Характер ліричного героя в поезії І.Манжури

Т. В.Хом’як

„Я СИН ТВІЙ, НЕНЕ УКРАЇНО,
НАРОДУ ПАРОСТ Я ТВОГО...”
(ХАРАКТЕР ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ В ПОЕЗІЇ І. МАНЖУРИ)

Іван Манжура - надзвичайно самобутній і оригінальний поет ІІ половини ХІХ століття. Глибока народність і безпосередність у сприйнятті реалій буття вирізняють його поезії серед інших. Творчість І. Манжури в різні часи досліджували І. Березовський, М. Бернштейн, М. Биков, М. Бондар, В. Горленко, Б. Грінченко, С. Єфремов, К. Сєкарєва тощо.

Об’єктом дослідження були переважно такі поезії, як „Над Дніпром”, „Щира молитва”, „З заробітків”, „Босяцька пісня”, „Старий музика”, „Дівчача думка о покрові”, „До Дніпра”, „Нечесна”, найвідоміші і найпопулярніші в ужитку. Інші згадувались лише вряди- годи, та й то часто для підтвердження висловленої тези чи для її спростування. Під означеним кутом зору поезія І. Манжури розглядалась літературознавцями лише побіжно (М. Бондар), отож звернення до теми актуальне.

Поняття „ліричний герой” трактувалось на різних етапах неоднозначно. Ще у 60 - 70-ті роки ХХ століття спалахнули дискусії навколо нього. Навряд чи можна сказати, що вже поставлено крапку в цьому питанні. Ні-ні та й зрине певна розмова. Які ж розбіжності спостерігаються? Деякі дослідники під цю категорію підводять усі можливі способи вираження в ліриці особистості поета (Б. Гончаров), інші - не визнають її, вважаючи, що „ліричний герой” не відповідає специфіці предмета ліричного пізнання (Г. Поспєлов), деякі переконані, що „ліричне „я” не має нічого спільного з історико-біографічною особистістю поета (В. Богданов). Нерідко поняття „ліричний герой” і „автор”, „ліричний герой” і „ліричний персонаж” ототожнюють.

Роль ліричного героя надзвичайно важлива в конструкції образу автора. Однак, як справедливо стверджує О. Астаф’єв, ліричний герой „тільки певною мірою авторська особа, взагалі ж - це узагальнений характер, що виражає почуття й думки, близькі багатьом читачам” [1,с. 4].

М. Бондар зауважував: „Коли сформулювати якнайкоротше, то головний внесок Івана Манжури в тогочасну українську поезію полягає в збагаченні й „оживленні” її предметного ряду - на основі чимало в чому нової, „відкритої” (з мінімальними опосередкуваннями) позиції ліричного суб’єкта” [2, с. 16]. І далі: „...Манжура виділяється „немудрствующою”, прямою й органічною відповіддю на проблему героя (героя - розуміючи під цим і ліричного героя, і наратора, і персонажа творів). [2, с. 16].

І. Манжура показав у своїх творах не лише те, що спостерігав, бо ж на власні очі бачив знедолених і нещасних заробітчан, але й те, що сам пережив. Бо доля йому судилася далеко не райдужна й безхмарна. Усе життя поневіряння, нужда, без оселі, а часом і без шматка хліба. Біографія поета служить вихідним матеріалом для біографії ліричного героя.

Зрозуміло, що для лірики засоби відображення світу допоміжні, а не основні. Лірична поезія художньо відтворює передусім почуття і думки, викликані реальною дійсністю, через них формує уявлення про цю ж об’єктивну реальність. Отож мотиви лірики не тільки мають соціально-побутове, психологічне значення, а й переносний смисл. Стаючи у такий спосіб одним із засобів вираження суспільної самосвідомості героя.

Ліричний герой поезії І. Манжури тотожний реальному авторові в тому розумінні, що виражає його ідейно-естетичний ідеал.

