Леконт де Ліль українською мовою
С. Гординський
Головні дати, що стосуються т. зв. парнаської школи, такі: 1852 – «Античні поеми» Леконта де Ліля; 1862 – його ж «Варварські поеми»; 1886 – перший випуск «Сучасного Парнасу» (всіх було 3); 1872 – «Малий трактат французького віршування» Теодора де Бенвіля; 1893 – «Трофеї» Ж. М. Ередії.
Парнасизм був не так реакцією на занепад романтичної поезії, як це в заключній статті думає М. Орест, а радше реакцією проти звільнення поетичної дисципліни. Українські неокласики, користаючи з досвіду парнаської школи, свідомо мали на увазі ці елементи дисципліни, протиставленої пореволюційній розхристаності українського слова. Не проповідуючи ніякого конструктивізму, вони на базі близького нам античного світу (з якого тягнув свої соки й французький парнасизм) поклали міцні підвалини під будову нової української поезії.
Його релігійні погляди були позитивістичні, він думав що світ християнський знищив рівновагу й гармонію світу античного. Подібно думав і Шіллер (поема: «Боги Греції»), в нього також «Один» (тобто Христос) знищив усю казковість і фантазію старого світу. Отак ідеал Л. де Ліля був в іншій добі, в іншій цивілізації, звідси він черпав свою силу, але тут була водночас і його слабкість, бо привиди минулого не заступлять живої віри. Поет мав повну свідомість цього і звідси його постійний песимізм. Але це був не той песимізм, що тільки заперечує й осуджує якесь явище: він своїй заперечній добі протиставив, як зразок, високі ідеали світу античного.
Деякі з Лілевих поем просто пророчі. Кому на думку не прийде привиддя нашої атомної доби, читаючи такі кінецьсвітні образи, як ось:
... І буде так: земля, з наплодом неподільно,
З орбіти вирвана гігантської насильно,
Тупа, сліпа, в вазі зростаючи, з виттям
Останнім, сповнена бушуючих нестям,
Об міць ударившись світила всевладущу,
Проткне свою стару, мізерну скаралущу,
Вогневі надр своїх і всім морям до дна
Крізь діри зяючі дасть вилитись вона,
І будуть залишки її нечисті мчати
В простору борозни – нові світи зачати.
Переклад М. Ореста
Ми не звіряли з оригіналами докладності Орестових перекладів, це, зрештою і так справа умовна. Важне, що в тих перекладах уповні відчутна притаманна оригіналам інтонація, майстерно теж передана високість парнаського стилю і, сказати б, своєрідний патетичний жест слова. Вибір також задовільний, хоч можна було включити ще такі важливі для зрозуміння поезії Л. де Ліля речі, як «Dies ігае», «Анатему» і поему «До модерних» – усе твори, що мають значення і програми поетичної школи, яку він очолював.
Л-ра: Гординський С. На переломі епох. – Львів, 2004. – С. 427-429.
Твори
Критика
Поделиться