Віктор

З ним познайомились ми у метро:
Поруч сиділи в вагоні.
— Віктор,— він каже. Кажу я: —
Дмитро.—
Тиснемо дружньо долоні.

Усмішку бачить він добру й живу —
Я не приховую втіхи.
— Звідки приїхали ви у Москву?
— З-над Черемошу приїхав.

— Ви із Карпат?— І слова москвича
Душу мою сколихнули.
— Там я поранений...— В сірих очах
Вогники дивні спахнули.

...Потім про інше розмова пішла.
Ніби дружили ми завше.
Поїзд летить, наче злотна стріла.
Віктору сходить пора вже.

Ось і зупинка — всього лиш на мить.
Ми записали адреси.
— Ну, до побачення, хай вам щастить...
— І заскрипіли протези.

Хлопця того не забуду повік,
Голос його зачуваю
В шумі карпатських замріяних рік,
В тихому щебеті гаю.

Сяє нестомливе світло в хатах,
Там, де пітьма стугоніла.
Гори збудилися, встав бідолах,
Пісня гартується сміла.

Вийшли на сонце з глибокої мли
Плаєм широким Карпати.
Де ще зустріну тебе і коли?
Чим я віддячуся, брате?!

1952