Глибини джерел
Ю. Коваль
А, властиво, які вони, ті глибини? Бездонні, як історія нашого народу? Чи ще глибші, бо, зрештою, виносять на собі із прірви вічності й саму історію. Нам, людям двадцятого століття, так щедро обдарованого епітетами «атомне», «космічне», «бурхливе» і т. д., сьогодні рідко щастить зловити себе на думці: «А як же в гуркоті заліза, у шалених ритмах доби відчути бентежну пульсацію правічних джерел, вгадати напрям плину бодай одного із них?» Дух сучасної людськості вливається в наше єство крізь усі пори тіла, мов повітря, ми сприймаємо його як непорушну цілість, естафету, передану через нас у майбутнє мудрістю старшого покоління. І якщо, за словами поета, «мир розложил на части Пикассо, слеза стекает, розложи, попробуй», то все-таки, незважаючи на цей палкий заклик, у сучасній українській прозі, багатій на імена, небагато знайдеться охочих узятися до важкої і складної справи — розкладати скам’янілу, мов кремінь, формулу людського духу на її першоелементи, із моноліту визволяти складники, яких, можливо, давно вже й слід прохолов у ньому.
Володимир Яворівський прийшов у літературу з окремою книгою новел три роки тому, прийшов не раптово, як то дуже часто буває, а навпаки, його наближення до обріїв нашого письменства помітили давно, бо Яворівський-поет, Яворівський-прозаїк і Яворівський-критик уже встиг численними публікаціями в періодиці привернути до себе читацьку увагу. Проте й цього разу не обійшлося без ефекту несподіванки. Зараз не варто пригадувати захоплених і критичних відгуків на книжковий дебют молодого письменника: вони настільки ж численні, як і різні, але безсумнівне одне — вирізьблюватись, як особистість, там, де щойно перед тобою утвердились Валерій Шевчук, Євген Гуцало, Григір Тютюнник і Володимир Дрозд, стає дедалі важче, бо вимагає від людини справді небуденного таланту, і ми, пишаючись сьогоднішнім рівнем нашої прози, можемо бути спокійні за її майбутнє. Контури творчої постаті Володимира Яворівського настільки різкі й самобутні, що їх неможливо переплутати з чиїмись. Знали, відчували на психіці, мов на підставлених плечах, важенні пласти Шевчукового мислення, подивляли багату душевну щедрість Гуцалової палітри, здригалися від суворої правди життя Гритора Тютюнника, і навіть найбільш вишуканий інтелект розкошував у добротно споруджених літературних хоромах Дрозда. А тепер віч-на-віч зіткнулися із уявою, межі якої настільки далекі, що годі побачити їх чи відчути. Якийсь по-весняному могутній клекіт гостролезих думок, найтонше мереживо асоціацій.
Пригадаймо собі хоч би один дуже довільний (і дуже випадковий) фрамент з тієї книги:
«Літаки лежать просто на землі голимя безпорадними немовлятами, що тільки-но народились і сп’яніли од смаку повітря, настояного на веснах і зимах, на шепотах любові і вибухах проклять, на велелюдних мітингах і чернечих молитвах, на свіжих скибах і допотопних ріках, що цнотливо несуть себе до гирла, як незаймані дівчатка до весільної ночі.
Літаки виліплені з землі і належать їй. І вмирають вони не в небі, а на її грудях. Їхнє тіло тоді повільно холоне в її скрутних обіймах. Коли вони, як непокірні дітлахи, щодуху розбігаються і з небуденною легкістю починають літати, вона почуває себе старою квочкою, що висиділа каченят, і оце вони влізли в ставок, а вона клопочеться на березі, але вчинити вже нічого не можеі».
Чомусь уявляється, на які масивні словесні колони спирався б цей же текст у будь-кого іншого, і не було б тоді такої легкої, ажурної конструкції, яка, хоч і росте із землі, але ніби зависає в просторі, і все тут настільки прозоре, що ані тіні від авторських зусиль, аж думається: а чи були вони, оті мозолясті зусилля, тут узагалі? Може, ця манера письма для прозаїка такий же природний невимушений самовияв, як дівоча пісня над селом травневого вечора. Той, хто читав першу книжку Володимира Яворівського, знає, що вся вона зіткана із подібних фрагментів, неначе написана одним подихом, і композиційна структура всіх її новел (не вирізняймо окремо повісті — вона також є своєрідним новелістичним каскадом) така ж міцна й невагома, незалежно від тягаря, який їй треба на собі тримати: чи жахливі будні ворожої окупації («А яблука падають...»), чи тремкі переживання ранньої юності («Дичка»), — як міцний і надійний химерний орнамент її стилістики.
