Живопис мелодійного слова (До 150-річчя Івана Манжури)

Микола Бондар

 Коли сформулювати якнайкоротше, то головний внесок Івана Манжури в тогочасну українську поезію полягає в збагаченні й «оживленні» її предметного ряду — на основі чимало в чому нової, «відкритої» (з мінімальними опосередкуваннями) позиції ліричного суб'єкта.

 Певна річ, це формулювання варто конкретизувати й специфікувати, оскільки до нього позірно тяжіє творчість декількох авторів, що працюють в українській поезії з середини 80-х до середини 90-х років (Я. Щоголів, М. Старицький, В. Самійленко, почасти Б. Грінченко), вимітити самобутність творчості І. Манжури.

 Мовленнєвим я організовано виклад у чималій групі ліричних творів Манжури — в групі чисельно більшій, ніж можна б очікувати з огляду на зображально-описову домінанту жанрової системи його лірики («Гей, ти, степ широколаний, Мій килиме сріблотканий! Розпростерся ти широко, Що не скине й орле око Твоє займище безкрає!..»). Але й там, де відсутнє пряме заманіфестування я, відчутний суб’єктивно-особистісний колорит словесного означування («...Всміхнувся старенький, бандуру ізняв, Станове її ік коліну, Налагодив струни, істиха приграв; Здалося, на цей час її він питав — Що грати, — неначе людину» («Кобзар»). З-поміж поетів свого часу (звичайно, тут не йдеться про значно ширшу й значно переконливішу роботу І. Франка) Манжура виділяється «немудрствующою», прямою й органічною відповіддю на проблему героя (героя — розуміючи під цим і ліричного героя, і наратора, і персонажа творів). Тут він не зіслизає на безликі народнопісенні стилізації (як цілий ряд поетів дрібнішого рангу), не закривається канонічними й специфічними жанрами та надто непроникними масками (як-от Л. Глібов, в україномовній поезії якого, за вилученням байок і елегій, залишається надто вузька ділянка, щоб вимагати на ній вибудови такої відповіді), не надто підігрує, особливо в шарах творчості суто оригінальної, конвенціональності громадянського образу «борця» (як це робить О. Кониський та, щоправда, з конкретнішим виписанням його, героя, внутрішнього світу, — М. Старицький), не підмінює відповіді на цю проблему злетом у всеузагальнення (на зразок споглядального трагічного «епікуреїзму» Я. Щоголева). Герой Манжури співмірний загальній проблематиці творчості поета, своїм закроєм ані менший, ані (як-от, приміром, у Кониського) більший за неї; він собою продовжує, — певна річ, на своєму рівні, — традицію героя Шевченкової поезії періоду заслання.

 Явище це в жодному разі не можна витрактовувати в розрізі міфічного «епігонства», — зрештою, прихильники останнього поняття мали на увазі головним чином наближені до фольклорних джерел образи й метрику ранньої Шевченкової поезії, тимчасом ідеться про суб’єктну іпостась, до того ж, заявлену в опублікованих текстах значно пізнішого часу. В своїх конститутивних лініях герой лірики Манжури є звичайною, за земними параметрами, людиною, одним із «малих сих», у проблеми повсякденності увергнутою особистістю, котрій лише причетність до творчості, до «пісні» (вірш «Під час, коли тяжке роздум’я...»), до інтенсивного внутрішнього життя, практично не фіксованого в характеристиках зовнішніх, надає додаткових смислових вимірів. Привабливе зображення такого героя — в постаті того, хто, рівний своєму звичайному середовищу, «незримо мислоньками Ниву розума оре» («Здравиця»). І окремо виведені й названі образи ряду творів, і наратор (внесок якого в цю конструкцію найбільший) — герой, в міру спромог відведений автором од ненатуральності, ходульності, «вмотивованої розчуленості чи екзальтованості (остання з названих рис відчутно заважає аналогічній спробі створення героя в поезії Ю. Федьковича, здійснюваній, щоправда, двома десятиліттями раніше). Людська звичайність героя Манжури зумовлює те, що його погляд униз не є філантропічним поглядом «інтелігента, який кається», проте його погляд угору відступає від зразка Шевченкових викривально-знищувальних присудів.