Поетична спадщина І. Манжури, цього по-справжньому поета- страдника, невелика. Це збірка „Степові думи та співи”, яка з’явилась друком у 1889 році і містила всього лише 34 поезії, поему „Ренегат”, кілька гуморесок, написаних у віршовій формі. Допоміг її видати чоловік сестри матері І. Манжури, відомий український мовознавець О. Потебня. Не тільки схвальні відгуки з’явились на неї відразу після виходу. Не досить прихильними були рецензії Б. Грінченка на шпальтах журналу „Зоря” та В. Горленка в „Киевской старине”. Маючи власне розуміння природи поезії та авторитетну творчу підтримку О. Потебні, І. Манжура не опустив, на щастя, руки, а продовжив і далі працювати, хоча і в надзвичайно складних умовах. Отож пізніше було написано ще з півсотні поетичних творів, у яких прозвучали й нові цікаві мотиви (зокрема, пов’язані з міфологічними первнями). Поет мав намір видати нову збірку („Над Дніпром”), однак реалізувати задум йому не вдалося.

Упродовж життя І. Манжура писав переважно за народними мотивами гуморески, дотепні віршові оповідання казкового типу, поеми- казки („Трьомсин-богатир”, „Іван Голик”, „Казка про хитрого лісовина...”, „Злидні”, „Лиха година” тощо).

Значне місце в творчому доробку поета займають суто лірично- виражальні твори, в яких лірична емоція здебільшого оперта на зображення певних відповідно предмета, явища, ситуації, події, і характеризується безпосередністю: автор немовби перебуває „всередині” зображуваного, його голос, по суті, зливається з прямодушним голосом ліричного героя, а то й персонажа, який тут фігурує, як, скажімо, в поезії „Бджоли”:

Тілько на ранок поверне зоря.
Сонце почне витикатись,
Вже почина і сусіда моя,
Бджілка свята, обзиватись.
Вулики темні, трухляві кида,
Світу шукає, простору,
Ллється із вічок неначе вода,
Лине високо угору.. .[3, с. 30].

У вмінні „перевтілення”, емоційного входження в ситуацію персонажа, зрештою, у цього самоусвідомлення І. Манжура

наближається до Т. Шевченка, автора багатьох творів так званої „рольової лірики”, у яких ведеться виклад переважно від імені скривдженої, нещасливої жінки. У плані ж контрасту можна порівняти ліричне проникнення автора у „бурлацький” мотив ряду віршів І. Манжури та, скажімо, зображення персонажа у вірші „Старець” Я. Щоголева - сучасника І. Манжури, його старшого колеги, де персонаж разом із автором оглядає себе комічним зором та виступає речником багатовікової (проте індивідуально вже дещо безликої) „філософії злидарства”. І. Манжура не зважується як поет на автономні зображення, самодостатні пейзажні описи, які тримаються винятково силою емоційного захоплення, хоча і близько підходить до цього в поезіях „Ранок”, „Перший сніг”, „Перший дощик” тощо.

Зримістю зображення, якою володіє І. Манжура, зумовлена переконливість у відтворенні переживань мешканців степу. Здебільшого йдеться про їхні турботи, острахи, злигодні („На степу і у хаті”, „З заробітків”, „На добрій ниві”, „Гряд”, „Розкіш-доля” тощо), загальне окреслення їх життєвого становища („Старець”, „Старий музика”, „Босяцька пісня” та ін.), змалювання їхніх свят, важливих подій у житті („Явдокії”, „Сорок святих”, „Жайворінки”).

І. Березовський у передмові до збірки „Твори” І. Манжури зауважував: „Іван Манжура за своїми ідейними переконаннями не піднісся до рівня революційної демократії, проте він завжди лишався на позиціях демократизму й гуманізму, засуджував експлуататорський лад, гноблення, насильство, вважав, що всі зусилля потрібно спрямувати на соціально-економічне визволення народу” [4, с. 12].

Однак І. Манжура стриманий у висловленні відвертої точки зору. У поезії „Сум”, звертаючись до України, говорить:

Не мені тебе судити... [3, с. 106].

