До Музи
Годі бо, Музонько, нам із тобою
Людську недоленьку пити;
Серденько утле жадає спокою,
Треба його пошкодити.
Глянь понавкруги, чого не хапає
Нам із тобою, богине!—
Сонечко ясне проміннячком грає,
Ключ он журавочок лине...
Килим срібнастий кругом розстелився,
Квітом всі луки укрились;
Десь соловейко в садочку залився,
Пахощі гожі розлились...
Он чорнобрива виходе із гаю,
Личенько щастячком світе...
Музо! якого тобі іще раю
Треба у божому світі?
Ні, тебе мане у ту наіпаче
Давню славетню годину,
Як одностайне братерство козаче
Крило колись Україну.
Мане тебе на убогую ниву,
Піт де трудовницький ллється,
Де чоловік за годину щасливу
Тяжко з недолею бьється;
Мане туди, не неправда керує,
Пісня вита невесела;
Де непросвітна темнота царює,—
В наші убогії села.
Там ти ридаєш, надсажуєш груди,
Молиш за щастя людськеє...
Годі бо, любо, поглянь—тії ж людє
З тебе сміються за теє.