 У бік типовості й загальності, зрештою, тривіальності, героя Манжури, схоже, загрожували зіштовхнути образи здійснюваних поетом перекладів і переспівів, а їх, як не дивно, в цього «степового мандрівника» нараховується чимало. Вони («Різдвяна зірка» з Ф. Коппе, «Кобзар» з Р. Прутца, переспів «Остання ніч») та інспіровані ними мотиви майже цілком перебувають поза колом кращої частини ліричного доробку українського поета (тут мимоволі на згадку спадає Т. Шевченко періоду 1857-1858 рр., коли він, везучи із заслання видатні зразки своєї поезії, водночас переписує до щоденника сповнені то грубого сатиричного насміху, то розсудної фразеології вірші російських авторів). Та якщо стосовно Шевченка мова може йти лише про відчутну різницю художніх рівнів (між творчістю його власною та творчістю інших, яку некритично-поблажливо приймає), але не про загальний комплекс громадсько-політичних тощо ідей, — то у випадку з Манжурою, видається, найточнішим буде вираз «віддавати данину»: такими, напівпереробленими з чужого зразка, творами поет намагався встановити спільномову із загальним повівом, що панував (а в крайньому вираженні ставав нав’язливою вимогою «направлення») у значній частині тогочасних поетичних явищ, притаманних багатьом літературам.

 Герой Манжури, однак, не був із фаху «борцем»; це переконливо й щиро розкриває один із кращих віршів особистісної тематики — «Уві сні». Твір, слід сказати, відчутно відбиває художні орієнтації поета на багате додатковими значеннями слово, на ритмічне розмаїття та ускладнений синтаксис (вірш починається так: «Тиняючись в світах усюди, Свої потомленії груди Я несподівано заніс У той куток глухий, таємний, Де Молох ще царює темний І досі власно...»). У рідних краях героя цього вірша зустріли немов «пророка», немов того, хто має «ключі од вір’я їх душі»; заохочує його й довірливий надихаючий жіночий погляд, — але все виявилось лише сном, можливістю лише уявною («... І стало радісно мені ... Та шкода ... це було вві сні»). Герой міг шкодувати за роллю, яку, може, й бажав би осягнути. Проте весь масив лірики Манжури промовляє, що ця роль — не в його природі. Він цікавий іншими гранями, не менш значними в перспективі поетичного розвитку.

 Будучи ґрунтованою на потужній міметичній (відображальній) основі, в той чи той спосіб вимічаючи суперечності дійсності, в тому числі й соціальні, поезія Манжури — за винятком невеликого ряду творів, як-от «Нечесна», «Декому», «Билиця», — все ж не першинствує в дослідницькій (спрямованій на вияснення соціальних чи психобіологічних причин явища) установці, не культивує викривально-критичний різновид пафосу. І тільки нарочите виділення цих ознак із усієї художньої системи поета та перебільшення їх значення дозволило дослідникам у 50-70-х роках беззастережно відносити Манжуру ледь не до найчільніших репрезентантів критичного реалізму в українській поезії. Навіть найсумовитіші своїм настроєм картини, змальовані Манжурою («З заробітків», «На степу і у хаті», «Розкіш-доля» — до речі, й при певному сарказмі, винесеному в заголовок останнього з названих творів), не можуть іти в порівняння з жорстокістю конфліктів, з тяжкістю й безвихіддю страждань, яких не оминає наратор Франкового циклу «Галицькі образки» (не кажучи вже про «Тюремні сонети»). Промовисті роздуми — їх носієм є оповідач, в якому злито голос і хлібороба, і самого поета, — над побитою градом нивою: «Не так тії праці, як шкода надії, Чим серце трудовницьке грілось: Немає святої, і серце німіє... А вранці так радісно билось!» («Гряд»). Висловлено пригніченість, приголомшення, але не проклинаюче й бунтівне обурення, навіть не гостроту відчаю. Подібні почуття — й у закінченні вірша «Дума» (Коли над нивою моєю...»); подібні ці твори й структурно: лиха стихія, що є предметом зображення в одній із частин твору, своєрідно «урівноважена» іншою частиною, де, за контрастом, змальована природа, яка благословляє і плекає хліборобську «надію». У згаданому вже вірші «Гряд» ще перед цитованими фінальними рядками далеко не випадково зблискує Боже ймення («О Боже, пошли ти їм захист смиренний...»), продовжують цей ряд й інші вірші («На пасіці», «На добрій ниві», «Веснянка», «З охрестами»), де звучить апеляція то до святих Зосими й Савватія, то до «матері святої», то до Бога «милостивого» («Ой зіглянься на їх долю, Боже милости­вий!»).