Хоча, безперечно, і поету, і ліричному героєві не байдужа її доля. Сміливі інвективи звучать лише такого характеру („Незвичайний”):

Нема сили, нема волі,
Нема і не буде [3, с. 51]. або „Нечесна”:
Замовчіте ж Ви, пишнії, ситі,
Гордовитії, власні землі,
Бо єсть божая правда на світі,
Та розсудить і вас, і її [3, с. 45].

Чи не найсміливіше, навіть крамольно, як для І. Манжури, висловлено думку в поезії „Сон” (вжито як художній прийом):

Голий та голодний пустирем блукав,
Бога, небо, землю, долю проклинав [3, с. 47].

Натомість поет і ліричний герой все частіше апелює до Бога з проханням допомогти (як в поезії “Діти”):

пошли, Боже,
Ти силу й кріпость їх душі,
Жени від них усе негоже.. .[3, с. 67].

Подібні інвективи мають місце в поезії „Гряд”: „О Боже, пошли ти їм захист смиренний” [3, с. 36], „На пасіці”: „У Бога моліть благодаті!” [3, с. 21], „На добрій ниві”: „Гарнеє житце, помнож його, Боже!” [3, с. 34].

Усе у волі Божій - така основна думка висловлена в поезії

І. Манжури. Звертається поет і до „матері святої”, до святих Зосими та Савватія. Отже, поезія І. Манжури, як справедливо помітив М. Бондар, „не включає в обсяг своїх художніх завдань розгойдування суперечностей, уназовнювання антагонізмів. Конфлікти. затиснуті вглиб, притлумлені” [2, с. 19].

Епічно-оповідна установка переважає у вірші „Билиця”. Змальований у ній персонаж - скривджений подіями боротьби за землю зубожілий селянин, недавній пошукувач правди, що змушений був відсидіти в острозі, боронячи свої права. Він має, як одну з можливостей, нагоду здобувати шматок хліба розбоєм:

Схоче - піде в босяки,
Чи під церкву із рукою,
Чи північною добою
За халяву колій:
Стережися, багатій! [3, с. 118].

Поезія І. Манжури тяжіє до сюжетності. Це зумовлено передусім характером того життєвого матеріалу, який складає джерело його творчості. Сюжетний вірш І. Манжури - це частка реальної дійсності, епізод життя і побуту, які поет спостерігав постійно.

Поезія „Щира молитва” - дотепна, їдка сатира. У ній поет засвідчив своє вміння на конкретному матеріалі змальовувати соціальні картини дійсності, будувати сюжетний вірш:

„Господи, віку, просю тебе, ти
Панові нашому не вкороти,
Хай пожива він у світі довгенько!” -
Молиться щиро бабуся старенька.
Чує те пан та бабусі пита:
Чом та за нього молитва свята?
„Тим, що за вашого діда я мала
Шестеро ярок, - бабуся сказала. -
Двох він до себе на двірню забрав...
„Буде із тебе й четвірка”, - сказав.
Батенько ж ваші, осівшися, пару
Другу забрали у панську отару.
Ви ось хазяйство до рук прийняли -
Скоро і п’яту у двір узяли.
Дай же вам, Господи, вік довголітній,
Щоб не зайняв Ваш синок і послідній! [3, с. 128].

І. Манжура структурує твір за формою молитви людини в церкві. Створюється враження, що читач ніби слухає випадково молитву літньої жінки. Стилістично літературна форма молитви передається за допомогою зворотів (сталих, характерних для жанру молитви): „Господи, віку просю тебе, ти.”, „Хай поживе він у світі довгенько.”, „Дай же вам, Господи, вік довголітній.” Тонка іронія сприяє передачі нестерпного становища селян і свавілля панів.

