Рух у тумані з зав’язаними очима
Анатолій Бородянський
У нас в Україні виходить обмаль художніх книжок, та й ті, що бачать світ, або ж поетичні, або детективи сумнівної вартості. Про прозу не гоже й говорити, щось путяще трапляється вряди-годи. Не тому, що прозаїки не пишуть, а тому, що видатися майже неможливо: обсяг, ціна, папір, поліграфія, податки і, так зване, педеве. Одне слово, про прозу краще не заікатися.
Та трапляються винятки з правил. Чудовий роман «Морок» написав Юрій Мушкетик, щоправда, надрукований він лише у журналі «Київ» (№ 1-6) за 2001 р. Читабельний твір видав Павло Загребельний «Юлія, або Запрошення до самогубства» (Фоліо, Харків, 2001). Хорошу прозу пише Валерій Шевчук, переважно друковану в часописах Києва та Львова. Можна ще зауважити імена Олександра Сизоненка, Романа Іваничука, Володимира Дрозда, Валентина Чемериса, Софії Майданської, Олексія Дмитренка, Степана Пушика, Анатолія Дімарова, Олеся Лупія. Переважна більшість прозаїків, хоч і мають написані твори, але видатися в сучасних умовах, на жаль, не можуть.
І тому з радістю читаєш будь-яку українську книжку, бо це має бути щось нове, написане по іншому, ніж творилося за так званих часів соцреалізму. Тут піде мова про книжку прози Володимира Яворівського «Вовча ферма» (Київ, Криниця, 2000). Вона складається з кількох новел, оповідань, повісті та роману. Так би мовити, наявний повний спектр усіх жанрів художньої літератури, в яких письменник почувається вільно, розкуто й упевнено, бо колись починав як оповідач і новеліст із благословення самого Григора Тютюнника.
Про В. Яворівського довго розводиться не треба, читач його добре знає з попередніх книжок, він їх написав чимало, він має найпрестижнішу премію України, освячену іменем Тараса Шевченка. Але ця книжка особлива, вона не схожа на попередні, які створив автор раніше, навіть на ті, що писалися за гарячими подіями в Чорнобилі, де письменник бував не раз і не двічі...
Про це він сам зазначає у своїй передмові після одинадцятирічної перерви: «Для мене після такої тривалої паузи стало набагато важливішим сказати художню правду про день сьогоднішній, коли минуле відходить, майбутнє затримується, а сучасне — це рух у тумані та ще й із зав’язаними очима».
Як сказав В. Яворівський: «У нас немає кризи держави, є криза влади». Але це публіцистика, ми ведемо мову про художню прозу, а проза це — образ, характер, це стиль, це душа народу, голос живих людей, які живуть, працюють, сміються, плачуть, кохаються, продовжують рід і вмирають на рідній землі.
Далі говорить сам В. Яворівський: «Кілька українських поколінь виховано на рожевій псевдооптимістичній брехні і фальші, які прижилися в свідомості мільйонів людей. І раптом з’ясовується, що ніякого комунізму не буде. Не тільки через двадцять років, а й — ніколи не буде. Що треба не стояти в черзі чи «будувати світле майбутнє», а заробляти гроші. Що наші батьки-фронтовики великою кров’ю перемогли фашизм, але програли німцям, бо їхні ветерани отримують в десятки разів більшу пенсію. Що вартість має не лише те, що виросло на колгоспній землі, а й сама земля, про яку тільки теревенять, але ніхто її не віддає селянинові...»
Можливо, це буття перехідного періоду, часу нагромадження «первинного капіталу», закладення основ нового життя і нових ринкових відносин, але зроблено це капітально, художньо, рукою майстра.
Автор підкреслює: «Ще недавно компартійні погоничі вимагали від письменника «вивчати життя», щоб писати про нього так, як вони скажуть. Я не вивчав життя, воно вчило мене, кидаючи в найгостріші епізоди цього десятиліття». І далі: «Звісно, багато людських душ розгубилося від такої навали незвичних проблем. Хочеться втекти з переляку в найзатишніше місце — в минуле. Там усе зрозуміло і звично, бо ми там уже були. Інші прагнуть в один стрибок скочити в майбутнє, бо там, кажуть, як в Америці: всього багато і в кожного є гроші. Однак і перше, і друге має сенс лише тоді, коли є сучасне, яким би важким, драматичним і виснажливим воно не було.
Я нікуди не хочу тікати з нього. Ні як людина, ні як громадянин. Я хочу осмислити його і допомогти це зробити вам. Зрозуміти, щоб іти далі. Вже — не наосліп».
Гадаю, що письменникові В. Яворівському це вдалося, бо його герої із заштатної Теклівки, це наші сучасники, вони не вигадані, вони мають конкретну адресу, вірніше, постійну прописку: Україна, таке-то село, такий-то район, така-то область. Зрештою, читач там упізнає самого себе, своє рідне село, сьогоднішні проблеми, яких назбиралося повен короб, а розв’язувати їх ніхто не поспішає, бо кожен тягне віз у свій бік, як у відомій байці Л. Глібова.
Багато хто тут не впізнає «колишнього» В. Яворівського, манера письма його дещо змінилася, стала рвучка, фрагментарна, іноді, ніби аж із елементами сценарності, кінематографічності, але від цього — ще яскравішою, образнішою, достовірнішою, аж до документалізму, мов відзняте прихованою камерою. Але — се ля ві, як мовлять мудрі французи.