Тенденція до замирення, до перетерпіння, зрештою, схильність до сподіванки як такої дається взнаки в багатьох творах Манжури. У вірші «Явдокії» постає картина: діти відчули весну, пориваються надвір, але ще холодно, прогулянка була б можлива лише при доброму одязі й взутті, якого, звісно, нема... Вирішення цієї ситуації автором далеко не є емоціональним загостренням її; останнє слово тут надано матері: «— Ось ждіте Великодня краще-бо, діти, Зійде й останній на вигоні сніг, Тоді і босенькі по волі біжіте, Сміло топчіте зелений обліг».

 Можна завважити, що лихо, котре спостигає чи то працю хлібороба, чи то бурлаку в його мандрах, чи то іншого, ймовірно, ближчого поетові, героя в нескладанні його життя, якесь анонімне: так стається, так виходить. «Журиться тяжко і сам хлібороба: Виляже взимку без корму худоба... Хліба на нині немає снопа, Так послужила фортуна сліпа!» («На степу і у хаті»). Навіть у творах, де виведено колізії суспільного життя (за винятком уже згадуваних), в тому чи тому сенсі фігурує «фортуна сліпа»: причини становища не зовсім ясні, про чинники, яким адресувалася б вина, мова не заходить. «Не хрещатим барвіночком, Не запашним василечком Життя наше процвіло, — Лихе горе та бідонька, Мов гірка та лебідонька, Його змалку проросло», — так починається вірш «До товариша». В такій характеристиці життєвої «генези» не тільки не міститься її досліду й з’ясування, а й не поставлено самої проблеми каузальності (цікаво би порівняти цей вірш Манжури із Франковими полум'яними поетичними адресаціями: «Товаришам», «Каменярі», «Товаришам із тюрми» та ін.).

 Справедливим буде сказати, що переважна більшість творів Манжури не включає в обсяг своїх художніх завдань розгойдування суперечностей, уназовнювання антагонізмів. Конфлікти, вимічені в поезії Манжури, затиснуті углиб, притлумлені, принаймні не експліковані тією мірою, що нагадували б Шевченкове: «... Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати». Йдеться не про переваги Шевченкової й Франкової поетики (які наразі поєднані в цьому плані) над поетикою Манжури, йдеться про констатацію того очевидного, що останній в силу певних причин обирає шлях естетично й онтологічно інший: шлях погамовування суперечностей, окреслення лише їх внутрішнього — не завжди ословленого, інколи виключно смислового, — пробування. Всім своїм смислом кожен такий твір (серед них і позначені найбільшим «сумом») фундаментується на уявленні, до життя так чи інак «приречене» на подальше тривання; якісь хай украй нужденні, але все ж перспективи залишаються: і в персонажів, що будуть незрозумілим, неймовірним способом (за охороною «Бога милосердного»?) налагоджувати свій побут, і у суб’єкта переживання й мовлення цих творів, котрий свідомо не допускає у свою поезію почуття катастрофізму, чи, ближче до сучасного уявлення й слововжитку, «апокаліпсису».

 М. Сумцов засвідчує: «...В стихотворениях Манжуры Потебню привлекала их оригинальность, отсутствие подражательности, искренность одушевления, разнообразие образов и, главное, их мужественный стиль, столь редкостный и исключительный в мягкой, женственно-сентиментальной малорусской литературе». Не погоджуючись із загальною характеристикою «малорусской литературы» в останньому вислові, звернемо все ж увагу на те головне, що О. Потебня знаходив у віршах Манжури. Видається, Манжура протиставлений тут одній з галузок української поезії, яка те, що мало справдешні трагічні виміри у Шевченка й у Франка, переводила у «неструктуровану», розм’яклу печаль, у «лямент», у залякуючу безвідрадність. Обидва філологи під «мужественным стилем», притаманним поезії Манжури, розуміли, ймовірно, остаточний, субстанціальний для неї настрій спокою, твердості у ставленні до світу, тієї впевненості, яка дає себе вчути в авторському голосі й змістом своїм має високу міру можливості долучення людини до невичерпності форм тривання буття.