Окремий цикл складають поезії, в яких переважають особисті мотиви. У них І. Манжура відтворює життя й настрої передових людей нового покоління, які важко переживали атмосферу політичної й моральної задухи 80-х років ХІХ століття. До таких поезій належить передусім „До Дніпра”, яку не було вміщено до жодної зі збірок. Потреба душі й серця покликала до життя цю поезію. У ній з надзвичайною щирістю передано болісний крик душі ліричного героя, якого мучить відчуття, що він „скалічений життям” і йому „не бачити довіку” щасливих днів. Вірш побудований у формі монологу-звернення до персоніфікованого образу Дніпра-батька. Ліричний герой дякує за натхнення і висловлює надію на кращу долю для синів та щасливі дні, на які сам уже не сподівається. Поезія сповнена чуттєвого замилування могутністю великої ріки та меланхолійного суму. Ліричний герой (у поезіях І. Манжури можна поставити знак рівності між ним і самим поетом) подумки прощається з Дніпром, передчуваючи, що ця розлука назавжди. Вид могутньої ріки вирвав поета з полону болісних думок. Одна з найтяжчих - відчуття творчої нереалізованості:

Скалічений життям, надії я не мав
Довіку стати краю рідному в послузі.. .[3, с. 103].

Спостереження за дніпровими хвилями певною мірою відродило творче натхнення митця, додало душевної рівноваги:

Аж ось вони, веселії, мене у тузі
Розважили - і я істиха заспівав [3, с. 103].

У невеликому катрені І. Манжурі вдалося передати цілу гаму почуттів, думок і сподівань. Поезія „До Дніпра” багатошарова. Про перший шар уже було сказано, а другий полягає у протиставленні героїчного минулого українців і сучасного поету незавидного становища:

Я не співав про те, у чому ти кохавсь,
Про давнє те синів твоїх братерство й волю;
Ні, я співав теперішню гірку їх долю
І кращої для них від бога сподівавсь. [3, с. 103].

Фінал поезії - звертання до Дніпра з проханням прихильно поставитися до творчості поета, сподіванням на краще:

Прости ж, старий Дніпро, і, мов дітей своїх,
Ласкаво привітай ти співи ці сумливі. [3, с. 103].

Наприкінці піднесений настрій раптово згасає, змінившись меланхолійною тугою:

.Мені ж не бачити уже довіку їх [3, с. 103].

Поезія має своєрідне смислове кільцеве обрамлення: розпочинається з тужливої ноти прощання і завершується тим же зболеним прощанням, лише у більш щемній тональності.

Образ могутнього Дніпра постає як символ України, її історичної величі. Далі в художню тканину вплітається образ сильної в минулому нації, яка сьогодні не має змоги для реалізації свого історичного потенціалу. Здається, що в стислій формі І. Манжура вклав біль свого покоління, його неприкаяність та неможливість проявити себе в існуючих історичних обставинах. Такий загальний біль нашаровується на меланхолійну вдачу самого автора і огортає твір серпанком смутку.

Найголовніше у творах І. Манжури - це логічний, послідовний аналіз народного життя з його злигоднями й клопотами, свідоме наголошення на обставинах, які оточують ліричного героя. Однак конкретні описи і картини, пов’язані з економічним становищем села аж до географічно-етнографічної деталізації, зовсім не свідчили про брак поетичної фантазії чи брак майстерності у використанні зображувальних засобів, а становили одну із специфічних неповторних ознак художньої манери І. Манжури, його естетичного кредо.

І. Манжура реалістично змальовує людські біди і незгоди. Ліричному героєві, як і поетові, болить, що так нестерпно тяжко живеться бідному людові. При цьому наголошено, що злидарі не байдикують, а тяжко працюють, однак плодів їхньої праці майже не видно. У поезії „На пасіці”, присвяченій М. Сьомову, йдеться про старенького дідуся, сповненого мрії на Спаса пригостити медом слобідчан (і своїх, і із сусідської слободи), однак мрії не судилося збутися, бо „усе погоріло, пропало.../ Такий це задався годок /” [3, с. 21], отож „Пішли його мрії всі мимо, / Труда і клопоти - дарма /” [3, с. 21].

