Біографія Володимира Яворівського
Володимир Яворівський народився 11 жовтня 1942 року в поліському селі Теклівці на Вінниччині в сім'ї колгоспника.
Закінчивши 1964 року філологічний факультет Одеського університету, працював у редакціях газет, на радіо, кіносценаристом, завідувачем відділу прози й заступником редактора журналу «Вітчизна». З весни 1989 полишив літературу і, за власним зізнанням, «весь пішов у політику», ставши депутатом Верховної Ради України.
Першою книжкою В. Яворівського стала повість у новелах «А яблука падають» (1968).
Мав рацію Г. Клочек, зауваживши, що В. Яворівський прийшов у літературу без своїх тем, які б зразу виділили його серед інших. Не було цієї теми і в «Яблуках...». Зате привертала увагу метафоричність, образність письма, барокова поетика. Вже тоді критика звернула увагу на «химерність» художнього мислення молодого письменника, яка продовжилася у повісті «З висоти вересня».
Здавалося б, уже в перших двох книжках, а особливо в повісті «З висоти вересня» автор знайшов себе, свій стиль, та несподівано зрадив собі і... поплатився за це. На початку 70-х у колишньому глухому, але живописному закутку Полісся — Чорнобилі розгорнулося будівництво «мирної» атомної електростанції. Спокусившися «надсучасною» проблемою, молодий письменник їде на будову, занурюється в «біографію» атома та його творців і пише роман-хроніку «Ланцюгова реакція» (1978).
З гіркотою він зізнається згодом, що, мовляв, «якби було хоча б якесь маленьке знаття про те, як примітивно будувалися ті станції, що відбувалося «за кулісами»...».
Утім, дуже швидко В. Яворівський знову звертається до вже випробуваного, а головне — органічного для себе способу образотворення і пише «химерний», «умовний» роман «Оглянься з осені» (1979). Роман сюжетно й композиційно доладно скроєний, хоч у творі й немає інтригуючої фабули, карколомних сюжетних поворотів, читабельність роману підтримується самою цікавістю оповіді, інтересом до змальованих тут колоритних особистостей.
Наступним твором, який приніс порівняний успіх письменникові, був роман «Автопортрет з уяви» (1981). В центрі його — доля надзвичайно обдарованої української жінки, народної художниці Катерини Білокур, чий унікальний талант високо оцінив Пабло Пікассо. В. Яворівський обрав хоч і давній, проте, здається, найдоцільніший у даному разі шлях — оповідь від першої особи. Хоча неподоланих труднощів у зображенні такої неординарної особистості виявилось чимало.
Своєрідним продовженням твору «Оглянься з осені» став роман на попередньому буденному й прозаїчному сільському тлі «А тепер — іди...» (1983) — «химерний роман», як зазначено в журнальному варіанті, і, за словами автора, — твір, з «моментом дива, зміщеннями площини, умовністю».
Продовжуючи й розвиваючи тему роману «Оглянься з осені», зокрема, образи тих веселих дядьків, які «наперекір війнам, політичним катаклізмам», «неперспективним» селам і негодам зберегли в собі моральне здоров'я нашого народу, автор прагнув художньо дослідити «хворобу совісті», що роз'їдала душі багатьох, відповісти на болючі питання: «Чому самотні й сумні ці дядьки у старості? Що і кого вони залишають після себе? Де і коли допустились помилки, що не мають на кого залишити те, задля чого жили?»
На початку 80-х виник задум документально відтворити у слові трагедію і велич Кортелісів — села знищеного фашистами.
«Вічні Кортеліси» удостоєні Державної премії України ім. Т. Шевченка (1984). Мало значення й те, що твір містив і захоплення, на зразок хоча б оцього: «Кортеліси були радянськими лише двадцять місяців, а так глибоко і щедро засіялося в їхніх душах нове, радянське».
Наприкінці квітня 1986 світ потрясла катастрофа на Чорнобильській АЕС. Спонуканий докором сумління за свідоме чи несвідоме «оспівування «мирного» атома», В. Яворівський їде в прославлене ним, а тепер сумно відоме всьому світові місто і з гідною подиву оперативністю пише роман «Марія з полином у кінці століття» (Вітчизна. 1987. № 6).
Катастрофа розкривається переважно через долю великої родини Мировичів, яка з волі автора з'їхалась у рідне село Городища, розташоване за 20 км від атомної станції, на похорон батька. Автор дає всім стислі, але місткі характеристики, які згодом, у міру розвитку подій, доповнюються в деталях, у внутрішніх і зовнішніх конфліктах. Провести батька в останню путь приїхав з Москви і найстарший син — Олександр Мирович, чиє ім'я та обличчя «багатьом відоме з газет і телевізійного екрана». Адже це він, який «опрацював проект дешевого, простого, за його власним висловом, безпечного, як самогонний апарат, реактора-мільйонника». У центрі твору — мати Марія Гнатівна. Саме через її сприйняття найповніше розкривається трагедія. На її долю випало найбільше горя і втрат, фізичних і моральних. Авторові довелося вислухати чимало докорів за еклектичність композиції, «кінематографічність» описів, недостатню концептуальну продуманість образу Мировича-старшого тощо. На думку критиків, ці вади є наслідком поспішності в художньому осмисленні подій.
Портрет В. Яворівського був би неповним, якби не було сказано й про те, що не з меншою енергійністю, ніж у художній творчості, він працював і в публіцистиці, про що свідчать чотири збірники творів цього жанру: «Крила, вигострені небом» (1975), «Тут, на землі» (1977), «І в морі пам'яті джерело» (1980), «Право власного імені» (1985). Орієнтована, як правило, на ідеологічні стереотипи часу, це — художньо-документальна проза, написана переважно в невимушеній формі асоціативних роздумів про зустрічі з конкретними цікавими людьми.
Володимир Яворівський помер 16 квітня 2021 року. Був похований на Байковому кладовищі в Києві.
Твори
Критика