 Герой поезії Манжури, отже, не є «пророком» (із уже згадуваного вірша «Уві сні»), ні пристрасним виповідачем критично-викривальних міркувань. Водночас особистісний акцент у конституюванні героя заявлений дуже виразно.

 Цей активний суб’ективно-особистісний імпульс, притаманний суб’єктові лірики Манжури, сукупно з переважно міметичним художнім нахилом примушує поета — поряд із таки неуникними «громадянськими» мотивами (в яких, можна переконатися, його підстерігає небезпека тривіальності і до яких — ми намагалися це показати — не були достатньо відповідними характеристики світобачення поета) — пошукувати інших способів об’єктивації суб’єкта, інших напрямів утвердження самобутності свого героя. Вихідні ознаки суб’єктного начала схиляли поета і, зрештою, уможливлювали без «байронізму», без гейневського сарказму (навіть попри наявність у доробку Манжури переспіву одного із «світоглядних» творів Г. Гейне), без критично-реалістичного (чи натуралістичного) доскіпування першопричин приймати світ, яким він є, і намагатись освоїти його повноту, можливій емоціональності й експресії давши інше — не громадсько-критичне, не риторичне за своїм ладом — спрямування.

 Ба навіть і в громадянській темі Манжура бачить можливість такого способу творення, який йому підказують безпомилково відчуті власні художньо-творчі підоснови — «відкритість» суб’єкта разом із тяжінням до конкретної предметності. «Что вы пишете о Надсоне, — зазначає він у листі до свого приятеля наприкінці 1887 р., — то скажу вам — не одобряю я его за нытье. Все какие-то проклятия злу, гнету, призывы куда-то к лучшему, а вместе с тем нет ни одной целостной картинки какого-либо народного горя или вообще чувства (я хочу сказать, картинки чувства), способной пройзвести известную добрую реакцию. Нет, так сказать, реальных законченных образов...».

 Манжура відмітає риторику закликів і гасел, розміркувань, прямих чи опосередкованих, про ідеали чи їхні іносказальні псевдоніми, відмітає так рішуче, що виявляється «невпізнаним своїми» ж — у рецензіях Б. Грінченка та В. Горленка на вихід збірки «Степові думи та співи» в 1889 р. Видається, не без легкого усміху поет писав О. Потебні в грудні 1886 р.: «Не знаю, мысли ли у меня такие низменные или же язык не позволяет, — никак нельзя настроить лиру на торжественно-выспренный лад, все выходит бедно, серо, обыденно. Никак не отрешишься от «наземного», не залетишь за облака, да там, кажется, и искать уже нечего».

 Найважливішим у тій ролі, яку відіграла творчість Манжури на кону всього близького їй за часом розвитку української поезії, є своєрідне означування нею «повернення назад»: від «позахмарних», вироджувано-романтичних, риторично-прогресуючих високостей (в які сам Манжура, зрештою, ніколи не залітав, і сказане в листі до О. Потебні стосується не власного творчого шляху, а однієї з ліній, що намітилася в українській ліриці) — до першоджерел поетичного почуття, до «наземного», самим автором охарактеризованого як «бідне, сіре, буденне». В аспекті загальноукраїнського поетичного контексту 80—90-х років Манжура здійснює творчо плідний «відступ», відхід на позиції (а в аспекті його творчого шляху це було з самого початку зайняття таких позицій), звідки по-новому відкривається елементарна предметність світу, де полегшується можливість утвердження власного, не засліпленого напрацьованою традицією, бачення дійсності, — в тому числі, з огляду на особливості творчості Манжури, можливість звучання поетичного слова поза гострою конфліктністю, поза перенапруженим трагізмом, поза самозростаючим піднесенням закликів.

