної інтелігенції - ось просторово-часові й подієві параметри твору.
«У запашних полях» - так назвала Докія Гуменна першу книгу тетралогії. В ній ніби зустрічаються дві України. У минулому вже неодноразово описана вітчизняною літературою, люба сентиментальному серцю письменниці патріархальна, хутірська Україна XIX ст.: з міцними моральними засадами, традиційним пейзажем тощо. А що ставлення авторки до зображуваного об'єкта справді можна назвати сентиментальним, читач пересвідчується, знайомлячись із цією родиною. «Дівча воно тонке, як патик, струнке, - пише вона про найменшу з дітей Осташенків Дарочку. - Личко довгасте, повновиде, з ніжним рум’янцем крізь смагляву церу. Карі очі - наївні, правдиві, запитливі. Дві чорні коси спускаються аж до колін. А як окрутити їх біля голови над широким чолом, то так і проситься бажання порівняти її з квіткою. Росте між усяким зіллям степовим квітка-волошка, дивиться на божий світ своїми задумано-наївними очима й не знає, яка вона гарна».
Та разом з цією співіснує Україна інша (родина Сарґол), у жилах якої нуртує «бунтівлива козацька кров», звирована пристрастями, з динамічним життям, з характерною дисгармонією в почуттях і вчинках персонажів. Це добре відчувається в образі Меркурія Сарґоли. Натура витончена, обдарована, він не знаходить порозуміння зі своїм батьком, який «з усіх усюд стягає землю, міняє щось на щось». Сам він «не перейняв від батька пристрасті до стягання землі, до господарства. Він би книжку читав... Грав би...» Неодноразово нарікає на сина старий Яриней: «Ледащо, чуєте, росте, та й годі». Не одну скрипку він побив синові на голові за його пристрасть до музики, а той щоразу купував нову. Неодноразово в душі скаржився Меркурій на батька, що не віддав його в науку, як брата Федора. Від природи людина талановита, з нього, вважає великий шанувальник народного мистецтва й меценат Демницький, міг би стати видатний діяч на ниві національної культури. А тим часом, унаслідок батькового виховання, став Меркурій людиною брутальною, жорстокою, вийшов з нього «звичайнісінький крамар, та ще й шинкар!». Не зазнає гармонії сімейного щастя, побравшися з Меркурієм, отже й увійшовши в світ родини Сарґол, Дарочка Осташенко. Вирвана з рідного хутора, де все дихало, висловлюючись образно, «мрійновтомою», вона змушена буде разом із Меркурієм торгувати горілкою й шинкою, душею ненавидячи своє ремесло, як і містечкову метушню взагалі.
В останньому розділі першого тому в епізоді весілля найменшого сина Яринея Сарґоли Андрія: «Хіба що не сплять ці подорожани у возах і бричках по дорозі від Розумниці до хуторів на Троянах. Торохтять колеса по утоптаній степовій дорозі й заколисують їх розмріяний спів». Чи не єдиний раз у всьому романі ось так збирає Докія Гуменна докупи весь цей великий рід; «їдуть на возах і бричках, тарантасах і бідках сини й дочки, онуки, свати, молодий з молодою. І навіть син Федір, піп, приїхав із Трипілля на родинну учту. Разом зо всіма підтягує старовинної козацької пісні «Гей, нуте, хлопці».
Перечитуючи цей епізод, нарешті розумієш, що не великі маєтки, а саме такий великий рід - найбільше надбання старого Яринея. В суєті життя це не завжди помічалось, але саме зараз він на вершині щастя, адже ж із гордістю усвідомлює: ці «прості мужики, пани й підпанки» - все його сім’я, в кожному з них «якась скалка, рдробина його самого».
Розкішний рід, колоритні постаті. І ось народжується під пером письменниці дивовижний зоровий образ: якби-то тільки, зауважує вона, «не зіпсував Микита (тобто фотограф. - Ю.М.), то буде добра пам’ятка від цього фото» «Під ліском, де починає рости бузина, недалеко від довгого ожереда, вони усі сфотографувалися. Посередині сам задоволений життям старий Яриней, склавши на обох колінах по два своїх незігнутих пальці, а поруч нього - син Федір, священик. Позаду всі сини з невістками й дочки з зятями, по боках - свати із свахами, а внизу - жевжики-онуки».