Уся книжка В. Яворівського скидається на єдиний, цільний твір, у ній діє єдиний головний герой — народ, простий українець, який хоче гідного, нормального життя на своїй землі, яка ніяк не може стати його рідною, його власною, яка його народила і в яку він піде врешті-решт на схилку віку. І «Марушка Мандалина», і «Вовча ферма», і «День переможених», і «Навіть смерть — це не назавжди» — це все один твір, одна художня річ, фрагмент майбутньої хроніки буття колгоспного села на зламі століть, краху ідей соцреалізму.
Проза В. Яворівського стрімка, як бурхливий потік, карколомна, як американський бойовик. Ось, як скажімо, починається повість «Варвара серед варварів»: «Такої ночі або закінчують своє життя самогубці, або розпочинаються війни — конвульсивно здригалася Варвара не лише від їдкого, вільглого холоду, а й від власних думок. — Такої ночі або палять хати, або ґвалтують черниць на цвинтарі...»
І це не лише інтрига, в такому ключі закручена вся повість. Вона, ніби пружина, накручена до кінця, щоб на останніх сторінках вибухнути навально і вдарити читача в саме серце: «Вампір випустив із рук велосипеда, підніс до уст Вара шклянку. На нього дивилися вже заледенілі Варові очі. Із посинілої руки стримів іржавий уламок пилочки. По ланцюгу сповзалися до Варфоломія мурахи».
Роман «Криза» характерний тим, що його написано у формі касетних сцен, де подія накладається на подію, мов у ланцюговій реакції, твориться сюжетна лінія художнього твору. Він тримається на історичній події з життя села Теклівки — вмерла Гандзя Основоположниця, людина на якій тримався колгосп і все життя в селі, навіть у районі та області. І всі оті герої та дійові особи: Іван Васюра, Серьога Козак, Льонька Шайтан, Геник Безкоровайний, Ядвіга, Давид Шульга, Раїса-бандерівка, Юрко Красношапка, Тамара Шайтанка — мають конкретну адресу, прив’язані до певних подій і місця проживання. Але це не фотографія чи побутописання, це живий художній образ, зріз сучасного життя, який фокусується на Україну, на наше суспільство. Саме в цьому актуальність і цінність прози Володимира Яворівського.
Ось, як приміром, письменник образно й символічно завершує свій твір, ніби ставить хрест на цілій епосі соціалістичного реалізму: «Васюра щосили газував, прикипівши до керма. Ось-ось мала визирнути з темряви і зливи Теклівка. Ось-ось...
А мокрий, змолочений градом, «уазик» все сунувся і сунувся назад до Ями. Запах горілої гуми з-під задніх коліс пересилював запах зграсованої м’яти. Чорна вода, змішана з чорноземом і паростками ріпака, з ревом летіла рівчаками до Ями, затоплюючи її дно. Васюра щосили напружував свої підсліпуваті очі, чекаючи, що ось-ось перед ним вигулькне Теклівка, але Яма його не відпускала, наче б засмоктувала його у свою велетенську пащеку».
Найкраще враження із прочитаного справляють повість «Варвара серед варварів» та роман «Криза», хоч і назва ця дещо умовна, загальна, тут би годилося назвати його «Яма», бо саме про неї йдеться у художньому творі, весь сюжет снується навколо М’ятної ями, де народжувалися, виростали, працювали, гуляли й вмирали колгоспні теклівці. Тут проминуло їхнє житгя-буття, тут їхні всі перемоги, набутки й втрати. Та чи варто переповідати сюжет роману чи повісті, прозу треба читати, насолоджуватися образами, діалогами, мовою твору, вникати в художні особливості, стежити за подіями героїв. А які прекрасні в автора жіночі образи — який колорит, яке знання життя, який дух Поділля! Та це й зрозуміло, адже автор сам із тих країв, там народився, там виростав, там його питоме коріння.
Звісна річ, можна було б закинути письменникові деяку поспішливість і хаотичність сюжету, розхристаність образів, чи обтяжливість твору зайвими деталями та нагромадженням побуту, але таке життя. Така наша Україна, таке наше село, таке сьогодення, такі ми є.
І як справедливо каже Павло Загребельний у передмові до книжки: «Таким я бачу письменника Володимира Яворівського. Розполовинений, розчахнутий, як блейківський атлет, між добром і злом, щастям і лихом, славою і ганьбою, красою і звироднілістю — цей блискучий український прозаїк із своїм словом завжди там, де біль і гнів його народу: чи то це трагедія поліського села Кортеліси, знищеного гітлерівцями, чи нещасна особиста доля геніальної художниці Катерини Білокур, чи апокаліптична Чорнобильська катастрофа, а чи й наше похмуре сьогодення, яке продажні душі вже найменували кастрованим словом «негаразди», а воно тим часом щодалі більш нагадує тихий Чорнобиль.
То чи ж може чесний письменник мовчати перед новими загрозами? Володимир Яворівський не мовчить. І в цьому його щастя, а наше — так само».
Хотілося б, щоб його книжка «Вовча ферма» достукалася до українського читача, щоб її прочитало якомога більше людей в Україні.
Л-ра: Київ. – 2002. – № 1-2. – С. 106-109.
Твори
Критика