 Чутлива, «відкрита» природа суб'єкта в ліриці Манжури не тільки по-своєму зумовлює, а й працює на таке оновлене, «елементарне» бачення світу. Приміром, в одному з психологічно-настроєвих віршів героєві вдається прояснити свій настрій не інакше, як тільки спроектувавши його на реалії природи: останні при цьому взяті не в узагальненому чи символічному, а в цілком земному плані (вони ж задіяні у подальшому з’ясуванні якоїсь значимої для душі відмінності між «степом» і «лісом»):

Чого здається: я б полинув

З степів у той таємний ліс,

Де дуб шатро своє розкинув І нерушимий гордо зріс?

Туди, де стиха собі, наче Забуте, зраджене дівча,

Без сліз береза біла плаче Над лоном ясного ключа...

 Досить потужне, як на ті часи, образне мислення Манжури захоплює в свій оборот предмети дуже «прозаїчні», найзвичайніші для поетового повсякденного степового пробування. Скажімо, у вірші «Первий сніг» ці предмети спочатку надають пластики змальовуваній картині покритого снігом степу, а потім і стають елементом порівняння з душевною ситуацією героя («... Куди не глянеш — скрізь біліє, В очах стоїть немов туман, І тілько де-де бовваніє З-під снігу нежер та бур’ян. Отак і серце моє вкрите — Мов сніговий на нім покров... А все ж, хоч зрідка, йому світе Надія певна та любов». Автор, сам неначе злякавшись такого стихійного ходу свого поетичного бачення, в рукописі робить примітку до цих слів: «N8. Воно, здається, незвичайно рівняти нежер та бур’ян до надії, до любові, — але хай собі». Трохи пізніше подібні випадки, що вже складалися в художню тенденцію, узагальнить А. Ахматова: «Когда б вы знали, из какого сора Растут стихи, не ведая стыда...».

 Паралельно з таким новопойменуванням дійсності «прозаїчним», «сірим», але в окремих контекстах — і соковитим словом («Старому, не тільки малому, зануде За зиму тепла, просторая піч, А прядива дух, що й не дітськії груде Так-то надсаде, — що й дихать невміч...». — «Явдокії»), в поезії Манжури помітні спроби певною мірою оновити значення слова: «розмагнітити» його, звільнити від тих уже узвичаєних «поетичних» конотацій, яких воно набуло в попередньому обігові, вмістити в нові смислові зв’язки; такі в Манжури, приміром, образи степової «могили» («Степова дума», «Теплого Олекси»), «ниви» (низка віршів на тему хліборобської праці). Поет пробує й збагатити звучання окремих фольклорних сюжетів та образів, — наприклад, емблематичні «калину» та «соловейка», в яких посилює міру речової дотикомості, задіюючи їх у драматичному сюжеті вірша («Пісня. Прилучила калинонька...»). У свіжості звучання цілого ряду об­разів, мотивів, творів Манжури переконує їх зіставлення з типовою поетичною продукцією його часу: в тому ж річнику «Зорі» за 1889 р., де вміщено не зовсім прихильну рецензію Б. Грінченка на збірку «Степові думи та співи» (з кваліфікацією кількох творів як «політико-економічні міркування у віршах»), знаходимо кілька творів Я. Жарка з образами, можливі поетичні значення яких уневідчутнені не тільки через надто автоматизовану «впізнаваність» у тогочасному віршовому мовленні, а й через поєднання з умовним, схематичним, предметно не «заземленим» переживанням.

 Манжура виявився майстром динамічного ліричного зображення. Кілька його кращих композицій, в яких суміщено портрет і пейзаж, повістування й опис, відбувається вільна зміна планів — далекого, середнього, крупного («З заробітків», «Прощай, країнонько рідненька...», «Степова дума» тощо), хоч і не є унікальними, але неможливі поза високим рівнем роботи зі словом, поза мистецьким чуттям узагалі. Незрідка художнє живописання усвідомлюється автором естетично як одна з цілей; цим же підказано нараторові прийом призупинення повістувального сюжету, щоб у більш диференційованому номінуванні виділити реалії з функцією художньо-зображальною: «...Та тілько, як кажуть, надія у Бозі, А лихо аж — ось у віконця; Погляньте, он — геть устають по дорозі Скрізь вихори темні з-під сонця. Один поза одним несеться, кружляє, Повітря немов скам’яніло, І сонечко ясне промінням не грає, Мов з серця воно зчервоніло...» («Гряд»). І на досвіді Манжури поезія наступних часів також могла навчатися цінувати художню подробицю.