При першому ознайомленні з твором процитований епізод може залишитися поза увагою читача. Це просто пояснити: зважаючи на інтенсивність розвитку дії, гостроту художнього конфлікту тощо, він, може скластися враження, ніби позбавлений усього цього, одне слово - малопомітний у цілій серії подій: їде собі весілля, зупинилися сфотографуватися на лоні природи - і все. Навіть невідомо, чи й та фотографія вийде... А тим часом, коли добре замислитися, то виявиться, що саме він є одним із ключових епізодів усієї тетралогії.
З цього приводу наведу один фрагмент з роману відомої сучасної письменниці Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». Колись, виявляється, «нестак-то й давно, всього яких три покоління тому, леді й джентльмени, - звертається авторка до читачів, - дозвольте вас запевнити, ми були інакші». На підтвердження своєї думки вона пропонує висвітлити на екрані бодай кілька кадрів - «до прожовті вибляклих знімків селянських родин». У центрі неодмінно побачиш батька й матір, а «над ними височіє цілий ліс постатей - хлопи як дуби, один в одного, мов перемиті»; наймолодший із них, «що, здається, досі пропікає знімок огнистим зором, звичайно в гімназичній формі з кашкетом, це коштувало теличку на рік: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде, таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум». Вони, підкреслює письменниця, згодом «гинули під Крутами, під Бродами і де там ще, ті, з кого мала поставати наша еліта». Були там неодмінно й дівчата, «здебільшого в народних строях»... Особливо акцентує О. Забужко увагу на обличчях тих людей: це «прекрасні, вимовні обличчя».
І найголовніше: «Що з ними всіма потім сталося, вимерли в тридцять третьому? згинули в таборах, в слідчих тюрмах НКВД чи просто надірвалися на колгоспних роботах? <...> Ми ж були вродливим народом <...> відкритозорим, дужим і рослявим, самовладно-міцно вкоріненим у землю, з якої нас довго видирали з м’ясом, аж нарешті таки видерли...»
Не беруся стверджувати, чи була ознайомлена О. Забужко з епопеєю Докії Гуменної, але зрозуміло одне, і ця думка стверджується в обох творах: були ми, українці, вродливим, дужим народом. І, переконує своїх читачів авторка тетралогії «Діти Чумацького Шляху», талановитим і шляхетним. Розглядаючи ту весільну фотографію, неодмінно звернеш увагу на «світле, одухотворене обличчя» дядька Федора: «Печать натхненності лежала на високому чолі, на виразі веселих, розумних і добрих карих очей. Почуття від його присутності таке, наче сонце, закочуючись За обрій, зазирає в хату й освітлює темні закутки». Він яскраво виділяється з поміж своїх родичів - «репаних мужичок в очіпках», але водночас він і «до всіх подібний, наче зібрав із них усе найкраще». На все це читач дивиться очима спостережливого Тарасика. І виявляється, що всі вони, Сарґоли, різні, але в кожного з них є неодмінно щось спільне, бо й тітка Мокрина має «такий самий розум у очах, природну інтелігентність», тітка Христя - «безкорисливу, неземну доброту», тітка Антося - «правильні й тонкі риси» тощо. «Тільки, - зауважує Тарасик, - в дядька Федора ці риси були вже вишліфовані». Отже, ніби переконує письменниця, єдиного не вистачало українській людині - доброї освіти. Тому й цікаво Тарасикові, «чи й його тато був би такий витончений і досконалий, якби так само з десятьох років був відданий до шкіл та науки?» Водночас «химерно плетуться» думки й самого Федора: «Яка ж би то була сила велика нашого народу, якби всі, хто хоче, могли вчитися в добробуті...» І якось прикро стає за таку характерну рису українців: байдужі вони до своїх талантів, своїх геніїв. Син «неписьменної Мокрини», внук Яринея, Павло мав би в двадцять років стати інженером: п'ятирічний курс інституту пройшов за три роки. Проте не став: залишений родичами напризволяще, він помер від недоїдання і сухот. «Його треба було берегти, як хистку билину», але сама Мокрина не мала змоги допомогти синові, а Яринею внукова наука була байдужа.