Письменник ніби зазнає величезної насолоди, коли бере будь-яке явище, нехай і шаблонне в нашій літературі, і починає повертати його до вас багатьма досі невідомими гранями, чи снувати довкола нього мережу незвичних асоціацій, від яких, зрештою, і звичайна банальність змушена спалахнути коштовним самоцвітом. Його фантазія невтомна у пошуках виняткових зіткнень, його художні тропи, тільки-но ляжуть на папір, відразу ж тягнуть за собою десятки інших. Радістю, якою жив автор, творячи книгу, тією глибокою творчою радістю переймається і читач, він уже ладен пробачити йому красиві фальшивки, пробачити, власне, за їх красу. Читача вже не так коробить, що проста сільська жінка, проводжаючи чоловіка на війну, звертається до нього, мов арабський поет середньовіччя: «А хіба ти один ідеш? Таж оно з кожної хати печеним хлібом пахне і від кожного порога стежка у війну впирається». Зрештою, кожен розумів, що в письменницькім, як і в усякому ділі, «перевитрати виробництва» неминучі.
А вже інша річ, наскільки ті перевитрати дадуть себе знати в наступній книзі: чи, як чортополох, розлізуться по всіх її сторінках, лишаєм покриють вродливе тіло нового літературного дітища, чи щезнуть, як дим, і талант письменника задзвенить чистою пробою. Відразу ж зазначимо, що на долю «Грона стиглого винограду» випало останнє. І навіть однойменному оповіданню збірки, найменш вдалому художньо, виявилось не під силу вплинути на такий висновок. Більше того, як це не парадоксально, але якраз оповідання «Гроно стиглого винограду» не тільки подарувало назву цілій книзі, але й освітило творче обличчя сьогоднішнього Яворівського. Виноград достигає восени, коли «вже літо википіло, як вода в казані», коли бентежне й лунке «а яблука падають» стає спомином, коли на зміну неокресленим, навіть хаотичним пориванням юності приходить неголосна мужність, прозорість вистояної і мудрої зрілості. І якщо попервах Яворівський справляв враження творця, котрий демонстративно звернув з битого літературного шляху на бездоріжжя життєвого матеріалу, сподіваючись загальної уваги вже одним цим бравурним кроком, то тепер, витопчуючи власну й досить помітну стежку, письменник нараз споважнів, наче забув, що за ним стежить недремне читацьке око, він настільки захопився своєю роботою, що, як дріб’язковий непотріб, відкинув усе, що претендує на сумнівний зовнішній ефект.
Друга кннжка новел Володимира Яворівського відрізняється від першої як небо від землі, але, навіть не подивившись на її підпис, усе одно автора можна впізнати відразу. Уже з першого ж речення у першому ж оповіданні «До Дунаю»: «Ми не знали, що до початку шторму залишилося вісім наших поцілунків». Не більше й не менше, а рівно вісім, дарма що закохані своїх поцілунків не рахують. Проте ця фраза, здається, єдиний «рецидив» колишнього Яворівського на цілу книгу. Письменник посерйознішав, обома ногами став на тверду землю, і водночас залишився таким, як був, ні на йоту не збіднивши своєї художньої палітри, а крила його уяви, хоч і обважніли від надміру реальності, усвідомили головне: не політ ради польоту, не грайливе метеликове порхання у хащах асоціацій, а щось інше, потрібне сьогоднішній людині. Й інколи те інше здатне вміститися в єдиному ковтку води з криниці рідного хутора («До джерел»).