 Відчуттям оновленого звучання слова, вимовності зображення, а ще більше — враженням стильового розмаїття, лірика Манжури завдячує й багатству ритмів. У цьому відношенні вона — одне з найпримітніших явищ української поезії XIX ст., а сам Манжура не зовсім несподівано виступає постаттю, гідною порівняння з Франком (трохи пізніше до них долучиться П. Грабовський). Із п’яти силабо-тонічних метрів немає такого, який би не був апробований Манжурою (окремі з них — у багатьох варіантах різної кількості стоп). Уже в циклі «Сум», що нараховує 10 розділів, автор звертається до шести різних розмірів; для переспіву Гетевого «Рейнеке-Фукса» Манжура впроваджує незвичну строфу (сьогоднішньому читачеві вона здатна не раз нагадати особливості метрики А. Малишка), в якій чотири рядки 4-стопного дактиля об’єднані кільцевим римуванням жіночих рим. Досить часті тристопні розміри відзначаються в Манжури особливою мелодійністю, співдіють заодно із предметністю його поезії, немовби злегка піднімаючи й надаючи більшої опуклості речам, що їх номінує наратор, узагалі підкреслюють сам факт «співу», за всієї «звичайності» його реалій не суміщений із площиною дійсності, підкреслюють художню природу зображень і описів. Щасливо зійшлися вгаданий автором метричний розмір та обраний предметний ряд у віршеві «Ранком», де, видається, ритми тристопника фізично динамізують змальовувану картину:

З берегом хвиля прозірна шуткує,

Ластиться наче до його вона;

Свіжий вітрець її лоно цілує,

Зибом дрібненьким у ній порина.

Ось він на берег її наганяє,

Нею прикутий каюк обдає,

Раз, як колиску, його погойдає,

Вдруге на волю з собою ірве ...

 Одна з найцікавіших особливостей поетики Манжури (яка, до речі, виявляється й у щойно цитованому віршеві) — це щільне смислове поєднання образів у рамках окремого твору. Реалія, включена до твору, інтенсивно працює від початку й до кінця, наратор до неї повертається, знову надає їй голосу (навіть у значенні, наближеному до буквального — у випадках персоніфікації, як-от розмова Дніпра з притоками у вірші «Теплого Олекси»).

 Ліричні твори Манжури, як можна помітити, відзначаються кожен чіткістю поетичної думки; серед них ті, що особливо підкреслюють цю якість (окрім уже названих, це «На добрій ниві», «На степу і у хаті», «Старець», «Сторіж», «Гряд»), містять багатобічне обрисування предмета, кумулятивно опановують дедалі більший обсяг його смислів, його відношень (виняток тут складає лише вірш «Сорок святих», що в групі творів виконує функцію «єднальну»). Така манера змалювання, разом із метафоричними інтенціями, витворює враження поетичного «згущення», а разом із ритмічною модифікацією, мало не щораз іншою, сприяє поглибленню стильового колориту та, завдяки цьому, більш зримій омежованості твору серед інших у їхній розмаїтій несхожості.

 Поезія Манжури здатна справляти враження колекції картин художника, «кому притаманне бажання — й уміння — чи не кожну з них писати в іншому сяючі. Примітно розмаїта жанрова система його творчості, де сусідують вірш-пейзаж («Вранці»), медитація («Чого здається: я б полинув...»), елегія («Минуле»), воманс («Над Дніпром»), лірично-алегоричний паралелізм («Лелії»), вірш-розміркування («Мати», «Коли твою душу нудьга наполяже...»), ліричне оповідання («Старець»), стилізація фольклорної пісні («Прилучила калинонька...», «Дівчача хумка о Покрові»), інвективне послання «Декому»), врочиста величальна пісня «Обжинки»), модифікація одичного жанру («Здравиця») та ін. Багато різновидів має широко розроблюваний Манжурою ліричний нарис, у якому щоразу в інших співвідношеннях поєднано елементи повістування, опису, розміркування, портретування персонажа, інколи й монологу та діалогу («З заробітків», «На пасіці», «Сторіж»). Художньо-формальну взаємовідмінність між цими поетичними «картинами» посилюють різні образно-стильові манери (досить порівняти повітряно-легку пісенну: «Нехай пташки в садочку Щебечуть повесні, В твоєму голосочку Я чую їх пісні...», і епічно-важкоступну: «...Підійшов я до свого тодім’я, — Щось гірке ізнов у серце упилось; Те ж воно і та ж на нім будівля, Та нерідне вже над ним носилось щось...», різні ритмічні малюнки (що, додав би, створюють враження уміщення кожної такої «картини» в іншу рамку). На тлі такої інтенсивної художньо-формальної різнорідності текстів, що припадає на одиницю друкованої площі, — при відносно невеликому, у дев’ять десятків віршів, обсязі ліричного доробку Манжури, — можуть видаватися дещо одноманітними ліричні зводи О. Кониського, Б. Грінченка, а чи навіть і О. Олеся.