Непросто складається життя персонажів Докії Гуменної. Далекі вони в своїх буднях від ідеалу. Проте кожен з них у міру власних можливостей, кожен по-своєму, але чесною працею здобуває собі хліб насущний. Художня значущість наведеного епізоду полягає в тому, що він є одним із полюсів побудованого на контрастах внутрішнього світу твору. Він, цей епізод, необхідний був у романі, щоб читач ще раз відчув створену письменницею на початку книги атмосферу «запашних полів» українського буття напередодні цілої серії катаклізмів, яких незабаром доведеться зазнати «дітям Чумацького Шляху». Вони, герої тетралогії, мандрівники у часі національної історії - останні покоління представників знаного з класичної літератури, «неначе писанка» (Т. Шевченко), українського села.
Розкішний цей, підкреслимо, куркульський рід; і творить він красивий потужний світ. «Кожна велика нація, - переконує письменниця читачів епопеї, - ставала великою лише після того, як якась суспільна верства протягом двох-трьох поколінь нагромаджувала добра, а потім видала з себе інтелігенцію». В Україні, що «століттями щедро роздавала свою інтелігенцію сусідам», на цю роль у двадцятому столітті спромоглася саме «куркульська верства». Своїх персонажів Д. Гуменна мислить як націю, що живе життям повнокровним, що має вже, хай і нечисленну, але власну національно свідому інтелігенцію. Це син дрижипільського священика лікар Хрисанф Демницький, який, розбагатівши, будує «світлі й веселі» школи, лікарні, «де грошей з хворих не брали», щоліта, «як минуться жнива», влаштовує в своєму маєтку концерти: «Два тижні підряд співає його хор у парку над ставком надворі, просто для всіх, хто захоче прийти чи приїхати». Добру й потрібну справу робить Демницький, адже люди охоче відвідують ці концерти. «Великі пани, полупанки, священики, хуторяни, багаті й бідні селяни з дітьми» - всіх їх можна побачити серед слухачів. Багато з них, зауважує письменниця, «як на прощу, йдуть пішки». Та найбільша мрія Демницького «довести сільську українську пісню, несфальшовану й неперероблену, на романсовий камерний лад до вишуканого столу світових музичних шедеврів, за якими розкошують найтонші, найвибагливіші гурмани…»
Наступні три книги роману («Брами майбутнього», «Розп’яте село» та «Ніч») відтворюють драми й трагедії України доби соціалістичного будівництва. На сцену виходить молоде покоління «дітей Чумацького Шляху», з яким читач щойно познайомився лише наприкінці першої книги. У центрі авторської уваги нарешті наймолодший з роду Осташенків-Сарґол, головний персонаж твору Тарас Сарґола.
Вочевидь, свідомо пропустивши в хронології подій період революції, письменниця поселяє його в Києві часів непу. Лише кількома штрихами змальовує, що ж відбулося з героями в революцію. Змагалися, як це зрозумів Тарас, національно-визвольна романтика з ідеалами соціальної справедливості. Обидві ці стихії міцно вкорінилися в душі персонажа й зрештою визначили внутрішню роздвоєність його свідомості. Сам же він пріагне їх примирити, йому дивно й прикро, чому такі дорогі й зрозумілі йому ідеї перебувають у гострій опозиції одна до одної.
Початок цієї нової епохи був оптимістичний. Щось молоде, романтичне є уже в назві - «Брами майбутнього». Оптимістичний настрій створюється на самому початку: після кількох років війни «над містом розкинула золоте павутиння пишна осінь». Повітря тут «дзвінке», сонце «не палить, а золотить й червонить лист у садах та парках», вулиці - «блискучі», вітрини магазинів «туго набиті усяким приманливим крамом». Це не випадково: йдеться про той період, який сьогодні прийнято називати українським відродженням. Авторка так і говорить: «Місто відживало, чистилося, чепурилося, залатувало сліди воєн. Руїни в цім відродженні нікого не вражали, на них дивилися, може, як на недобудови чи на перешкоди, на майбутні площі, сквери, майбутні майданчики для дитячих ігор...». У цій розкоші навіть постать «волоцюги» (жебрака) постає екзотично: «обвішаний лахміттям», з «тупою пикою» «не то від недоїдання, не то від об’їдання». В самому ж місті «панувала ситість, волоцюзі давали багато ласих шматків, але він, не перестаючи, кричав...». Важлива художня деталь: у четвертій книжці на київських вулицях читач побачить уже справді голодних селяй, які проситимуть продати їм хліба, та ніхто їм навіть за гроші не дасть шматка.