Деталі, на яких акцентовано увагу, підкреслюють працьовитість хліборобів, та від цього їхнє матеріальне становище не поліпшується: „жінка його роботяща” („На степу і у хаті”), „ми не ліниві” / Хлібець святий працювати” („На добрій ниві”), „не страшно їм праці, було б біля чого / Томити трудящії руки; / У праці їх благо” („Гряд”) і т. п.

То засуха („З заробітків”, „На степу і у хаті”), то пошесть „престрашенна на худобу” („З заробітків”), то „Із ревищем вихор на ниву наскочив”, „колосочки дощенту толоче” („Гряд”), „уся-бо їх праця пропала” („Гряд”), „доремна праця і надія” („Дума”), „усе погоріло, пропало., такий це задався годок” („На пасіці”), „перевелись огороди нінащо” („На степу і у хаті”), „ні буряка, ні капусти нема, / навіть немає мішечка картоплі, - / льон не зійшов, погоріли коноплі” („На степу і у хаті”) і. т. п.

Багато поезій написано від імені „Я” ліричного героя: „Весна”, „Дума”, „Спомин”, „КК”, „Старець”, „Старий музика”, „Сон”, „Діти”, „Божевільний”, „Уві сні”, „Сторіж”, „Сум”, „Згадав я днів веселих мрій”, „Ой чом мені молодому не пить, не гуляти”, „Прощай, країнонька рідненька”, „Я світло погасив, дрімаю в самотині” тощо.

Літературознавець М. Бондар стверджує: „Мовленнєвим „я” організовано виклад у чималій групі творів Манжури - в групі чисельно більшій, ніж можна б очікувати з огляду на зображально-описову домінанту жанрової системи його лірики” [2, с. 16]. Деякі поезії („Мати”, „Старець” тощо) мають ознаки автобіографізму, бо й сам поет „на своєму віку. зазнав”

Небагато щось їх,
Днів щасливих отих [3, с. 25].

Вражає органічне ставлення поета до явищ природи, інтимного світу людини (хоча такого плану поезій не так уже й багато в доробку І. Манжури), а через них - до явищ соціальних. За вічними темами його лірики вгадується особиста доля, а за особистим постає загальнолюдське. Власне життя, біографія, внутрішній світ служать для поета тільки вихідним матеріалом, який повинен бути підданий обробці, щоб набути загального значення і стати поезією. Окремі предметні реалії обростають асоціативними образами, вступають у зв’язки з іншими, стаючи наскрізними носіями загального значення. Поет „конструює” ліричний образ переважно з окремих художніх деталей, стислих характеристик обставин життя і реалій буття.

Список використаної літератури

1. 1. Астаф’єв О. Г. Ліричний герой (до проблеми типізації) / Г. Астаф’єв // Рад. літературознавство. - 1988. - № 10. - С. 3 - 12.
2. Бондар М. Живопис мелодійного слова (До 150-річчя Івана Манжури) / Микола Бондар // Слово і час. - 2001. - № 12. - С. 16 - 26.
3. Манжура І. Твори / Іван Манжура. - К. : Дніпро, 1980. - 326 с.
4. Березовський І. Поетична творчість Івана Манжури / Іван Березовський // Манжура Іван. Твори. - К. : Дніпро. - С. 5 - 15.

Хом’як Т. В. „Я син твій, нене Україно, народу парост я твого...” (характер ліричного героя в поезії І. Манжури)

У статті досліджується характер ліричного героя в поезії Манжури, розкривається самобутність і оригінальність творів поета. Наголошується, що ліричний герой поезії І. Манжури тотожний реальному авторові в тому розумінні, що виражає його ідейно- естетичний ідеал. За вічними темами його лірики вгадується особиста доля, а за особистим постає загальнолюдське. Поет створює ліричний образ переважно з окремих художніх деталей, стислих характеристик обставин життя і реалій буття.

Ключові слова: конфлікт, ліричний герой, молитва, мотиви, сюжетність.

СТОРІНКА АВТОРА