Біографія Михайла Григоріва
Михайло Семенович Григорів – український поет – народився 5 червня 1947 року в прикарпатському селі Лісний Хлібичин, що в Коломийському районі Івано-Франківської області.
Нелегкою була життєва доля малого Михайлика, поневіряння до 1963-го навчався в Коломийській, а потім, до 1965-го, – у Снятинській школах-інтернатах – загартували характер майбутнього письменника.
Молодого автора запримітили у Києві і запрошували на поетичні вечори, а згодом він уже навчався у Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка. Навчаючись в університеті, він увійшов до складу Київської поетичної школи, яка склалася зі студентів філологічного та філософського факультетів. Але в 1969 під тиском КДБ був змушений, як і інші провідні автори школи, залишити університет.
Пізніше Григоріву довелося переїхав до Латвійської РСР, там він і закінчив Латвійський державний університет 1975 року. Ще навчаючись в університеті, він захопився латвійською літературою, пробував її перекладати. Після навчання почав працювати журналістом у різних комсомольських і профспілкових виданнях. Досконало вивчивши латвійську мову, він переклав на українську відомих латиських поетів: Ейжена Веверіса, Іманта Зієдоніса, Ояра Вацієтіса, Петеріса Зірнітіса. В Латвії й сформувалася його активна суспільна позиція. Григорів наприкінці 1980-х брав участь в роботі Народного фронту Латвії, був одним із засновників об'єднання українців Латвії.
Повернення до України в 1990 знаменувалося відродженням гурту Київської школи поезії. Працював у різних українських літературних виданнях.
М. Григорів – лауреат премії імені П. Тичини (1994).
З 2004 Михайло головний редактор тижневика «Вісник Чорнобиля». Пізніше він перейшов на роботу в апараті Національної Спілки письменників України.
Михайло Григорів помер 3 січня 2016 року в Київській міській клінічній лікарні. Похований на кладовищі в рідному селі Лісний Хлібичин.
Ще з дитинства, захопившись віршуванням, він не бажав йти в ногу зі своїми однолітками, подекуди заангажованими партійною номенклатурою та наставниками. Отож він намагався виробити своє неповторне творче обличчя і невдовзі він визначився, але заполітизоване комуністичне коло спілки літераторів немало наміру визнавати його. Тому Михайло захопився перекладацькою діяльністю. Лише за часів незалежності й самостійності України творчість Григоріва почала знаходити своїх поціновувачів і до автора прийшло визнання. Хоча його публіцистика, як редактора газети, та переклади займали левову частку його часу, але й віршування він не покинув.
Творчий доробок Григоріва не надто великий:
«Вези мене, конику»;
«Спорудження храму» (1992);
«Сади Марії» (1997).
«Зелена квітка тиші» (2010).
Поезія Григоріва – лаконічний, концентрований вільний вірш, заснований на нечисленних архетипових образах.
Твори Михайла Григоріва зацікавили літераторів з інших країн, їх перекладали на російську, латвійську та польську мови.
Твори
Критика