Будуючи свою розповідь «не на вигадках, а на реальних фактах тієї неповторної доби», авторка знайомить читачів з життям студентства та творчої інтелігенції Києва. Здається, немає такої сфери, яка б не цікавила Д. Гуменну: соціальний склад, деталі побуту, дискусії, що раз у раз спалахують у гуртожитку та на популярних у ті часи численних мистецьких зібраннях усе це в полі зору письменниці й виписано до найменших подробиць. Читач потрапляє в атмосферу різноманітних літературних груп і течій. Тут можна зустріти як автентичні імена багатьох добре відомих діячів культури відродження (Хвильовий, Пилипенко), так і легко вгадувані під псевдонімами І. Ле (Ре), О. Корнійчука (Микитчук), Б. Антоненка-Давидовича (Головач), Г. Косинку (Василько) та ін.
Дисонанс вносять сумні реалії: стати студентом може далеко не кожен - виявляється, у «вищі школи приймали тільки робітників і незаможників, червоноармійців та за гроші «непачів». Куркульських дітей зовсім не приймали й нещадно їх «чистили», якщо «вони десь пролазили»; в українських містах влада скасовує університети, створюючи безликі інститути народної освіти; в самому ІНО заправляють «всесильні партійки», як ось Натанзонша, донька Рувима Натанзона «найбільшого на всю Гайсинщину скупника хліба, що вагонами відправляв збіжжя до Москви», як «чи не найбільша гроза університету» кар’єрист Танцюра, прозваний «Жовтими чоботами». В суспільному житті влада забороняє створювати молодіжні організації національного спрямування («укр’юс»), заарештовує їхніх лідерів, натомість нав’язує офіціозний комсомол: «Якась барабанщина в ньому, нема молодості, нема щирої віри й чуття в тому, що промовляють їх уста. Починаючи з жовтенят, з піонерів, - все одна й та нудота: збори, піднесення рук, політгодина, навантаження. З дітей уже старичків роблять.. На зборах говорять зазубреними фразами з «Азбуки політграмоти», а в житті бігають до ліпших вигод, перших місць...». Таким чином чесні, нездатні до брехні натури, як Тарас Сарґола, в цій ситуації «весь час почувають себе злодіями». Тим часом атмосфера страху й фальші ще не зовсім охопила суспільство, адже є ще такі яскраві побтаті, як новеліст Василько, лідер УКП письменник Головач. Наприкінці тому читач стане свідком, як під впливом репресивної політики партії паралізуються будь-які вияви свободи, а згодом (у книжці «Ніч») - настання цілковитої деморалізації всього суспільного життя.
Ще бурхливіші події відбуваються в цей час у селі, куди головний персонаж потрапляє спочатку після хвороби («Брами майбутнього»), а згодом після закінчення ІНО й двох років учителювання на Запоріжжі («Розп’яте село»). По хатах ходять партійці з наганами й вимагають від людей зректися віри, примушують підписуватися на позику, силою заганяють у колгоспи... На перший план розповіді поряд із Тарасом Сарґолою виходить відомий уже читачеві Серафим Кармаліта. Захопившись ідеєю сонячного міста Кампанелли, з притаманним йому ентузіазмом, він створює, як вважає сам, «синтез всього найшляхетнішого, що витворила людина», - комуну «Вперед», у якій, як мислить Тарас, людство «вернулось би до ідеї справедливості, так високо піднесених уже раз християнством». Побудований на контрастах внутрішній світ роману розкриває глибоку прірву між світлим ідеалом людини й потворною дійсністю. Бо насправді виявиться, що в цьому фантастичному раю романтичного Серафима не вдається подолати соціальну несправедливість, навпаки, розкриються «два шари, два класи, дба полюси в комуні. <...> Один клас хотів користуватися привілеями, жити в достатку, користуватися правами комунара, посилати дітей учитися. Другий клас повинен був працювати, був обставлений безліччю різних «табу», приписів, штрафів, нарядів... і не смів підіймати голову». Дивно, але факт, відзначав Кармаліта, що комуна «не тільки не вибивала з голів інстинкту власності, а навпаки: люди тут зривали одне одному очі за кожну дрібницю, всяке абищо викликало заздрощі, дріб'язкову колотнечу». Що найголовніше:, «в сонячному місті Кампанелли характери облагороджуються, а в комуні «Вперед» Кармаліти паскуднішають, здрібнюються, насмоктуються випарами заздрощів і егоїзму, зненавистю до товариша».