Тематично лірика Манжури також багата, проте вже надається до того, щоб розглядати її не в об’ємній системі, а в меншому числі вимірів, спробувати представити її як лінійну розгорненість, як об’єднану певною єдністю й урізноманітнювану відповідними трансформаціями тематичну низку. Можна б почати її лірикою «рольовою», де автор виступає — не так за самим прийомом, як за унікальною творчою рисою, — продовжувачем аналогічного сектора поезії Шевченка, демонструє гідну подиву здатність перевтілення в душу зображуваних персонажів і погляду на світ «зсередини» їхньої свідомості («Дівчача думка о Покрові»). Цілий ряд віршів із поетичною виповіддю клопотів степовиків-хлібо- робів та бджолярів далі — через мотиви нещасть і злигоднів (для яких у Манжури не бракувало життєвого матеріалу), через «Старця» — мають вихід на масив «бурлацької» теми, за яким підуть твори з відгомоном мотиву людини незапотребуваної, вибитої зі свого життєвого місця («До товариша», «До Дніпра», «Лелії», цикл «Сум»). А там — і так звана інтимна лірика, де на новому рівні, в світлі присутності приязної жіночої постаті продублюється вже знайомий мотив свободи маргінала («Повесні», «Спомин», «Нічниці», «Прощай, країнонько рідненька...»).

Певна річ, у цей тематичний ланцюг вклинюватимуться й інші теми, приміром, етико-філософічні (оригінальні й переспівувані) роздуми над характерними явищами людського життя, описи розташованих за ходом року сільських степових буднів та свят. В обсязі всього доробку Манжури лірику доповнюють дві балади — «Ренегат» (історико-легендарна) та «Ластівка» (міфологічна), три поеми («Трьомсин-Богатир», «Іван Голик», «Казка про хитрого Лисовина...»), ряд гуморесок, у яких автор не тільки в різновиді жанру, а й у типові гумору подекуди нагадує С. Руданського, віршовані обробки трьох демонологічних народних переказів.

 Масивний тематичний виступ у поезії Манжури складають твори «бурлацької» теми та кілька прилеглих до них віршів. Суто зовнішнє враження, що на ці твори покладено поетом чимале навантаження у представленні суттєвих моментів добре знаних йому явищ повсякденного життя, мусить бути доповнене — тут знайшли відбиття й пошуки у проблематиці героя.