Це оповідання, мабуть, одне з найкращих у книзі, тому заслуговує на особливу увагу. Правда, причепливому читачеві фабула твору може видатись дещо надуманою, неприродною. Молодий учений-астроном, який роками спостерігав за Венерою, врешті вилущив про неї кілька власних міркувань і небавом вирушить з ними до Парижа на всесвітній конгрес. Дорога вже ладна стелитися килимом під його ноги, як президент Академії наук, підписуючи відрядження, зненацька запитує: «Яка вода в криницях вашого хутора?» Учений прикро здивований: забув, на превеликий сором свій, він забув смак води батьківських місць. Питання президента — мов сіль на око совісті. І відразу ж уявляється, як повівся б у такій ситуації звичайний, а головне — живий астроном. Очевидно, зніяковів би чи навіть почервонів, але, заклопотаний приготуванням до далекої дороги, захоплений блискучими перспективами, він або ж уже наступного дня забув би про риторичне питання президента Академії, або ж носив би його в свідомості, як осколок, і тоді на допомогу його схвильованій душі поспішив би послужливий інтелект: «Дійсно, додому обов’язково треба навідатись. І пошвидше. Після конгресу його напевно ж відпустять на кілька днів. І він поїде, обов’язково поїде». Але астроном Яворівського чинить інакше: він кидає усе в столиці й крізь ніч мчить у далекий степовий хутір, аби нагадати собі смак рідної води. Але хіба тільки води? Якби так було й справді, оповідання не вийшло б, неприродність життєвої ситуації втоптала б його в багно нещирості. Ні, тут справа в іншому. Мистецтво умовне, однак про цю банальну істину навіть не думаєш, коли письменник словом здатен піднятися від дрібної деталі до висот узагальнень епохи. Сучасна людина не повинна губити живого зв’язку з рідною землею. І як би не захоплювалась вона бурхливим розвитком техніки, суцільною урбанізацією побуту, як би не глушила в собі все «сільське», вважаючи його тягарем для поступу, скільки б не видавала «своєму сумлінню індульгенцій власного виробництва», все одно настає мить, коли людина знову стає сама собою, коли її сутність «наздоганяє той штучно прожитий час». Бо навіть фантастична відданість науці не Спроможна заступити «щось святе й справжнє», що, власне, й складає людську особистість, а позбавлена того справжнього, здатна родити хіба що «кентаврів: напівселюків, напівміщан. Як язичників, котрі щойно прийняли християнство». Тож хай святиться мить прозріння, котра змушує астронома-аскета вигукнути на повні груди: «Аве, світе! Аве від дна моєї криниці — до найвищого піка Венери». Молодого вченого вже не турбує, що «коли оглядаєшся назад — мимоволі стоїш потилицею до завтрашнього». Рух до власних першоджерел — не рачкування в минуле, це могутній рух уперед, закономірність нашого століття.
Провідні ідеї оповідання «До джерел» живлять і інший твір збірки - «До Дунаю», знаходять у ньому своє логічне продовження. А якщо вдатись до образного порівняння в стилі самого Володимира Яворівського, то сміло можна твердити, що друге оповідання — це збільшувальне скло, крізь яке можна глянути на перше.
Справді, якщо для відчуття людської повноцінності, «округлості землі й замкненості доріг на ній» астрономові Богдану бракувало одного ковтка з батьківської криниці, то Остапові й Соломії («До Дунаю») для душевного очищення уже потрібен цілий Дунай, «ріка, яка тече крізь усі пісні нашого народу». Якщо Богдан, побачивши в криниці «кілька блідавих зірок з Чумацького Шляху», уперше в житті замислився над тим, куди ж сьогодні тікають джерела, то Соломії лячно, що «Дунай так вічно й солодко тече для того, щоб все-таки загубитись і щезнути в солоній безвісті моря». Якщо герой першого твору тільки наблизився до розуміння своєї нерозривності з минулим, з історією свого народу, то для Остапа й Соломії це давно засвоєна істина, яка не потребує доказів: «Ми, люди, маємо минуле. Ми виліплені зі нього. Народжені матерями й минулим, щоб відчувати, як сучасність переціджується в минуле кожної миті, а натомість заповнюється майбутнім». І єдине, що по-справжньому хвилює Остапа, архітектора за професією, це міра присутності минулого в сучасному. Адже попередники залишили дітям не тільки свої чесноти, збудовані міста, картини й кулінарні порадники, але — із поквапу — й свої помилки. «Та забули передати кілька пісень, яких співали ще їхні батьки».