Тим часом сама ідея комун і колгоспів, загалом усе так зване соцбудівництво програють тому хорошому, що досі було витворено людиною. Ось хутір Кіндрата Моголівця: все в ньому «дише спокоєм, певністю, споконвічним звичаєм. Усьому є місце: стіл, поставлений віками й традиціями ще, може, трипільців-вогнепоклонників під образами на покуті, піч - ліворуч на приході, мисник - праворуч, рожі - перед призьбою, глечики - на кілках лозової ліси, льох - там, де йому віками годиться стояти». І героєві хотілося б «жити в такій хатині, бути пасічником». Особливо ж, підкреслює письменниця, Тарас бував охоплений «цим почуттям затишності й відрадності після того, як вертався з комуни». Все, що роблять комунари, доводиться до абсурду. Символічний у цьому плані сам будинок комуни. Спочатку це мало бути щось схоже на готель - «щоб кожен мав свій вихід і щоб усі були вкупі». Проте, виявилось у процесі будівництва, «це подібно на Мошків заїзд у Дрижиполі». Відтак його розібрали й «розігналися збудувати дім у вигляді п’ятикутної зірки. Людині, яка проходила неподалік від тієї «ультрасимволічної» «комунарської архітектури», ставало важко на душі: «...може, воно й гарно дивитися з літака, але бути поруч цієї неоковирної райшури, жити в ній; дивитися щораз на неї...» Складалося враження, «наче тебе хтось придавлює, затискає...» Найцікавіше, що «комунари пишалися своїм одороблом».
Можна було б усе це сприймати з іронією, як якесь непорозуміння на шляху людського поступу. Проте цей абсурд влада намагається нав'язати героям твору як норму. Він, створюваний новою владою світ, агресивний, адже не залишає місця іншому. В дореволюційні часи, як відомо вже, мирно співіснували мрійники Осташенки з прагматиками Сарґолами. Натомість у нові часи «всі конче повинні бути на один кшталт - громадсько активними, говорунами-організаторами», кожного, «хто так чи інакше понад рівень селянської маси, силують бути агітаторами, запрягатися в політику партійного комітету. Пасивність, відраза до «громадської роботи» таврувалася майже як опір заходам радянської влади».
Вражаючим контрастом закінчує письменниця книжку «Розп’яте село»: на місці колись квітучого тінистого парку із замріяним озером, куди колись приїжджав з концертами Демницький, де людям «хотілося співати», куди вони «могли звідусіль сходитися, й ніхто їх не питав про те, де вони діли свій час, як згаяли», нині тут «передбрам’я до міста Сонця»: «Кругом гній, коло самих дверей їдальні свині труться об одвірки». Виявляється, «за часів безправності люди були вільніші, кращі й щасливіші, ніж за часів великих прав людини, ніж за часів тріумфу людського розуму».
Тетралогія «Діти Чумацького Шляху» - твір про невмирущість українського народу. Не можуть люди з «такою історією й потужним духовним потенціалом» зникнути безслідно. Знищене колективізацією село, стероризована репресіями морально й фізично інтелігенція, але «як золота нитка сподівань» на оптимістичне продовження українського роду з’являється наприкінці твору молоде, досі ще не знайоме покоління «дітей Чумацького Шляху» - студентка Мальвіна. Нехай епоха, яку переживають персонажі, трагічна, чорна, як ніч, проте народжує й вона таких людей, які зустрічають світанок наступного дня з думками про Україну, про «її невгадані шляхи розвою», впевненими, що на цих руїнах «зродиться нове, але таки українське».
Л-ра: Дивослово. – 2000. – № 8. – С. 9-13.
Твори
Критика