 Бурлака — образ не новий для того етапу української поезії, коли в ній працював Манжура. За ним стоїть фольклорний масив, окремі зразки творчості поетів нового часу (ранній Я. Щоголів, С. Руданський, В. Кулик, Ю. Федькович та ін.). Близьким до цього, багаторазово заявленого персонажа української словесності, є також образ вільного від житейських клопотів (та й суспільних обов’язків) відчайдушного волоцюги, що, змальований не без певної привабливості й виклику, обходить багато літератур, приміром, у французькій яскраво фіксується Ф. Війоном, свої інтерпретації одержує у Ж. Рішпена, П. Верлена. Мотиви, за якими «бурлака» зринає в творчості Манжури, не пояснюються вичерпно присутністю у деяких автобіографічних алюзій (один із дослідників зазначає з приводу «босяцьких пісень» Манжури: «Тільки поет, що сам був пролетарем, міг створити такі пісні, міг дати їм пролетарське серце»). Цей образ, відмічений, ясна річ, належною зримістю й колоритом, постає в ряді підтипів, у певному діапазоні осмислення поетом. Якщо в одній групі віршів («Босяцька пісня», «Ой чом мені, молодому...») позначене бравадою зізнання героя (від імені якого ведеться виклад) більшою чи меншою мірою звучить як самоіронія, гіркотне напіввизнання (а проте не остаточне визнання) своєї загальної життєвої невдачі, то образи інших творів (зокрема, «Старий музика») — неоднозначні, сказати б, амбівалентні. Усвідомлюючи можливість вигляду непереконливого (й попереджаючи це враження самохарактеристиками, в котрих закладено гумористичні нотки), персонаж виголошує монолог, що в ньому означується певна «фронда» супроти звичайного життєвого укладу, до якого причетний загал, міститься певний елемент незгоди з прийнятою в цьому середовищі системою цінностей — при тому, що цінностей інших, альтернативних, персонаж наразі назвати не може. Цей неоднозначний «бурлака» був, видається, одним із варіантів героя, у пошуках на тому шляху, де, можливо, найбільше відбилися особливості світогляду Манжури, зумовлюючи те, що протистояння героя й світу в цій частині творчості поета не є світозрушуючим, а трансформується в резигнацію, у внутрішній ескапізм.

У будь-якому разі, за цих чи за інших мотивів, якими б не були життєво достовірними матеріал і саме зображення бурлаки, волоцюги, «незвичайного», мандрівника тощо, вони виступають субстратом, на котрому надбудовано символічне чи алегоричне значення, важливе для проблематики свободи, що її в цій своєрідній формі ставить поет. Саме в таких побутових шатах підступ до цієї проблеми робить і Т. Шевченко у вірші «Нащо мені женитися...»; піднесений, романтично-утопічний образ такого героя (що самоволю ставить наразі вище справи життя) окреслює С. Єсенін («Позабуду поэмы и книги, Перекину за плечи суму, Оттого что в полях забулдыге Ветер больше поет, чем кому...»; у кількох віршах, де фігурує близький до Манжуриного, образ бурлаки, допевнень свободи пошукує угорський поет першої третини XX ст. А. Йожеф...

 На іншій ділянці своєї тематичної системи Манжура поглиблює психологізм переживань ліричного героя («Сон. Мені приснилось ції ночі...», цикл «Сум»), звертає увагу на неординарні феномени душевного життя: у вірші «Під час, коли тяжке роздум'я...» натрапляє на протиставлення безпосередньої розмови (в якій не знаходить відгуку) та «пісні» (образу, що одночасно може значити і власне пісню, і плід художньої творчості): саме ця «пісня», вільна від прямої присутності іншої людини, виступає душевним посередником, єднальним мостом між героєм та оточенням. Варто звернути увагу, який драматизм міститься в такому «безлюдному» посередництві.

Тематичний масив становить собою й ціла низка поезій календарно-обрядового характеру. В багатьох творах цього масиву присутні кращі риси поетичного почерку Манжури: зримість зображення, мелодійність, проникливість суб’єктивного чуття. Світлі, життєрадісні, сказати б, «моцартівські» нотки звучать у вірші «Первий дощик», у якому жанрово поєдналися пейзажна лірика, заклинання та гімн:

Хмаронька небо кругом обложила.

Вітер запав і не гра у гаю;

Падай же, падай ти, хлібові сила,

Дощику теплий на свіжу ріллю...

П’є бо й жада тебе кожна рослина:

Травка нікчемна і жито святе,

П’є, немов матірні груди дитина,

П'є, та радіє, і буйно росте.

 Проблема суб’єкта та його лірично-поетичного відношення до предметності світу по-новому і з новою гостротою постала в європейській поезії в її постромантичний період, у другій половині XIX ст. Свою відповідь на цю проблему давала й українська поезія, зокрема, в одному з найперспективніших своїх відгалужень, — лірика Манжури, з героєм, що не закриває свого обличчя, а наземну речовість, включаючи й людське повсякдення, приймає із живим зацікавленням, іменує новим, конкретно-образним і мелодійним, словом.

 Л-ра: Слово і час. – 2001. – № 12. – С. 16-25.