Минуле можна любити по-різному. Скажімо, так, як однокурсник Остапа Валентин, який у юності мріяв про меморіальний комплекс «Українська хата», а кінець кінцем спроектував кілька ресторанчиків «з національним колоритом». Велика ж ідея, ідея юності, що мала стати смислом цілого його життя, так і зосталась забутою. Звичайно, стилізовані розважальні заклади також потрібні, проте, коли заглянути в корінь, хіба хомути, батоги й борони треба дарувати сучасникам? Головне — пам’ять народу: «скільки воєн грасувало його історію від татаро-монголів до фашистів». Забувати нічого не можна, забувати про таке — злочин. У мить найвищої душевної напруги, болючого відчуття приреченості свого кохання до Соломії в Остапа зроджується задум проекту історичного музею, в якому б органічно поєдналися минуле, сучасне й майбутнє. «Дві сполучені посудини. Два різні стилі, два різних обличчя двох будов, але вони з’єднані прозорими скляними переходами. На великому майдані. На великому, щоб символ сам, без принуки, впав в око... Оглянувши поверх із мамонтовими бивнями й кам’яними сокирами — перехід веде до космічної зали. Від космічних обладунків — до неоковирної кам’яної ступи і з’їдених іржею скіфських шабель. І так з поверху на поверх. Найвища — суцільна над обома будовами — зала Революцій...»
Від цього оповідання віє тихим смутком. Якби автора хоч трохи зрадив художній такт, ми мали б справу із звичайним мелодраматичним твором про двох нещасливих коханців, які, мов близнюки персонажів Ернеста Хемінгуея, розпивають коньяк і тчуть довгі розмови про сутність буття. Але ж у тому-то й сила Володимира Яворівського, що свідомо балансуючи між оригінальним і банальним, він жодного разу не «зривається», а доводить задумане до рівня літературних вартощів.
«До джерел» і «До Дунаю» — твори глибоко філософські, і в тому їх особлива цінність. На зміну дідам, бабусям, дядькам і дітям, які чесно вислужили (і далі продовжують справно служити!) майже всім нашим письменникам, поступово приходять «інтелектуали». Відрадно, що В. Яворівський, не вагаючись, вдається до їх послуг.
Правда, книга «Гроно стиглого винограду» ще складає досить пристойну галерею сивоголових мудреців і малолітніх мудрагелів. Але перших у ній рівно стільки, скільки потрібно для об’ємного відтворення жнття, до того ж, змальовано їх скупими точними мазками, а другі просто необхідні для кращого розуміння характерів дорослих.
Три твори для дітей: «Осінь. А ще й проводи», «Під крилами — весілля» та «Смуток від зайця» — ніби вікно в світ дитинства архітектора Остапа й астронома-аскета. Автор добре знає дитячу психіку, його хлоп’ята не те що закохані в природу, вони невіддільні від неї, бо зростають на селі, де рослинний і тваринний світ творять гармонійне ціле. Середовище, напоєне поезією, будить у юних серцях світлі й чисті поривання, яких не притлумити вже ніяким зустрічам із голою реальністю. А такі зустрічі інколи бувають аж надто жорстокі, як, наприклад, в оповіданні «Смуток від зайця». І з роками їх ставатиме все більше й більше, від них грубішатимуть почуття, буде черствіти душа, діти виростуть на архітекторів і астрономів, у плині буднів багато про що забудуть, але рано чи пізно вони ще повернуться обличчям до своїх першоджерел, ще прийдуть туди, звідки починалися. Бо надто багато дала їм рідна земля, надто міцна пуповина, яка в’яже їх із минулим.
Із ансамблю восьми оповідань і новел, що становлять книгу «Гроно стиглого винограду», випадає хіба що один твір «Похмілля». Таке собі ретельне, майже мікроскопічне дослідження психології безвільної людини, якій горілка заступила все: і родину, і життя взагалі. Письменник скрупульозно, крок за крокам простежує перехід пияка від одного стану очмаріння до другого. Робить це сильно, талановито. Але навіщо? Невже, щоб ще раз переконати нас у своїх творчих можливостях? Зайва трата енергії — ми ж і так віримо в них. Звичайно, «Похмілля» — завершений літературний твір, він має право на існування, але — поза цією книгою.
Останній доробок молодого письменника цікавий ще й тим, що Яворівський, здається вперше в своїй практиці звернувся до робітничої тематики. Оповідання: «Гроно стиглого винограду» — спроба створити. образ сучасного робітника. І, вітаючи її, можна тільки пошкодувати, що спроба ця не зовсім вдала. Художніми якостями оповідання не дорівнює іншим творам книги.
Л-ра: Жовтень. – 1971. – № 12. – С. 134-137.
Твори
Критика
